Саме Ти

— Підписуйте тут, — сказала нотаріус і посунула до мене аркуш. Я взяла ручку, але не поставила підпис. Навпроти сиділа моя свекруха Галина Миколаївна, поруч із нею — мій чоловік Сергій, а на останній сторінці договору вже було надруковано ім’я людини, якій вона збиралася подарувати квартиру. Я прочитала його раз, потім другий і відчула, як у мене похололи пальці. — Ви точно хочете оформити дарування на Богдана Сергійовича? Нотаріус кивнула. Я повернула голову до чоловіка. — Сергію, хто такий Богдан? Він не відповів одразу. А потім тихо сказав: — Мій син. Я навіть не відразу зрозуміла зміст цих двох слів. Ми прожили разом одинадцять років. У нас була донька Віра,…

— Збирай дітей і забирайся з мого дому до вечора. Я спочатку навіть не зрозуміла, що свекруха звертається до мене. Стояла біля кухонної плити в старій домашній футболці, помішувала гречку для молодшої доньки й думала, що треба не забути купити хліб дорогою з роботи. Микола сидів за столом, тримаючи в руках білий конверт, і не дивився мені в очі. — Що сталося? — Ти все почуєш, — сказав чоловік. Свекруха Віра Петрівна поклала переді мною аркуш. — Ось. Експертиза. Я прочитала кілька рядків і перестала розуміти слова. Там було написано, що мій старший син Артем не є біологічною дитиною Миколи. — Коли це зробили? — запитала я. — Десять років…

— Ти що, вирішила нас усіх кинути? — свекруха схопила мене за руку просто біля дверей. — Поки мій син лежить після аварії, ти раптом згадала, що в тебе теж є життя? Я подивилася на її пальці, які вп’ялися мені в зап’ястя, і подумала тільки про одне: ще тиждень тому я вважала цю жінку майже другою матір’ю. А тепер стояла перед нею з валізою, у якій були три сукні, старий фен і документи на квартиру. Я ще не знала всього, що відбувається в нашому домі, але вже точно знала: назад не повернуся. Усе почалося два роки тому, коли мій чоловік Сергій потрапив у ДТП дорогою з роботи. Його машину занесло…

— Доню, тільки не кричи. Я знаю, що ти зараз будеш проти, але я нарешті знайшла людину, з якою хочу прожити решту життя. Мама сказала це так спокійно, ніби повідомляла, що купила нову сукню. Я саме діставала з багажника її валізу й навіть не одразу зрозуміла, про що вона говорить. А потім із терміналу вийшов чоловік, який тримав маму за руку, і в мене буквально відняло мову. Йому було років сорок вісім. Високий, засмаглий, чорне волосся, акуратно підстрижена борода, сорочка нарозхрист і та сама усмішка, якою, мабуть, він умів зачаровувати туристок. Мама йшла поруч із ним, сяяла, як дівчина після першого побачення, і час від часу щось йому говорила. Я…

— Мамо, ну подумай сама. Нам скоро буде четверо, а квартира двокімнатна. Ти ж розумієш, що дитині потрібна окрема кімната? Я дивилася на свого сина й не могла зрозуміти, коли саме він навчився говорити зі мною таким тоном. Раніше, ще кілька років тому, він приходив до мене з будь-якою проблемою, сідав на кухні, обіймав за плечі й казав: «Мамо, ну допоможи». А тепер стояв посеред моєї квартири й переконував мене, що мені буде чудово в сільській хатині без води, опалення та нормального туалету. — І куди ж ти пропонуєш мені їхати? — перепитала я. — У Соколівку. На дачу. Я навіть засміялася. Не тому, що було смішно. Просто не знала,…

— А мамо, ти чому на хрестинах онука не була? Повідомлення від зовиці прийшло о другій годині дня, коли я саме знімала з плити каструлю з борщем. Я перечитала його двічі, бо спочатку подумала, що просто неправильно зрозуміла. Потім телефон вислизнув із пальців, а чашка, яку я тримала другою рукою, впала на підлогу й розбилася. На екрані вже чекала фотографія. Мій син Андрій стояв біля хрещеного з великою восковою свічкою в руках. Поруч була його дружина Вікторія — в красивій сукні, з укладеним волоссям і таким щасливим обличчям, якого я ніколи не бачила. На руках вона тримала маленький білий згорток, а над ним виднілася крихітна блакитна шапочка. У мене був…

— Живіть, поки на ноги не станете, — сказала бабуся, віддаючи їм ключі. — Тільки пам’ятайте: квартира не ваша. У мене ще двоє онуків є. — Та не дивись ти на мене так, Галино! Я ж просто пожартувала! — засміялася Ірина, відкидаючись на спинку стільця. — Чи в нас тепер навіть пожартувати не можна, якщо людина гроші любить більше за рідню? За столом хтось ніяково посміхнувся, хтось зробив вигляд, що дуже зайнятий салатом. А Сергій, чоловік Галини, сидів поруч і під столом тримав її за руку. Тільки тримав не так, як зазвичай, коли хотів заспокоїти, а так, ніби боявся, що дружина зараз підведеться й скаже всім те, що він сам…

— Артеме… Хто це? Він мовчав. — Я твоя мама, — відповіла жінка замість нього й усміхнулася. — Ти ж не казав їм, що я приїду? — Заберіть цю жінку звідси. Вона помилилася весіллям. Слова Артема прозвучали так голосно, що музиканти біля сцени перестали грати. На терасі дорогого ресторану над Дніпром зависла незручна тиша: гості в ошатному одязі перестали посміхатися, офіціанти завмерли біля столів, а наречена Марина повільно повернула голову до чоловіка, за якого мала вийти заміж за кілька хвилин. Біля входу стояла невисока жінка років шістдесяти. На ній було простеньке темне плаття, старенький жакет і незручні туфлі, явно куплені не для святкових вечорів. В одній руці вона тримала потерту…

— Ти серйозно знову купив їй ліки за мої гроші? Олена сказала це тихо, майже пошепки, але чоловік усе одно здригнувся. На кухні пахло смаженою цибулею, пральна машина за стіною переходила на віджим, а на столі між тарілкою з гречкою та чашкою недопитої кави лежав чек із аптеки. Тарас навіть не підняв очей. — Мамо погано було. — Я зрозуміла. Їй завжди погано, коли нам треба щось купити для себе. Він нарешті подивився на дружину. Втомлений після роботи, у футболці з плямою від машинного масла, він виглядав не сердитим, а винним. Саме це Олену дратувало найбільше — за шість років шлюбу вона так і не навчилася зрозуміти, де закінчується його…

Людям ніколи не дорости до благородства собак. А собакам — ніколи не опуститися до людського скотства. Виклик прийшов із міського полігону побутових відходів на околиці. Диспетчер записала адресу майже навмання, бо чоловік, який телефонував, говорив уривками й кілька разів повторював одне й те саме: «Тут дитина». Я подумав, що йдеться про якусь стару ляльку чи жарт п’яного охоронця. Але водій Сергій, прочитавши картку, лише тихо свиснув. — Я там двадцять років їжджу. І щоб швидка через сміття — такого ще не було. Дорогою ми майже не розмовляли. За вікном пропливали гаражі, приватні будинки, облізлі паркани, а потім місто закінчилося, і почалися величезні пагорби зі сміття. Вітер тягнув у машину важкий…