Поруч струменіли тоненькою цівкою люди. Вона ще не дійшла до великої підземної печери, з якої народ валив просто-таки фонтаном, тому встигала роздивлятися кожного перехожого. Уважно, вивчаючи, докопуючись. Вони її погляду чомусь не помічали. Звичні, мабуть. У неї вдома перехожі завжди обмінюються такими поглядами – нехай і різних відтінків (хто оцінює, хто милується, хто, як вона, вивчає), але там люди помічають один одного, а тут – ні. Читайте також  Але тут знову був ти – чоловік, якого я до нестями люблю, якого своїми малими руками хочу затулити від усіх бід і нещасть. Молода і дуже вродлива панянка пройшла повз неї. Впевненим, чітким, ледь не армійським, кроком. Сірі тони ділового костюму, матова…

Одного разу в ефірі шведського телебачення стався цікавий випадок! Один чоловік розповідав, чому його мучить совість: – Коли я був маленьким, ми з другом вирішили запустити хом’яка на парашуті з балкона висотного будинку. Ми змайстрували кошик, парашут, посадили в кошик хом’яка і відпустили. Але сталося непередбачене. Порив вітру підхопив наш парашут і забрав кудись далеко. Я до сих пір не можу забути про це. Як я міг так вчинити?. Читайте також У всіх чоловіків є та сама, яку він не забуде ніколи Раптом в студії пролунав телефонний дзвінок. Пролунало запитання: – Це сталося в такому-то році? Чоловік відповів ствердно. – Влітку у Стокгольмі, коли було свято міста? – Так, так…

Під це щемливе, зламанодухе, тихе «Алілуя» плакали або раптом і надовго замовкали хлопці, під цю пісню плакала я, але лише тоді, коли ніхто не бачив. Під неї ми ніколи не сумували з дівчатами. Коли дівчата сумують усі вкупі, їм потрібні шум і гам, яскраві барви, смачна їжа, весела музика й високі підбори. Але тут знову був ти – чоловік, якого я до нестями люблю, якого своїми малими руками хочу затулити від усіх бід і нещасть, скільки себе пам’ятаю. І ти вже не плакав, але мовчав, і в очах щось блискотіло. Я ненавиділа жінку, яка змусила тебе сумувати. Я хотіла, щоби боляче було їй. Але згадувала вранішню недільну проповідь із поза…

От бувають же ж такі щасливчики, яким кава допомагає вранці прокинутися! У мене з цим серйозні проблеми – якщо заварюватиму її, ледь продерши очі, то з цього вийде щось непоправно несмачне. Моя кава любить увагу, а яка там увага вранці? Узагалі-то, я дуже люблю свою роботу. Люблю студентів, люблю їх надихати й розповідати всілякі таємниці Всесвіту – ну добре, нехай не таємниці, а всього лише різні правила та їхнє практичне застосування, але все одно – я це люблю. Єдине, чого не люблю, то це вставати вранці. А мені, як навмисне, щоосені ставлять першу лекцію, ту, що на 8:30. Коли я ще була студенткою, то під час першої лекції додивлялася кольорові…

Ти казала, щоб я частіше ходила пішки туди, де немає асфальтованих доріг і де росте багато дерев. А ще ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось, схоже на метелика: дуже красиве, тендітне й крихке. І просила мене зберегти його, хоч чого б це вартувало. Скажи, мамо, ти ж мала на увазі те, що я зараз відчуваю? Мій метелик поселився в серці, коли я зустріла Його. Читайте також Як зменшити тривожність. Знаєш, у нього такий мужній голос. Трохи обвітрений, але впевнений і дуже спокійний. Коли він говорить, я заплющую очі й згадую, як любила маленькою прийти до моря, згорнутися калачиком на теплому піску, заплющити очі та слухати. Його голос…

