Саме Ти

— Мамо, з понеділка няні не буде. Світлана Миколаївна саме витирала чашку після чаю й спочатку навіть не зрозуміла, що син говорить серйозно. Вона поклала рушник на батарею, повернулася до нього і побачила, що Андрій сидить за кухонним столом похмурий, а його дружина Оксана мовчки гойдає на руках тримісячну донечку. Старший онук Максим у сусідній кімнаті будував із конструктора якусь складну вежу й час від часу гукав бабусю, щоб показати черговий поверх. — Як це — не буде? — перепитала Світлана. — Звичайно. Ми більше не можемо собі дозволити. Вона подивилася на сина, потім на невістку. У холодильнику тихо гудів компресор, на плиті остигала каструля борщу, а біля дверей стояли…

— Якщо ти зараз скажеш, що хочеш розлучення, я просто засміюся, — сказав Сергій, навіть не підозрюючи, що за кухонним столом уже лежав конверт із судовими документами. Він зайшов додому пізно, кинув ключі на тумбочку й одразу почав скаржитися, що знову немає чистої сорочки. Олена мовчки поставила перед ним тарілку з гречкою, дочекалася, поки він сяде, і лише тоді сказала: «Не треба сміятися, Сергію. Я вже подала». Чоловік спочатку навіть не зрозумів, про що вона говорить. Потім повільно підняв очі від тарілки й кілька секунд дивився на дружину так, ніби перед ним сиділа зовсім незнайома жінка. Їй було п’ятдесят шість, йому — п’ятдесят дев’ять, а прожили вони разом тридцять один…

— Не відключайте апарат! Він ще може повернутися! Жінка почула ці слова за дверима реанімації. Вона тримала в руках чоловікову куртку, яку вранці поспіхом схопила вдома, і раптом так сильно стиснула її, що побіліли пальці. Їй ще вчора здавалося, що найстрашніше вже позаду, адже операція закінчилася успішно, а тепер лікар говорив так, ніби життя її чоловіка висіло на тонкій нитці. — Але ж ви сказали, що операція пройшла добре, — ледве чутно промовила вона. Лікар втомлено потер перенісся й кілька секунд мовчав, підбираючи слова. Потім подивився їй прямо в очі й сказав, що  вони зробили все необхідне, але сам пацієнт чомусь не повертається до свідомості. — Що означає «не повертається»?…

Їй просто не хотілося додому. Точніше — не хотілося бачити чоловіка. Останні місяці вони жили під одним дахом так, ніби були чужими людьми. Розмовляли лише про необхідне, дратувалися через дрібниці, а вечори дедалі частіше закінчувалися сварками. Колись вони кохали одне одного. Тепер Валентина вже не була впевнена, чи залишилося від того кохання хоч щось. Вона їхала повільно, дивилася на мокру дорогу і думала, що, можливо, шлюб уже закінчився, просто ніхто з них не наважився сказати це вголос. Саме тоді фари вихопили з темряви автобусну зупинку. Біля неї стояла літня жінка. У руках вона тримала щось загорнуте в стару чисту тканину й притискала до грудей. Біля ніг стояла невелика сумка на…

В ночі падав дощ .Не сильний — такий, від якого немає сенсу ховатися під парасолею. Дрібний, холодний, настирливий. До ранку він перетворив передмістя на сіре, мокре місце, де дерева стояли безбарвними тінями, а туман стелився просто по землі. Під лавкою на кінцевій зупинці тремтіла молода кішка. Вона була ще зовсім маленька — худенька, мокра, злипла шерсть облягала боки. Кішка згорнулася в клубок, сховавши мордочку між лапами. Але холод пробирав дедалі сильніше. Треба було знайти тепло. Кішка не любила людей. Точніше, вона їх боялася. Люди могли нагодувати, а могли прогнати. Могли погладити, а могли штовхнути ногою. Але сьогодні вибору не залишалося. На зупинку повільно під’їхав автобус. Кішка підняла голову. Двері відчинилися.…

