Саме Ти

Три роки мого життя наче провалилися в якусь чорну прірву. Три роки я була безкоштовною, завжди доступною нянькою для власних онуків. Здавалося б, що тут такого? Рідна ж сім’я! Але ви знаєте, як буває, коли твою доброту перестають просто приймати й починають нахабно використовувати, витираючи об неї ноги? Упродовж трьох років я прокидалася о п’ятій ранку від противного дзвону будильника на старенькому телефоні. Сонна пленталася на кухню, ковтала майже холодну розчинну каву з горнятка, яке давно мало відколотий край, і вирушала крізь осінній дощ або зимову хуртовину, аби рівно о сьомій бути біля їхнього будинку. До того часу, як невістка Світлана закрутить ковпачок дорогої помади кольору «припилена троянда», накине на…

Заповіту дідусь Михайло так і не залишив. — Ви ж рідні. Кров одна. Домовитеся. — Душа? — Василь гірко всміхнувся. — Олексію, прокинься. Душу на хліб не намажеш. Батька вже немає. Нам залишилося те, що він нажив. І ми маємо право розпорядитися цим майном. — Право маєте, — тихо відповів Олексій. — Але чи маєте право так швидко забути, навіщо він усе це наживав? Петро нервово постукав пальцями по столу. — Не треба моралізаторства. Ти тут живеш сім років, так? От і добре. Мав дах над головою, город, сад. Тепер час поділити все чесно. Олексій повільно підвівся. — Я нічого собі не забирав. — Та невже? — одразу втрутилася Ганна.…

— Оленко, доню, як це розуміти? Отак просто, без жодного попередження? Я ж… я ж буквально кілька днів тому говорила, що спина знову болить. А тепер ви ще й летите кудись? — Мам, тільки не починай, — донька швидко глянула на телефон. — Машина вже під будинком, чоловік нервує. Ти залишаєшся з моїми дітьми! А хто ще, крім тебе? — Стій! — жінка поспішила слідом за донькою, яка вже вийшла до воріт. — А їсти їм що? І за які гроші? Пенсію я отримаю аж через півтора тижня, а в холодильнику майже нічого немає! Там тільки молоко, трохи крупи та вчорашня картопля. Донька зупинилася біля хвіртки, повернула голову і недбало…

— Олю, не починай. Купи собі нормальні черевики, бо ти знову ходиш у тих, яким років більше, ніж моєму магазину. — Вони ще нормальні. — Вони вже самі просяться на пенсію. — А Марина каже, що їх можна підклеїти. — Марина все підклеює, поки воно зовсім не розвалиться в руках. Мама сміялася, а потім, як завжди, говорила: — Не сваріться між собою. Ви в мене дві, і обидві хороші. Тоді Ольга не розуміла, чому мама так часто повторює ці слова, наче хотіла заздалегідь помирити доньок через щось, про що вони самі ще навіть не здогадувалися. Все змінилося два роки тому, коли Марина почала хворіти. Спочатку вона не звертала уваги на…

— Шістдесят п’ять років, Ганно! Шістдесят п’ять! Ми прожили разом ціле життя, а ти навіть сорочку мені не змогла як слід випрасувати! Віктор Андрійович стояв посеред просторої вітальні, де ще зовсім недавно лунали тости, сміх і побажання з нагоди його ювілею. Гості розійшлися лише годину тому, а після них залишилися порожні келихи, зім’яті серветки та тарілки з недоїденими святковими стравами. Але тепер у кімнаті панувала така тиша, що кожне слово чоловіка звучало особливо різко. — Вікторе, ти взагалі про що говориш? — здивовано перепитала Ганна. — Я прасувала тобі цю сорочку ще вчора ввечері. Ти сам тоді її оглянув і сказав, що все добре. — А комірець? Ти бачила, у…

— Мамо, я вже не уявляю, як нам із цим усім упоратися, — тихо сказала Марина, витираючи сльози. — Грошей майже не залишилося, дитяча суміш закінчується, а йому, здається, зовсім байдуже. Він навіть не поцікавиться, чи має його син що їсти. За що мені все це? У Галини стислося серце. Невже можна просто залишити молоду жінку з маленькою дитиною напризволяще? Принаймні саме таку сумну історію розповіла Марина, коли пізно вночі несподівано приїхала до батьків із двома важкими валізами. — Не плач, доню. Ми з батьком вас не покинемо. Вранці я піду в аптеку й куплю суміш, а батько після роботи придбає підгузки. Головне зараз — заспокойся і думай про дитину.…

Я зовсім по-іншому уявляла своє життя, коли погодилася вийти заміж за італійця. Коли ж я навідуюся в Україну, тут мені всі заздрять. Я стараюся завжди тримати себе в формі та красиво виглядати, але те, що болить мене в душі, не бачить жодна людина. Я стараюся завжди приховувати всі свої негаразди від близьких та сусідів. Коли шість років тому я погодилася вийти заміж за італійця, то була впевнена, що попереду на мене чекає зовсім інше життя. Я уявляла сонячну Італію, будинок біля моря, щасливу сім’ю та чоловіка, який стане для мене справжньою опорою. Тепер, коли я приїжджаю в Україну, знайомі дивляться на мене із заздрістю, навіть не здогадуючись, якою ціною мені…

— Моя колишня дружина поживе в нас, доки не знайде собі квартиру, — заявив чоловік просто з порога, навіть не спромігшись зняти взуття. Я застигла  посеред кухні, стискаючи в руці овочечистку. У передпокої біля мого чоловіка стояла незнайома мені жінка з двома величезними дорожніми сумками. Висока, худорлява, з коротким волоссям і стомленим поглядом. Такого сюрпризу у власному домі я точно не чекала. Ми з чоловіком жили в шлюбі вже три роки, а з його першою дружиною він розійшовся близько п’яти років тому. Спільних дітей у них не було, тому я завжди думала, що ця частина його минулого давно залишилася позаду. — Романе, я правильно зрозуміла? — тихо перепитала я, намагаючись…

Ну все, я нагулявся. Давай почнемо все спочатку, нахабно заявив колишній чоловік через роки .  Дзвінок у двері пролунав у той момент, коли духовка сповістила про готовність яблучного пирога. Був звичайний листопадовий вечір. За вікном накрапував крижаний дощ, а у нас на кухні пахло корицею, міцним чаєм і справжнім затишком. Я здригнулася від цього різкого, наполегливого звуку. Мимоволі згадався інший вечір, рівно п’ять років тому. Тоді теж йшов неприємний осінній дощ. Мій чоловік Валерій, з яким ми ділили радості, прикрощі, виплату іпотеки та виховання сина цілих тридцять років, стояв у коридорі з двома спакованими валізами. Йому тоді щойно виповнилося п’ятдесят п’ять. Той самий критичний вік, коли деякі чоловіки раптово усвідомлюють,…

— Мамо, як це — лягай спати? І чому ти повертатися так пізно?  — Донечко, я вже давно доросла жінка і не зобов’язана перед тобою звітувати. Вечеря залишилася на плиті, завтра вихідний, тож я можу затриматися настільки, наскільки сама захочу. — Мамо! — обурено вигукнула Софія. — А що люди скажуть? Я не хочу, щоб про нас почали пліткувати, щоб нашу сім’ю обговорювали за спиною. Марина Василівна тільки усміхнулася: — Софіє, ти серйозно? Та хто нас тут обговорюватиме? Ми живемо в цьому селі лише четвертий місяць, і нікому до нас немає особливої справи. До того ж, Космач — чимале село, у кожного вистачає власних турбот. — Все одно! Ти заміжня…