Саме Ти

— Сергію, ти що робиш? Не віддавай дитину в інтернат, це ж твоя дитна. — Не починай, він для мене тягар— чоловік навіть не підняв голови. Він застібав останню блискавку й нервово перевіряв, чи поклав документи. — У понеділок відвезу Максима. — Куди? — В інтернат. Ганна спочатку подумала, що не розчула. На кухні тихо кипів чайник, на сушарці висіли маленькі спортивні шкарпетки Максима, а з кімнати долинав звук телевізора. Звичайний вечір раптом став якимось чужим, ніби вона зайшла не у власну квартиру. — Ти з глузду з’їхав? — тихо запитала вона. — Я більше не можу. Сергій сів на край дивана й потер долонями обличчя. Після  того яу його…

— Куди ти підеш із дитиною? — Андрій навіть не відірвався від телефона. — У тебе ні грошей, ні житла. Сиди й не вигадуй. Яна стояла посеред кухні, стискаючи в руках вологий рушник. На плиті хололо лавандове мило, яке вона зранку заливала у форми, а з дитячої кімнати долинало тихе сопіння Софійки. Здавалося б, звичайний вечір у звичайній сім’ї, але саме такі вечори іноді стають останньою краплею. — Я не вигадую, Андрію, — тихо сказала вона. — Я просто більше так не хочу. Він нарешті підняв очі. — Знову почалося? Яна нічого не відповіла. Вона давно помітила, що чоловік боїться не її сліз і навіть не її сварок, а того…

Олена зрозуміла, що чоловік продав їхній будинок, не від нього самого, а від незнайомця, який о сьомій ранку подзвонив у хвіртку Машина стояла просто під вікнами — темний універсал із причепом, у якому лежали якісь коробки, старий холодильник і дитячий велосипед. Олена саме виносила сміття, коли з водійських дверей вийшов незнайомий чоловік років п’ятдесяти й запитав, де тут будинок номер сімнадцять. Вона показала на свій двір і вже хотіла пояснити, що він, мабуть, помилився, коли з машини вийшла жінка з двома дітьми. — Добрий день, — усміхнулася вона. — Ми до вас. — До мене? — Ну так. Нам сказали, що можна вже заїжджати. Олена спочатку подумала, що це якийсь…

Всі вихідні жінка прибирала квартиру матері, відтираючи в’їдливий жир із кухонного фартуха та відмиваючи вапняний наліт у ванній, і тепер її тіло гуло від тупої, ниючої втоми. Усе, чого вона хотіла, — це залізти під гарячий душ і розчинитися в його струменях, змивши із себе цей день. Але Артем, її чоловік, мав інші плани. Він чекав її, стоячи посеред вітальні, і сама його поза була звинуваченням. Руки, схрещені на грудях, щільно стиснуті губи, важкий, осудливий погляд. — Тобто ти не поважаєш мою матір?! — його голос прорвався різко й гучно. — Ти зобов’язана їй допомагати! Ти тепер частина нашої сім’ї! Валентина Михайлівна живе в сусідньому під’їзді! Тобі було складно витратити…

Вони вже не були серед живих, але навіть тоді не відпустили одне одного,їх знайшли в обіймах У нашому селі всі знали Григорія та Ганну. Літні, вже сиві, трохи сутулі, вони майже ніколи не з’являлися на людях окремо. До магазину — разом. На пошту — разом. На город — разом. Навіть коли Григорій ішов на риболовлю, за кілька кроків позаду неодмінно тупотіла Ганна з маленьким відерцем і складним стільчиком. — Куди ти без мене? — жартувала вона. — А раптом риба велика буде? Хто допоможе донести? — відповідав він. Сусіди дивилися на них і посміхалися. — От би всім так прожити, — казали одні. — Не чоловік, а хвіст за нею,…

— Щоб я жила з ним та з жінкою, яку він сюди приведе? Але Софійку він залишати не хоче? Йому потрібна здорова донька для гарного малюнку? Марина відчула, як у грудях щось боляче стиснулося. — Даринко, не говори так про тата. — А чому? — дівчина різко підняла на неї очі. — Ти три роки захищаєш його. Навіть зараз. Навіть коли він хоче забрати мене, а Софійку викинути з життя. — Він просто втомився… — Ні, мамо. Втомилася ти. — Від чого? — Від того, що весь цей час думаєш тільки про Софійку і зовсім не бачиш, що відбувається навколо. Даринка підійшла до столу, відкрила шухляду й дістала старий телефон.…

— Це не мої діти, це племінники. Чому я маю відповідати? — Гліб роздратовано відкинувся на спинку стільця. Він говорив уже не про гроші, а про принцип, ніби саме Наталя намагалася його пограбувати. Вона кілька секунд дивилася на чоловіка, а потім тихо сказала: — А чому я маю відповідати за них? Гліб відкрив рота, але відповіді не знайшов. У кухні було чути тільки цокання старого годинника та дитячі голоси з вітальні. Маленька Марійка щось розповідала братові, а той час від часу сміявся. Наталя глянула на них і раптом відчула не злість, а втому. — Ти знаєш, що найгірше? — запитала вона. — Не те, що твоя сестра поїхала відпочивати. І…

— Та перестань ти вже, Наталю, — буркнув Сергій. — Я ж не квартиру продаю. Земля стоїть пусткою десятий рік, ми навіть картоплю там не садимо. А ти влаштувала таку трагедію, ніби я нашу хату збираюся знести. Наталя поклала рушник на спинку стільця й подивилася на нього. Вона знала цей тон — спочатку чоловік говорив спокійно, потім починав дратуватися, а коли бачив, що не виходить переконати, переходив до образ. За двадцять років шлюбу вона навчилася не сперечатися з ним на емоціях, але цього разу руки в неї тремтіли не від злості. Вона нарешті зрозуміла, що Сергій приховував від неї значно більше, ніж просто бажання продати землю. — Де ти взагалі…

Коли свекра не стало, моя свекруха замкнула гроші в металевій коробці, а ввечері сказала синові, що тепер він «голова сім’ї». Я тоді ще не знала, що в цій коробці лежить не лише спадок мого свекра, а й причина, через яку через кілька років наша родина перестане збиратися за одним столом. Чоловік кивнув матері, ні про що не запитавши, а я вперше подумала, що в цьому будинку  нічого не змінилось. Просто один чоловік пішов, а на його місце одразу стала жінка, яка звикла вирішувати все. Мого свекра Миколу Васильовича відспівали в понеділок. У вівторок Галина Степанівна вже перебирала його документи на кухні, розкладаючи квитанції, паспорти й банківські папери по окремих стопках.…