— Мамо, я не прошу в тебе дозволу! — кричала Лена. — Мені двадцять два роки! — А я не кажу, що забороняю тобі мати дітей! — відповідала Валентина. — Ти заміжня жінка, це твоя сім’я і твоя відповідальність. — Тоді чому ти сама так дивно поводишся? Лідія Петрівна зайшла на кухню. — Що у вас сталося? Лена першою обернулася. — Бабусю, я при надії. — От і добре, — сказала Лідія Петрівна, ставлячи кошик на стіл. — Чого ви кричите? — Бо мама вважає, що це кінець мого життя. — Не вигадуй. — Ти сама сказала, що я ще дитина! — Ти дитина, яка збирається мати дитину. Лена витерла…

— Ви вибачаєтеся, що я повернулася додому на день раніше? Я сказала це настільки спокійно, що сама здивувалася власному голосу. Свекруха стояла посеред нашої спальні в моєму улюбленому халаті. Волосся було загорнуте в рушник, на ногах — мої домашні капці, а на нашому подружньому ліжку лежала її розкрита валіза. І це ще було не найгірше. На моїй подушці стояла чашка чаю. Саме там, де щовечора спала я. — Ой, а чого ти так рано? — Ірина Вікторівна навіть не здригнулася. — Костя казав, що ти завтра ввечері приїдеш. Я мовчки подивилася на неї. Потім на ліжко. Потім знову на неї. — Завтра ввечері, — повторила я. — Саме так я…

— Мам, тільки не починай кричати. Ми ж не проти тебе це зробили. Навпаки — хотіли, щоб тобі було легше. Я ще стояла на порозі й не могла зрозуміти, чому в моїй квартирі пахне чужим тютюном. На килимку лежали чоловічі кросівки. На вішалці висіли незнайомі куртки. З кухні долинав дзвін посуду, а з кімнати — голос чоловіка, який абсолютно спокійно обговорював, де краще поставити телевізор. — Мам, ти чого мовчиш? — знову озвався Дмитро. Син опустив очі. — А хто це? — запитала я. Дмитро мовчав. А його дружина Марина навіть не здригнулася. Стояла посеред моєї прихожої в новому костюмі, з ідеально вкладеним волоссям і таким виразом обличчя, ніби це…

— Обійдешся супом. А м’ясо поклади Паші. Чоловік після роботи прийде, а ти шматки в каструлі виловлюєш, ніби голодомор завтра починається. У великій каструлі ще парувала яловичина, яку вона варила майже чотири години. Учора після дванадцятигодинної зміни в лабораторії Віра спеціально заїхала на ринок, вистояла чергу до перевіреного продавця, витратила майже третину своєї тижневої зарплати, а сьогодні з самого ранку крутилася на кухні. А тепер свекруха спокійно збиралася забрати найкращий шматок для свого дорослого сина. — Галино Василівно, це м’ясо я купила за свої гроші. — І що? — І готувала його теж я. — Ну то й готувала. Ти ж дружина. Це твій обов’язок. Віра повільно поклала виделку на…

— Покажи, скільки ти відклала за декрет. Просто зараз. Мені цікаво, куди ти витратила гроші мого сина. Олена стала біля плити з ложкою в руці. Маленький син саме розмазував кашу по столику, а свекруха сиділа навпроти й дивилася на невістку так, ніби вже винесла їй вирок. — Ви серйозно, Галино Петрівно? — А чого ти дивуєшся? — свекруха навіть усміхнулася. — Мій син працює з ранку до вечора. А ти вже півтора року «відпочиваєш» у декреті. Ось я й хочу знати, скільки ви за цей час змогли відкласти. Олена повільно поставила ложку на край тарілки. — Ми з Андрієм самі розбираємося зі своїми фінансами. — Ой, тільки не треба цього,…