Саме Ти

— Тобто ти хочеш, щоб твоя мати жила в нашій квартирі після того, як сама подарувала свою квартиру твоїй сестрі? Олена поставила чашку на стіл так різко, що чай хлюпнув на скатертину. Сергій, який щойно повернувся з роботи й ще навіть не встиг зняти куртку, завмер біля дверей кухні. Він подивився на дружину, потім на мокру пляму, ніби саме вона була зараз головною проблемою. — Не подарувала, а переписала, — обережно виправив він. — А, ну тоді все нормально, — усміхнулася Олена без радості. — Переписала квартиру дочці, а жити вирішила в сина. Дуже зручна схема. — Олено, не починай, будь ласка. — Я ще навіть не почала. Сергій нарешті…

— А де мої сині сорочки? Мені через сорок хвилин на зустріч! — У кошику для білизни, Олеже! — крикнула з кухні Марина. — Там, де ти сам їх учора кинув. Я не встигаю прати за тобою речі по першому свистку! Олег вийшов у коридор уже в одній футболці, роздратовано смикнув дверцята шафи й почав перебирати вішалки. Їхньому синові Максиму було шість років, доньці Соломії — три, а Марина останні кілька місяців працювала майже без вихідних. Вона приходила додому о сьомій вечора, варила вечерю, допомагала дітям із домашніми завданнями, вкладала молодшу спати, а потім ще сідала за ноутбук. — Раніше в мене завжди були чисті сорочки, — пробурмотів Олег. Марина…

— Якщо ти сьогодні ж не даси братові грошей, можеш більше не називати мене матір’ю! — кричала Галина так, що син змушений був відсунути телефон від вуха. — Сорок тисяч доларів! Або квартира! Невже тобі шкода для рідного брата? Андрій стояв біля вікна свого кабінету й дивився на вечірній Київ. Унизу повільно тягнувся затор, у склі сусідніх будинків відбивалися вогні, а на столі лежав звіт за квартал, який його бухгалтер щойно приніс на підпис. Ще десять років тому Андрій не міг дозволити собі навіть нормальну оренду однокімнатної квартири, а тепер керував компанією, у якій працювало понад сімдесят людей. — Мамо, я не дам Олегу сорок тисяч, — спокійно повторив він.…

Після того як чоловіка не стало Галина Петрівна залишилася сама у старій хаті, де взимку потрібно було топити грубку, носити воду з колонки і щодня перевіряти, чи не протікає дах. Жінці було сімдесят дев’ять, і хоча вона ще трималася бадьоро, одного разу послизнулася біля сараю та зламала руку. – Мамо, ти куди зібралася, ще й сонце не зійшло. Олена застигла посеред коридору, тримаючи в руках дитячу куртку, яку щойно знайшла на прасувальній дошці. Біля дверей стояла її свекруха Галина Петрівна — у старому, але чистому пальті, з невеликою валізою і пакетом, у якому стирчала її улюблена чашка. Вона мовчки взувала черевики, а потім підняла очі на невістку й тихо сказала:…

— Тату, ну відчини! Ми ж не чужі люди! — Максим уже втретє натиснув на дзвінок. — Де нам ночувати? За дверима квартири було тихо. Лише крізь товстий металевий дверний лист долинав голос батька: — А де ви думали ночувати, коли витрачали наші гроші на відпочинок? Поруч із ним стояла його молода дружина Христина. Ще тиждень тому вона фотографувалася біля басейну на тлі моря, а сьогодні сиділа на сходах київської багатоповерхівки й витирала сльози рукавом дорогого жакета. — Вікторе Петровичу, ну це ж ваш син! — нарешті не витримала Христина. — Невже ви справді залишите нас на вулиці? — Ви вже дорослі люди, — спокійно відповів чоловік. — От і…

— Марто, нам треба зареєструвати у нас бабусю, — сказав Ігор. — Тимчасово. На кілька місяців. Марта саме складала випрасувані дитячі речі й навіть не одразу зрозуміла, що почула. На дивані лежали футболки старшого сина, поруч — маленькі шкарпетки молодшої доньки, а на кухні вже третю хвилину свистів чайник. Вона повільно випрямилася й подивилася на чоловіка. — У нас? Тобто в моїй квартирі, де ми живемо вчотирьох, ти хочеш зареєструвати свою бабусю? Ігор зітхнув і сів на край дивана. — Не починай одразу. У Соломії складна ситуація. Вона продає квартиру бабусі й хоче купити більшу. Вони там уже не поміщаються: Соломія, її чоловік, дитина, бабуся… Та ще й друга дитина…

— Завтра вранці я подам на розлучення. Богдан засміявся, не відриваючись від телефона. Він був упевнений, що чергова сварка закінчиться так само, як усі попередні: Олена поплаче, погиркає, а потім зранку приготує йому сніданок. Він навіть не підозрював, що цієї ночі вона вже прийняла рішення, яке він не зможе скасувати. — Через що цього разу? — ліниво запитав Богдан. — Котлети? — Ні. — Через те, що я сказав, що ти не працюєш? — Теж ні. Вона сіла навпроти й спокійно подивилася на нього. — Через те, що я сім років дозволяла тобі думати, ніби ти утримуєш цю сім’ю сам. Богдан перестав усміхатися. — Я взагалі-то на заводі по десять…

— Я за своє життя заслужила нарешті відпочити, а не працювати! — мама навіть не намагалася говорити м’якше. — Я хочу світ побачити, пожити для себе. А щодо онуків — це ваші діти, ви їх і глядіть. Я іноді навідуватимусь, пограюся з ними, якщо буде настрій. — Ти можеш хоч раз подумати не тільки про себе — я сказала це мамі вже втретє за місяць, стоячи посеред кухні з недосипаною дитиною на руках. — У мене завтра зміна до восьмої, Максим теж працює, а дітей знову нікому забрати. Ти ж у цей час будеш фотографуватися біля якогось замку в Німеччині. Мама спокійно поставила чашку на стіл і подивилася на мене…

Я виховувала дітей чоловіка люблю їх як рідних, а на випускний  сина прийшла  його біологічна мати. — Мамо, тільки не йди, добре? Аліна почула ці слова за секунду до того, як двері актової зали відчинилися і на порозі з’явилася жінка, яку вона не бачила майже сім років. Вона одразу впізнала її, хоча фотографію давно видалила з телефону й намагалася взагалі не згадувати про неї. Світлана стояла у святковому пальті, тримала в руках маленький букет і нервово озиралася на ряди батьків. Аліна відчула, як у грудях усе стиснулося: біологічна мати її пасинка нарешті повернулася саме в той день, коли її син закінчував школу. — Ти її бачиш? — прошепотів поруч Максим.…

— Мамо, а ти не могла б переїхати в село? Нам потрібна твоя квартира. Повідомлення від невістки прийшло о 21:17, коли Оксана Петрівна саме діставала з духовки пиріг і навіть не чекала нічого незвичайного. Вона перечитала короткий текст двічі, потім поклала телефон на стіл і кілька хвилин просто дивилася на нього. За двадцять років життя у цій трикімнатній квартирі вона вперше відчула себе людиною, яку чемно, але дуже виразно просять звідси піти. Найгірше було навіть не прохання, а те, що Наталя не наважилася сказати це їй в очі. Оксана Петрівна жила сама після розлучення. Коли син Роман одружився, вона сама запропонувала молодим перебратися до неї. Квартира була простора, дві кімнати…