Саме Ти

— Ти останнім часом якась лінива стала, — засміявся Андрій, побачивши мене ввечері на кухні. Я сиділа за столом і дивилася на немитий посуд. — Я сьогодні ледве з роботи доїхала. — Та всі втомлюються. Ти ж не вагони розвантажуєш. Я нічого не відповіла. Мені справді було соромно. Раніше я приходила додому, готувала вечерю, прибирала, перевіряла уроки в доньки Софії, а потім ще могла пізно ввечері випрати речі. Тепер після роботи мені хотілося лише лягти й заплющити очі. Ми з Андрієм прожили разом одинадцять років. Спочатку орендували маленьку квартиру, потім взяли кредит на двокімнатну. Коли виплатили останній платіж, навіть пляшку шампанського відкрили на кухні просто біля раковини. У нас була…

— Та перестань мені пояснювати, я ж не чужа людина! — образилася Галина Петрівна, коли я втретє нагадала, що доньці не можна давати шоколад перед сном. — Я знаю, мамо. Просто в неї зараз такий режим. — Режим у неї, бачте. Ми трьох дітей виростили без ваших сучасних режимів, і всі живі. Я промовчала. Мені дуже хотілося поїхати на чотири дні у відрядження разом із чоловіком. Це була перша наша поїздка після появи доньки, і я майже місяць вагалася, чи можна залишити дворічну Софійку з бабусею. Свекруха сама запропонувала допомогу. — Везіть її до нас. Я ж бабуся, а не випадкова жінка з вулиці. Звучало переконливо. Тому напередодні я склала…

— Ти або забираєш дитину й ідеш, або я сам виставлю твої речі за двері, — сказав Максим, не відриваючись від телефону. Я стояла посеред кухні з сином на руках і дивилася на чоловіка, якого ще кілька місяців тому вважала найближчою людиною. Малюк щойно заснув після годування, а я боялася навіть поворухнутися, щоб не розбудити його. На столі холонув суп, який я зварила ще зранку, а біля дверей уже стояла наполовину зібрана валіза. — Максе, куди мені йти? — запитала я. — Мене це більше не стосується. — У нас дитина. — У тебе дитина, — холодно відповів він. — Ти сама хотіла . Ця фраза боліла сильніше за все…

— Ти серйозно хочеш віддати їй ці гроші? — Дмитро стояв біля кухонного столу й дивився на дружину так, ніби вона щойно запропонувала щось неймовірне. — А чому ні? — відповіла Ірина, складаючи купюри в конверт. — Мамі виповнюється п’ятдесят. Вона все життя для нас старалась. Хіба не заслужила нарешті зробити щось для себе? — Дві тисячі доларів — це не «щось для себе», — пробурмотів чоловік. — Це нормальні гроші. Ірина лише усміхнулася. Вона вже давно вирішила, що цього разу мати не отримає ні каструль, ні рушників, ні чергового кухонного комбайна, який потім роками стоятиме в коробці на антресолях. Її мама, Світлана Миколаївна, виховала двох дітей сама. Чоловік пішов…

— Я сказала, що не буду більше за це платити, — Олена поставила чашку на стіл так різко, що кава вихлюпнулася на стару клейонку. — Мамо, ти мене взагалі чуєш? — Чую, дочко. Просто не розумію, чому ти так кричиш, — тихо відповіла Галина Петрівна. За вікном зранку періщив дощ, на кухні пахло смаженою цибулею і вологим одягом, який Олена повісила сушитися над батареєю. Вона приїхала до матері на вихідні, щоб допомогти розібрати речі перед ремонтом, але за останні пів години вони встигли посваритися через гроші, старий холодильник і ще десяток дрібниць, які роками лежали між ними невисловленими образами. — Ти знову віддала пенсію тому чоловікові? — Олена знизила голос,…

«Люди добрі, скажіть мені чесно: я справді зобов’язана виховувати дитину, яку мені навіть за онуку не визнають?» — Мамо, ти можеш у суботу забрати дітей? Ми з Оленою хочемо хоча б один вечір побути удвох. — Свого онука заберу, — відповіла я. — А її дівчинку не братиму. У слухавці запала така тиша, що я навіть перевірила, чи не перервався зв’язок. — Мамо, знову? — А що «знову»? — обурилася я. — Я тобі відразу сказала: я не збираюся ставати безкоштовною нянею для чужої дитини. — Вона моя донька. — А мені хто вона? — Моя дитина. — От ти її й виховуй. Син важко видихнув. — Добре. Тоді не…

— Що ти зараз сказав? — Галина Петрівна дивилася на сина так, ніби не впізнавала його. Максим важко видихнув і провів долонею по обличчю. Він уже не був схожий на того чоловіка, який пів години тому сміявся біля мангалу й обіймав матір. — Я сказав правду. Якби Іра мене не вмовила, я б сьогодні не приїхав. — Не приїхав би на ювілей до власної матері? — голос Галини Петрівни затремтів. — Не приїхав би, — твердо відповів він. — Бо в мене робота, двоє дітей і купа проблем. А Іра три дні вибирала тобі подарунок, замовляла квіти, дзвонила татові, щоб уточнити, що тобі подобається, і ще вчора нагадувала мені, щоб…

— Мама завтра привезе свої речі, — сказав Денис, ніби повідомляв, що завтра треба купити хліб. Марина саме нарізала огірки до салату. Ніж зупинився посеред дошки. — Які речі? — Ну, свої. Вона продає квартиру й переїжджає до нас. Марина повільно поклала ніж. — До нас? — А куди їй ще? Вона сама. Квартира велика, опалення дороге, після того я  тата не стало зовсім одна залишилася. Буде з нами, допомагатиме з дітьми, та й нам легше. — Ти зараз серйозно? Денис знизав плечима. — Я вже все продумав. Вона житиме на першому поверсі. Там спальня, санвузол, окремий вхід із тераси. Ми нагорі. Перетинатися будемо мінімально. Марина навіть усміхнулася. — Ти…

— Я думаю, нам час поговорити про розлучення, — сказала Олена, не знімаючи пальта. — І, мамо, не треба так дивитися. Я не збираюся влаштовувати сцену. Свекруха, Тамара Іванівна, саме розкладала на святковому столі голубці. Вона навіть не підняла голови, тільки поправила серветку біля тарілки сина. — Яку ще розмову? — буркнула вона. — Це Максим має з тобою говорити, а не я. Максим сидів навпроти, крутив у пальцях виделку і вперто дивився в скатертину. Він знав, навіщо мати попросила Олену приїхати до них у неділю, але явно не наважувався почати першим. — Мамо, скажи вже, — тихо промовив він. Тамара Іванівна зітхнула, витерла руки рушником і нарешті подивилася на…

— Я не збираюся більше тебе слухати. — Або ти зараз подзвониш своєму синові й поясниш йому, що не можеш приходити сюди без запрошення, або я сама поясню. І після сьогоднішнього дня ключів від цієї квартири в тебе більше не буде. Свекруха стояла з тарілкою в руках. На кухні пахло смаженою цибулею, у каструлі тихо кипів суп, а з дитячої долинав звук мультика. Людмила Петрівна повільно поставила тарілку на стільницю й усміхнулася так, як усміхалася щоразу, коли Віра намагалася встановити межі. Не зло, навіть не зневажливо — радше поблажливо, ніби перед нею стояла дитина, яка щойно пригрозила дорослим. — Ти серйозно? — перепитала вона. — У квартирі мого сина ти…