Саме Ти

«Дітей у мене немає… Кому я буду потрібна на старості?» — так думала вісімдесятирічна вчителька. Вона не знала, що через кілька років на її похорон з’їдуться сотні людей У селі Вербове про Ганну Степанівну роками говорили одне й те саме: «Так і не вийшла заміж. Дітей не мала. Все життя чужих дітей навчала». Жінки жаліли її пошепки біля магазину, на лавці біля хвіртки, після недільної служби, але сама Ганна Степанівна ніколи не злилася. Вона просто звикла не пояснювати людям те, чого вони все одно не зрозуміють. Вербове було невеликим селом на березі тихої річки, де всі знали, хто коли корову випустив на пасовище і хто зранку поїхав до райцентру. Будинків…

— Я не знаю, з чим тут вітати. Мій син міг одружитися набагато краще. Набагато краще! — сказала свекруха, піднявши келих просто посеред нашого весілля. У залі раптом стало так тихо, що я почула, як десь біля сцени дзенькнула ложечка об чашку. Мама опустила очі, а тато так різко відсунув стілець, що той із гуркотом від’їхав назад. Я подивилася на Андрія, бо саме в цей момент мені потрібна була не довга промова і не сварка з його матір’ю. Мені вистачило б двох слів — «Мамо, припини». Я тихо сказала: «Якщо ти зараз нічого не скажеш, Андрію, я цього ніколи не забуду». Він подивився на мене, а потім уперше за весь…

— Віднеси мою тарілку. Чого гостям вставати, якщо в нас тут є прислуга? Катерина сказала це абсолютно спокійно, ніби попросила мене передати сіль. За столом на кілька секунд запала тиша, а потім хтось нервово хихикнув, і цей смішок одразу підхопили ще кілька людей. Я подивилася на свого чоловіка. За дев’ять років шлюбу я допомагала його доньці оплачувати оренду, купувала їй одяг для першої роботи, давала гроші на перший внесок за автомобіль. Я ніколи не вимагала називати мене мамою, не втручалася у її стосунки з батьком і завжди повторювала: «Якщо тобі щось потрібно — скажи». Тому в той момент мені здавалося, що Андрій хоча б зараз скаже два слова. «Катерино, припини».…

До весілля залишалося три дні, коли майбутня свекруха поклала переді мною товсту папку й спокійно сказала: — Підписуй, Олено. У наших сім’ях такі речі — звичайна практика. Я подивилася на неї, потім на нареченого. — А чому я бачу цей документ лише зараз? Максим знизав плечима. — Олено, підпиши. Це просто формальність. Саме тоді я зрозуміла, що весілля, яке я готувала майже рік, могло закінчитися ще до того, як я одягну білу сукню. За три дні ми мали одружитися. Триста гостей уже підтвердили присутність. Ресторан був оплачений, фотограф заброньований на весь день, музиканти мали приїхати зранку, а моя весільна сукня висіла в шафі батьківської квартири й чекала свого моменту. Мама…

— Зупини машину, Андрію! Марина так різко крикнула, що я інстинктивно вдарив по гальмах. Позашляховик смикнувся, і на задньому сидінні перекотилася пляшка з водою. Я вже хотів запитати, що сталося, але Марина, не відводячи погляду від дороги, показала рукою кудись уперед. — Он там… Бачиш? Я подивився через лобове скло й спочатку нічого особливого не помітив. Біля канави стояла якась жінка зі старим великим мішком, нахилялася до трави й складала туди пластикові пляшки та алюмінієві банки. Сонце било просто в очі, тому я примружився, а потім раптом упізнав знайому ходу. Це була Людмила. Моя колишня дружина. Жінка, з якою ми прожили майже сім років. Жінка, яку рівно рік тому я…

— Ми вирішили залишити все Сергію. Мама сказала це так буденно, ніби повідомляла, хто сьогодні купить хліб. Я сиділа навпроти неї за старим кухонним столом і кілька секунд просто дивилася на документи, які вона поклала переді мною. — Все — це що? Батько кашлянув і відвів погляд. Мій брат Сергій сидів поруч із вікном і гортав телефон. Мама склала руки на грудях. — Усе майно. Я не одразу зрозуміла. — Яке саме? — Будинок. Квартиру бабусі. І дачу. Три об’єкти. Три речі, про які в нашій сім’ї роками говорили: «Це залишиться дітям». Я підняла очі. — Усім трьом? Мама навіть не здивувалася моєму запитанню. — Сергію. Я подумала, що, можливо,…

— Стривай… Ти хочеш сказати, що щомісяця платиш батькам за те, що живеш у власному підвалі? Дідусь перестав жувати й повільно поклав виделку на край тарілки. За святковим столом раптом стало так тихо, що я почув, як на кухні цокає старий годинник. Мама опустила очі. Тато почервонів. А моя старша сестра Оксана просто перестала їсти й втупилася у свою тарілку. Я тоді ще не знав, що одна проста відповідь змусить усю нашу родину вперше за багато років сказати правду. Мене звати Максим. Мені двадцять шість. І я досі живу з батьками. Точніше, під батьками. У підвалі. Коли я після університету повернувся додому, іншого варіанту особливо не було. Я працював водієм…

— Мамо, я знаю, що ти заплатила за цей будинок майже пів мільйона гривень… Але Валентина не хоче, щоб ти приходила на день народження Артема. Повідомлення від сина прийшло о другій ночі. Я сиділа на кухні в темряві, тримаючи телефон обома руками, і перечитувала ці слова знову й знову. Не «ми не хочемо». Не «Данило не хоче». Навіть не «Валентина просить». **Валентина не хоче.** А мій син просто передавав мені її рішення. Я поклала телефон на стіл і довго дивилася на нього. Мене звати Галина. Мені шістдесят чотири роки. І останні десять років свого життя я збирала гроші на одну-єдину мрію — щоб мій син більше ніколи не жив у…

— Стули рота й роби, що тобі кажуть! Голос Галини гримнув із вітальні так, що навіть я на кухні здригнулася. Я стояла біля мийки з мокрою тарілкою в руках і кілька секунд просто дивилася на неї, намагаючись усвідомити, що щойно почула. За великим столом сиділо дванадцять людей із родини мого чоловіка, а його мати стояла посеред кухні, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене так, ніби я була не господинею цього дому, а найнятою прислугою. — Перепрошую? — повільно перепитала я. Галина демонстративно закотила очі. — Ой, Наталю, тільки не починай. Ти прекрасно почула, що я сказала. Я поставила тарілку на стільницю, витерла руки рушником і повернулася до неї.…

— Що відбувається? — тихо запитала Катерина, переводячи погляд із мене на Андрія, а потім на Віктора. Андрій на секунду заплющив очі, ніби намагався зібрати докупи думки, які раптом розсипалися в нього в голові. Ще кілька хвилин тому він стояв посеред залу як упевнений господар вечора, приймав привітання, усміхався гостям і тримав Катерину за руку. А тепер виглядав так, ніби хтось несподівано змінив правила гри прямо посеред святкування. — Нічого не відбувається, — надто швидко відповів він. Катерина уважно подивилася на нього, а потім перевела погляд на Віктора. Вона ще не розуміла, чому чоловік, якого Андрій побачив лише кілька хвилин тому, раптом викликав у нього таку реакцію. Я теж мовчала,…