Саме Ти

— Мама не зникає на двадцять років, — тихо відповіла вона. — І точно не приходить після цього з розмови про гроші. У квартирі запала така тиша, що стало чути, як у ванній капає кран. Чоловік Олени, Андрій, сидів за столом і нервово крутив ложку в чашці, хоча чай давно охолов. Його мати, Галина Іванівна, стояла біля вікна й робила вигляд, що розглядає двір, хоча насправді слухала кожне слово. Людмила подивилася на всіх по черзі й раптом сказала: — Отже, ви всі проти мене? Олена мало не засміялася від абсурдності ситуації. Ще годину тому вона накривала на стіл, бо хотіла вперше за багато років нормально познайомити свою маму з родиною.…

— Ще раз поставите свої ящики на моїй веранді — я їх просто винесу за ворота. І цього разу не питатиму дозволу, — сказала Марина, дивлячись просто на свекруху. Валентина Петрівна стиснула губи й відповіла так тихо, що від цього її слова прозвучали ще неприємніше: — А ти, бачу, зовсім забула, чий це дім. Марина витерла руки об фартух і вперше за одинадцять років не стала робити вигляд, що не почула. Ще годину тому вона стояла на кухні й варила вареники з картоплею, бо ввечері мали приїхати донька з чоловіком і маленькою дитиною. На плиті тихо кипів борщ, у пральній машині крутилися білі рушники, а з веранди тягнуло запахом сирої…

Коли я побачила, що моя невістка зробила з моїм подарунком, я не стримала сліз… — Мамо, тільки не ображайтеся, але ми це все одно викинемо. Я саме поставила на стіл каструлю з голубцями, коли почула ці слова від невістки. Спочатку навіть не зрозуміла, про що вона говорить, а потім побачила біля дверей велику коробку, яку власноруч привезла їм напередодні. — Викинете? — перепитала я. — А чому? Олеся знизала плечима й поправила пасмо волосся біля скроні. — Бо воно нам не потрібне. Син просто не хотів вас засмучувати, тому нічого не сказав. Я подивилася на Дениса. Він сидів на краю дивана, крутив у руках телефон і старанно уникав мого погляду.…

Для когось я назавжди залишуся жінкою, яка «вийшла заміж за свекра», хоча насправді чоловік, за якого я вийшла вдруге, не був батьком мого першого чоловіка — він був його вітчимом. Я довго не наважувалася розповісти цю історію навіть найближчим подругам. Не через те, що мені соромно за свій вибір, а тому, що я наперед знаю, що скажуть люди. Можливо, саме тому я й пишу це тут. В інтернеті мене не знають сусіди, не бачать мої діти, коли я читаю коментарі, і ніхто не знає, скільки всього було до того, як ми з Віктором поставили підписи в РАЦСі. Тож, будь ласка, не поспішайте називати мене безсоромною чи дивною. Спочатку дочитайте до…

— Мамо, тільки не приходь завтра до школи.Мені соромно за тебе. І, будь ласка, не роби з цього трагедії, бо мені й так буде незручно. — Оксана саме діставала з духовки запіканку й спочатку подумала, що син жартує. Вона поставила форму на дерев’яну дошку, витерла руки об рушник і глянула на нього: — А що завтра такого, що я тобі заважатиму? Богдан стояв біля холодильника в шкільній формі й крутив у пальцях брелок від ключів. — У нас батьківські збори після олімпіади, — нарешті сказав він. — Мені вручатимуть грамоту, але я не хочу, щоб ти приходила. Оксана здивовано посміхнулася: — Ти ж минулого тижня сам просив, щоб я звільнилася…

— Мами на ювілеї не буде. Андрій сказав це, не відриваючись від телефона. Наче йшлося не про людину, яку вони разом внесли до списку гостей, а про зайву пляшку вина, яку просто вирішили не купувати. Марина саме помішувала чай. Ложечка дзенькнула об чашку, і вона машинально провела пальцем по краю, витираючи краплю, що розлилася на стіл. — Чому? — Бо я не хочу. — Це не відповідь. — Для мене відповідь. Вона подивилася на чоловіка. Він сидів за кухонним столом у домашній футболці, гортав щось у телефоні й поводився так, ніби розмова давно закінчилася. — Місяць тому ти сам сказав, що запросимо маму. — Місяць тому я так думав. —…

— Ти повинна мені дати ці гроші. Інна сказала це, навіть не сівши нормально за стіл. Зняла куртку, поклала телефон біля цукорниці й залишилася стояти посеред моєї кухні, наче прийшла не в гості, а вирішувати якесь давно узгоджене питання. Я саме наливала собі чай. Вода закипіла хвилин десять тому, тому чай уже охолов, але я все одно тримала чашку в руках. — Які гроші? — Ті, що ви відклали. Я підняла на неї очі. — Звідки ти знаєш, скільки ми відклали? — Мама казала. Звісно. Я поставила чашку на стіл і сіла навпроти. — І скільки тобі треба? — Сто тридцять тисяч. Я подумала, що, мабуть, неправильно почула. — Чого?…

— Забирайся з мого дому! І щоб я більше не чув від тебе жодного слова! Степан грюкнув долонею по столу, і чашка біля Олени підскочила. З дитячої кімнати відразу долинув плач Максима. Дмитро саме збирався роззутися в передпокої, але так і залишився стояти з курткою в руках. — Я більше так не можу, — сказала Олена. Голос у неї був тихий, майже безбарвний. Вона, мабуть, сама не очікувала, що вимовить це вголос, бо після останнього слова швидко відвела погляд. Степан кілька секунд просто дивився на неї, наче намагався зрозуміти, чи справді почув те, що почув. — Не можеш чого? — Так жити. — А як ти живеш? У його голосі…

— Я сказав усе, що хотів, Маріє. І не збираюся більше це обговорювати. Можеш сердитися на мене хоч до старості, але за Данила я тебе не віддам. Петро Іванович стояв посеред кімнати, схрестивши руки на грудях. Він говорив спокійно, але Марія добре знала цей голос. Якщо батько вже щось вирішив, переконати його було майже неможливо. — Тату, але чому?! — зі сльозами вигукнула вона. — Чим він тобі не догодив? — Не перебивай. Я знаю, що ти бачиш у ньому тільки хороше. Молодий, гарний, пісні співає, дівчата за ним очима водять. Тобі здається, що це і є щастя. Петро Іванович на мить замовк. — А я бачу більше. У людини…

Галина Іванівна сиділа, тримаючись за край столу, і вперше за весь вечір не знаходила слів. Вона переводила погляд із сина на невістку, наче чекала, що хтось із них першим відступить. Але Оксана вже не збиралася рятувати її від незручних запитань. Після всього, що вона почула за цей вечір, мовчання здавалося їй набагато гіршим за будь-яку сварку. — Мамо, це правда? — першою запитала Світлана. — Ти справді сказала Оксані, що гроші потрібні на лікування? — Не лізь, куди тебе не просять, — відрізала Галина Іванівна. — У тебе своє життя, от ним і займайся. Я сама розберуся зі своїми справами. — Але ти казала мені зовсім інше, — не відступала…