Саме Ти

— А ти випадково не бачила мою бежеву сукню? — Яку саме? — Ту, з поясом. Я в ній на весіллі сестри була. Олеся стояла посеред спальні й тримала в руках порожню вішалку. Перед нею відкриті дверцята шафи, на підлозі валялася купа речей, а чоловік Андрій спокійно шукав під ліжком зарядку для телефону. — Може, в хімчистці залишила? — припустив він. — Ні. Я точно повісила її сюди. Він нарешті знайшов зарядку, піднявся і байдуже знизав плечима. — Значить, знайдеться. Ти ж знаєш, яка в тебе шафа. Олеся нічого не відповіла. Її шафа справді була не маленькою, але вона пам’ятала свої речі майже поіменно. Особливо ту сукню, бо купила її…

— Роззувайтеся надворі! І сумки на підлогу не ставте, я щойно все вимила! — Бабусю, там злива! — хлопчик аж затремтів від холоду. — Ми наскрізь мокрі. Пусти хоча б у коридор! — Я сказала — стійте на ґанку! Мені потім ці калюжі відтирати? І взагалі, навіщо ви приїхали без попередження? Повертайтеся на станцію. Двері перед ними зачинилися так різко, що маленька Оленка здригнулася. Дванадцятирічний Назар мовчки підняв із мокрої підлоги рюкзак, з якого вже капала вода, і притиснув його до грудей. Дощ лупив по даху, вітер гнув старі яблуні, а дев’ятирічна дівчинка дивилася на двері так, ніби ще сподівалася, що бабуся передумає. — Назаре… вона нас справді не пустить?…

— Мамо, тільки не кажи, що ти його справді віддала. На телефоні ще світилася фотографія її чоловіка Сергія з їхнім собакою Рижиком — ще цуценям, із величезними лапами й абсолютно серйозною мордою. Вона ковтнула чай, який раптом став гірким, і тихо відповіла: «Віддала. Але не чужим людям. Я знайшла йому сім’ю». Ще місяць тому Ірина була впевнена, що чинить правильно. Після народження доньки Софійки вони з Сергієм ледве встигали жити: садочок, робота, лікарі, покупки, оплата комуналки, нескінченні домашні справи. Рижик, якого вони взяли три роки тому зовсім маленьким, почав залишатися сам по десять годин, а ввечері Ірина вже не мала сил на довгі прогулянки. Сергій спочатку обіцяв допомагати, але його…

— Відмовся від цієї посади, якщо тобі дорога сім’я. Повір, Андрій це оцінить. Наталя саме витирала зі столу крихти після сніданку, коли почула ці слова від свекрухи. Вона не одразу зрозуміла, що Олена Миколаївна говорить серйозно. Жінка сиділа навпроти, спокійно розмішуючи ложечкою чай, ніби не вимагала від невістки відмовитися від роботи, заради якої та сім років не знала нормальних вихідних. — Мамо, ми це вже обговорювали, — Андрій стояв біля вікна і дивився у двір. — Наталю, звісно, можна привітати з підвищенням, але їхати всією сім’єю до Львова ми не будемо. Наталя повільно поклала рушник на спинку стільця. Ще місяць тому чоловік сам рахував на телефоні, скільки коштуватиме переїзд, шукав…

— Поки квартира не буде записана на мою матір, я звідси не піду, — сказав Андрій і поклав на кухонний стіл папку з документами. Олена спочатку навіть усміхнулася, бо вирішила, що чоловік невдало пожартував. Вона саме діставала з духовки сирну запіканку, а на плиті тихо булькав суп із фрикадельками. За вікном починався звичайний суботній ранок, сусід знизу вже свердлив стіну, а їхня семирічна донька Софійка сиділа у вітальні й дивилася мультики. — Андрію, повтори, будь ласка, що ти зараз сказав? — Ти все чула. Квартиру треба переписати на маму. Поки не перепишеш, я нікуди не піду. Тепер Олена подивилася на нього уважніше. Перед нею стояв чоловік, з яким вона прожила…

