Саме Ти

«Ваш син уже два роки не працює в банку. Невже ви нічого не знали?» — запитала колишня невістка біля реанімації. А потім до лікарні прийшли троє незнайомців, які плакали через мого сина — Пані Марино, вам краще присісти, — сказала медсестра, підтримуючи мене за лікоть. — Лікарі зараз не дозволять вам зайти до реанімації, але щойно з’являться новини, ми вас покличемо. Я опустилася на пластиковий стілець і стиснула телефон так сильно, що заболіла долоня. Моєму синові Тарасові було лише тридцять вісім років, а лікарі щойно повідомили, що після інфаркту його стан залишається важким. Ще три дні тому він сидів на моїй кухні, пив каву й розповідав, що на роботі починається…

— Бабусю, приїдь, будь ласка! Тато знову кричить, а мама плаче! Голос десятирічної Софійки тремтів так сильно, що я ледве розбирала слова. За вікном моєї квартири гуркотів грім, а дощ лив стіною, наче хтось перевернув над містом величезне відро. — Сонечко, де зараз мама? — запитала я, намагаючись говорити спокійно. — У вітальні, а тато сказав, щоб ми збирали речі й забиралися! Бабусю, я боюся, бо він ніколи раніше так не кричав! Я схопила ключі від машини й навіть не стала перевдягатися. Мене звати Вікторія, мені шістдесят вісім років, і я ніколи не думала, що одного дня мій єдиний син змусить мене побачити його справжнє обличчя. Я овдовіла дев’ять років…

— Слухайте, дівчино, вас хтось змушує тут працювати чи ви просто від природи така повільна? Голос чоловіка пролунав на всю терасу ресторану в центрі Брашова, змусивши відвідувачів за сусідніми столиками обернутися. Я стояла перед ним із тацею, на якій тремтіли три склянки лимонаду, і намагалася зрозуміти, чи справді він щойно сказав це мені. — Перепрошую, що довелося чекати, — відповіла я, стримуючи втому. — На кухні багато замовлень, але я зараз уточню, коли буде ваша страва. — Дванадцять хвилин чекаю на суп! — обурився він, відкинувшись на спинку стільця. — Я сюди прийшов поїсти, а не спостерігати, як ви прогулюєтеся з підносами! Мене звати Андрійна, мені тридцять шість років, і…

Батьки зібралися розлучатися після тридцяти років шлюбу, але донька повідомила їм новину, яка змінила все Коли Тетяна повернулася додому, батьки сиділи у вітальні так тихо, ніби щойно отримали звістку про велику біду. Мама нервово крутила в руках край серветки, а тато втупився у вимкнений телевізор і навіть не підвів голови, коли донька зайшла до кімнати. Тетяна скинула куртку, подивилася на них і відразу запитала: — Тільки скажіть, що всі живі, бо я сьогодні більше поганих новин не витримаю. — Що ти таке кажеш, доню? — мама аж випросталася на дивані. — Усі живі, усі здорові, ніхто не телефонував із лікарні. Тато нарешті відірвав погляд від телевізора й тяжко зітхнув, наче…

Свекруха вручила своїй донці ключі від моєї квартири. Але двері їм відчинила моя мати… — Максиме, де латунний брелок із передпокою? Женя стояла біля вішалки й дивилася на порожній гачок, де три роки висіли ключі від квартири на Озерній. Чоловік саме застібав пальто, але, почувши запитання, раптом завмер і почав надто уважно розглядати годинник на зап’ясті. — Який ще брелок? — запитав він, хоча Женя вже помітила, як сіпнувся м’яз біля його скроні. Вона підійшла ближче й уточнила, що має на увазі ключі від сорок другої квартири, яку вони здавали в оренду. Максим зітхнув так, ніби дружина знову влаштувала скандал через дрібницю, і недбало кинув: — Лілі знадобилися, я дав…

— Ти тепер інвалід, Інно! У тебе шрам на весь живіт і жменя таблеток щодня, а я ще хочу пожити для себе! — Віктор сказав це на сходах дніпровської лікарні, за десять кроків від своєї сірої «Шкоди». Інна стояла з випискою та трьома коробками ліків у руках і не могла повірити, що чоловік, із яким вона прожила двадцять років, щойно відмовився від неї просто перед лікарняними дверима. Їй було сорок два, і лише три тижні тому хірурги видалили частину кишківника через підозріле утворення. Лікар пояснив, що остаточний висновок буде готовий після гістології, а до того часу не варто робити передчасних висновків. Інна просила чоловіка почекати хоча б два тижні, але…

Свекруха, яку невістка вважала ворогом, вигнала рідного сина, щоб урятувати її та маленьку онуку — Вона вже на шостому місяці, тому до вечора забирай дитину й забирайся звідси! Квартира тепер моя, тож не смій мені перечити! — Ігор кинув на кухонний стіл два чужі чемодани й штовхнув уперед молоду жінку з помітним животом. Його законна дружина Світлана саме годувала трирічну доньку супом, і ложка завмерла в її руці, коли вона почула ці слова. У дверях кухні з’явилася Олена Вікторівна, власниця трикімнатної квартири в центрі Полтави, де молода сім’я жила останні кілька років. Ігор самовдоволено посміхнувся, бо звик, що мати завжди ставала на його бік, пробачала борги й виправдовувала навіть ті…

Рідний син відрікся від матері заради спокою, а прийомний хлопчик віддав за неї все, що мав — Або ти повертаєш цього хлопця до інтернату, або більше не називай мене своїм сином! — двадцятирічний Максим стояв посеред коридору харківської квартири й дивився на матір із такою ненавистю, ніби вона щойно вчинила страшний злочин. Від дверей тягнуло паленим пластиком, на кухні плакала забута на плиті вода, а біля стіни стояв одинадцятирічний хлопчик із розбитою губою та обгорілим шматком пластмаси в руці. Чоловік мовчки знімав із вішалки піджаки, збираючи речі, а жінка раптом зрозуміла, що за одну годину може втратити одразу двох рідних людей. — Ти взагалі розумієш, кого ти привела в наш…

— Мамо, забирай свої речі й іди, куди хочеш. Квартира тепер моя, і я більше не збираюся тебе тут утримувати. Тетяна Степанівна спочатку подумала, що син жартує. Вадим стояв посеред коридору, тримаючи в руках її стару валізу, а поруч на підлозі лежав пакет із ліками від тиску. Вона прожила у цій квартирі тридцять два роки, виростила тут сина, пережила смерть чоловіка, а тепер власна дитина спокійно показувала їй на двері. Вона не могла зрозуміти, коли саме її Вадим став людиною, здатною так легко викинути матір за двері. — Вадю, ти що говориш? — тихо запитала вона. — Куди я піду? Вадим відчинив двері й виставив валізу на сходову клітку. Потім…