Саме Ти

— Ти маєш бути вдячна, що я взагалі одружився з тобою! Марина спочатку навіть не зрозуміла, що саме почув її слух. Вона стояла біля кухонної мийки, витирала рушником тарілку й дивилася у вікно на темний двір. За дванадцять років шлюбу вона чула від Олега чимало різких слів. Але цього разу всередині ніби щось клацнуло й стало на своє місце. Марина повільно поклала тарілку на стіл і кілька секунд просто дивилася на чоловіка. — Що ти сказав? — тихо перепитала вона. Олег навіть не підвів очей від телефона й тільки роздратовано зітхнув. — Не роби вигляд, що не чула. — Я сказав, що ти повинна бути вдячна. До мене ти жила…

Сто двадцять тисяч гривень — це не такі вже й великі гроші, якщо йдеться про майбутнє власної сім’ї, — спокійно сказала Людмила, розмішуючи ложечкою каву. Вона сиділа на кухні Олени так упевнено, ніби була господинею цього дому, а не гостею, яку запросили лише на недільний обід. Навпроти неї мовчав її син Сергій, і саме це мовчання змусило Олену насторожитися. — Для кого не великі? — перепитала Олена. Людмила здивовано підняла брови, а Сергій почав нервово крутити в руках телефон. — Для сім’ї, звичайно, — відповіла свекруха. — Сергій хоче нарешті зробити щось серйозне, а ти сидиш на своїх грошах і рахуєш кожну гривню. — Добре, — сказала Олена. — Тоді…

— Не перебільшуйте, друзі. У нас усе просто: я заробляю гроші, а моя дружина миє підлогу й витирає пил, — Роберт підняв келих і голосно розсміявся. За довгим святковим столом на мить запала тиша, а потім кілька гостей невпевнено підтримали його сміх. Аня сиділа поруч із чоловіком, тримаючи руки на колінах, і дивилася на тридцять людей, які щойно почули найпринизливіше визначення її життя. Вони святкували двадцяту річницю шлюбу. У будинку було все, про що можна було мріяти: дорогий посуд, живі квіти, музика, шампанське, великий торт із написом «20 років разом» і столи, накриті білими скатертинами. Аня власноруч контролювала кожну дрібницю, хоча Роберт кілька разів за вечір повторив гостям, що організацією…

— Ти тут не дружина, Марто. Ти просто оплачувана служниця, якій пощастило жити в нашій квартирі, — спокійно сказала Галина за недільним обідом. Вона навіть не підвищила голосу, ніби повідомляла щось очевидне, давно всім відоме й не варте суперечки. Марта завмерла з виделкою в руці, а її чоловік Андрій лише опустив очі в тарілку. На столі ще парувала картопля з кропом, у духовці доходила курка, а біля Галини стояла миска салату, який Марта нарізала власноруч. Вона прокинулася того ранку о сьомій, прибрала квартиру, сходила в магазин, приготувала обід і навіть спекла пиріг, бо свекруха мала приїхати «буквально на годинку». Тепер же сиділа й слухала, як та перекреслює кілька років її…

— Ти, Олено, все-таки повинна знати, коли варто промовчати, — сказала Христина за святковим столом і підняла келих так, ніби збиралася сказати щось приємне. — Давайте вип’ємо за жінок, які вміють берегти сім’ю: не сперечаються, не рахують, не вимагають зайвого і не створюють чоловікам проблем. За таких, як мій син Томас. За столом засміялися. Олена теж ледь усміхнулася, хоча пальці під столом так сильно стиснули серветку, що побіліли кісточки. Вона сиділа поруч із чоловіком і дивилася на тарілку, бо вже добре знала: якщо зараз відповість, Христина назве її невдячною, а Томас скаже звичне: «Олено, ну не починай». Тому вона промовчала. Як і завжди. Дванадцять років тому, коли Олена вийшла заміж…

— Ось твій список. І одразу скажу, щоб потім не було образ: ти приїхала не для того, щоб лежати біля моря, — Марина простягнула мені аркуш паперу просто біля хвіртки великого будинку. Я ще не встигла нормально зняти дорожню сумку з плеча, а вже дивилася на список із написами «сніданок», «обід», «вечеря», «миття посуду», «прибирання тераси» та «закупи». За п’ять годин дороги я мріяла лише про душ, чашку кави й хоча б годину тиші, але в ту хвилину зрозуміла: мій відпочинок закінчився ще до того, як почався. — Що це? — перепитала я, хоча прекрасно бачила, що саме тримаю в руках. Марина поправила сонцезахисні окуляри й усміхнулася так, ніби пояснювала…

— Анно, мені дуже незручно знову тебе просити, але мамі терміново потрібні ліки. Цього разу хоча б вісімсот гривень, — голос Марини тремтів у слухавці так переконливо, що Анна навіть не стала ставити зайвих запитань. Вона саме стояла на кухні, розкладала по тарілках вечерю для чоловіка та двох дітей і думала, що до зарплати залишилося ще п’ять днів. Та коли мова заходила про сімдесятирічну свекруху, Анна завжди знаходила спосіб допомогти. — Добре, скидай номер картки, — відповіла вона. — Тільки, будь ласка, не переказуй мамі напряму, — швидко додала Марина. — Вона зараз зовсім не розуміє, що їй потрібно, а я сама куплю все в аптеці. Анна на секунду замислилася,…

— З нею кожен день — свято, а з тобою тільки рахунки! — Павло сказав це спокійно, ніби повідомляв дружині, що завтра буде дощ. Анна стояла біля кухонного столу з телефоном у руці й саме перевіряла, чи вистачить грошей на комунальні послуги, ліки для свекрухи та продукти до кінця тижня. Вона підняла на чоловіка очі й кілька секунд просто мовчала, бо за двадцять два роки шлюбу вперше почула від нього настільки холодні слова. — Ти серйозно зараз? — тихо перепитала вона. Павло вже стояв біля дверей із невеликою дорожньою сумкою, а на тумбочці лежали його документи, зарядка від телефона та новий парфум, який Анна подарувала йому на день народження. Він…

— Знаєш, що найгірше? Я одружився з лікаркою, а отримав жінку, від якої вдома пахне антисептиком, лікарняною їжею і втомою! — Олег так гримнув долонею по столу, що ложка в тарілці підстрибнула. — Подивися на себе, Марино, тобі тридцять три, а ти виглядаєш так, ніби тобі п’ятдесят! Марина сиділа навпроти, ще не встигнувши зняти робочий светр, на якому залишилися маленькі плями від антисептика. Вона повернулася з добового чергування лише годину тому, нагодувала трирічну Софійку, допомогла їй помитися, поставила прати дитячі речі й тільки після цього сіла за стіл. Їй хотілося лише десять хвилин тиші, але Олег, схоже, готував цю розмову давно. — Коли ти востаннє дивилася на себе в дзеркало?…

— Тату, там жінка в сараї! Вона замерзла і не встає! Максим саме збирався вимикати телевізор, коли почув голос десятирічного сина. Хлопчик стояв у дверях весь у снігу, з червоними від холоду щоками й мокрими рукавичками в руках. Він так задихався, що кілька секунд не міг нормально пояснити, де її знайшов. — Яку ще жінку? — Максим підвівся з дивана. — Ти знову кудись поліз, куди не треба було? — Я за м’ячем пішов. У стару комору. А вона там лежить на соломі. Тату, ходімо швидше, бо вона зовсім холодна! Максим схопив зі стільця стару куртку, навіть не встигнувши натягнути светр. Їхній будинок стояв на околиці Миргорода, а за городом…