— Якщо ти до суботи не напечеш пирогів, я сама твою дружину з дому виставлю, — сказала Марія Іванівна синові по телефону. — Ми не для того їхали чотириста кілометрів, щоб вона лежала й відпочивала. Андрій стояв посеред кухні, притискаючи телефон до вуха, і кидав на дружину короткі винуваті погляди. Олена саме нарізала яблука для ранкової вівсянки. Вона вже зрозуміла: мати чоловіка приїде не сама, а отже, наступні кілька днів її життя знову перетворяться на безкоштовний пансіонат із кухаркою, покоївкою та обслуговуючим персоналом в одній особі. — Мамо, ну навіщо ти одразу сваришся? — пробурмотів Андрій. — Олена все зробить. Олена підняла голову. — Ні, не зроблю. Андрій повільно відвів…

— Ти виховуєш дитину в чужих стінах, тому права голосу тут не маєш, — сказала Тамара Вікторівна, поправляючи комір свого світлого пальта. — Дитина їде зі мною в Березівку. Там будинок, сад, свіже повітря, а не ці ваші міські пилюка й шпиталі . Оксана спочатку навіть не зрозуміла, що свекруха говорить серйозно. Вона стояла біля виходу з  родильного дому, притискаючи до грудей маленький рожевий згорток, а під ногами хлюпав мокрий сніг. Після всього вона ледве трималася на ногах, шов тягнув живіт при кожному кроці, але від слів Тамари біль раптом відійшов на другий план. — Перепрошую, а куди саме їде моя дитина? — До мене, — без вагань відповіла свекруха.…

Телефон Світлани завібрував на кухонному столі вже тридцять другий раз за ранок. Вона подивилася на екран, де знову світився номер матері, і кілька секунд просто сиділа, тримаючи чашку охололого чаю. Потім прийшло голосове повідомлення: «Дочко, пусти Сергія хоча б на тиждень. Він обіцяє, що зав’яже. Якщо ти його зараз виженеш, я цього не переживу». Світлана прослухала запис до кінця, вимкнула телефон і тихо сказала сама собі: «Цього разу — ні». Їй було п’ятдесят два, і за останні двадцять років вона навчилася жити так, щоб нікому нічого не бути винною. Після розлучення Світлана сама виплачувала кредит за двокімнатну квартиру в Харкові, працювала бухгалтеркою, брала додаткові зміни й відкладала навіть тоді, коли…

— Ти тільки не кажи мені, що це ти варила борщ, — свекруха сказала це так голосно, що за сусіднім столиком обернулася літня пара. — Бо я десять років живу з надією, що колись ти навчишся готувати хоча б щось їстівне. На кухні заміського ресторану пахло печеним м’ясом, часником і свіжим хлібом, а за дверима вже гомоніли гості, які приїхали на шістдесятиріччя Валентини Петрівни. Вона повільно поставила ополоник на край каструлі й лише сказала: «Мамо, сьогодні ваш день. Давайте без цього». Свекруха усміхнулася, поправила золотий ланцюжок на шиї й відповіла: «Та я ж жартую, Леночко. Чого ти знову все близько до серця береш?» Олена знала цю усмішку краще за будь-які…

— Мамо, з понеділка няні не буде. Світлана Миколаївна саме витирала чашку після чаю й спочатку навіть не зрозуміла, що син говорить серйозно. Вона поклала рушник на батарею, повернулася до нього і побачила, що Андрій сидить за кухонним столом похмурий, а його дружина Оксана мовчки гойдає на руках тримісячну донечку. Старший онук Максим у сусідній кімнаті будував із конструктора якусь складну вежу й час від часу гукав бабусю, щоб показати черговий поверх. — Як це — не буде? — перепитала Світлана. — Звичайно. Ми більше не можемо собі дозволити. Вона подивилася на сина, потім на невістку. У холодильнику тихо гудів компресор, на плиті остигала каструля борщу, а біля дверей стояли…