Одружитись бо так прийнято,бо подруги всі вже вийшли заміж.Ви робите те, що повинні: вона працює, пере, готує, прибирає, виховує дітей, віддає подружній обов’язок (найчастіше, з думкою: відстріляюся і спати), і він працює, лагодить, вбиває цвяхи, змінює лампи, усуває засмічення, вирощує дітей, віддає подружній обов’язок (здебільшого, взагалі ні про що не думаючи). Вони платять іпотеку, планують поїздки на дачу та інколи у відпустку. У відпустці, до речі, більшість сімей виконують ті самі обов’язки: готують, стежать за дітьми та втомлюються. Втомлюються, втомлюються та втомлюються. Кожен день. Втомлюються і один від одного, тому у кожного з’являється особисте життя, особисті інтереси у вільний від зобов’язань час, куди партнеру вхід заборонено. Читайте також Притча “Візит…

Був собі один швець. Віруючою та праведною людиною був І ось перед одним з великих церковних свят швець занедужав. Засмутився він, що не зможе потрапити в храм. Як раптом, напередодні самого свята, приснилося йому, як ніби чийсь голос, зовсім тихий і лагідний, каже: «Раз ти не зможеш прийти до Мене, то Я прийду до тебе в цей день». Прокинувся швець і зрадів: «Невже Сам Господь до мене завітає?» – думав він. Як міг, так і готувався до приходу бажаного Гостя. І, під час підготовки, він побачив за вікном ридає хлопчика. Покликавши його до себе, швець запитав: – Чому ти плачеш? – У мене сьогодні порвалися останні черевики і мені немає…

Тихесенько вийшла на терасу. Вітер розхристав їй волосся, проганяв залишки сну. Марта дужче затулилася халатом. Вітер жбурнув їй в обличчя декілька мокрих крапель. Вона любила дихати дощем. Спиною відчула, як Остап усміхається, стоячи позаду неї. Коліна зм’якли від ніжності, але вона не обернулася. Вітер пестив їй щоки. Міцна рука невагомо обійняла за талію. Другою Остап простягнув їй горня, яке парувало туманними завитками. Вона відчула запах цинамону. То було її улюблене мате. Вони стояли мовчки. Марта лише сильніше закуталася в сильне чоловікове тіло. Він лагідно дмухав їй у волосся. Марта думала, що ще три дні, і їхня відпустка закінчиться – вони повернуться до шуму великого міста, до своїх синів-підлітків, до буденного…

Скорпіон попросив Черепаху перевезти його через річку. Черепаха відмовлялася, але Скорпіон таки її вмовив. – Ну, добре, – погодилася Черепаха, – тільки дай слово, що ти мене не вжалиш. Скорпіон дав слово. Тоді Черепаха посадила його на спину і попливла через річку. Скорпіон сидів упокорі всю дорогу, але біля самого берега боляче вжалив черепаху. — Як тобі не соромно, Скорпіоне? Ти ж дав слово! – Закричала Черепаха. — Ну і що? – спитав він холоднокровно. — Скажи, чому ти, знаючи мою вдачу, погодилася везти мене через річку? — Я завжди намагаюся допомогти кожному, така вже моя природа, – відповіла Черепаха. — Твоя природа – допомагати всім, а моя – всіх…

Їхала, вешталася незнайомими вулицями, закохувалася в нові міста, не боялася загубитися, міцно спала в літаках і потягах, проте часто не могла заснути у власному ліжку. Випадкові перехожі – цілковиті незнайомці з чужих міст у далеких країнах – перетворювалися на чудових співрозмовників. А деякі навіть на друзів. Поверталася додому, а відчуття були такі, як бувають, коли обіймає чоловік, що носить на собі запах міцних парфумів. Поверталася додому, а на тобі залишалися пахощі тих міст. Куталася в його обійми й мовчки слухала, як б’ється його серце – так рівно, так правильно, так спокійно. А потім засинала, і видавалося, що то потяг несе тебе знову далеко від дому. Коли ти закохана водночас у…