Саме Ти

— Ти могла б жити зі мною, як королева. А тепер тягаєш картоплю в гумових чоботях, як остання сільська дурепа! Сергій сказав це з таким задоволенням, ніби нарешті дочекався моменту, коли зможе поставити мені оцінку за прожите життя. Я стояла на ґанку з відром картоплі й дивилася на чоловіка, якого не бачила сімнадцять років. Він майже не змінився. Той самий самовпевнений погляд. Та сама усмішка, якою колись змушував мене відчувати себе винною за все на світі. Тільки тепер на ньому була дорога куртка, на руці блищав масивний годинник, а біля воріт стояв чорний позашляховик. Поруч із ним — молода білява жінка в дорогому пальті. Сергій явно приїхав не просто так.…

— Ти прибиральниця, Олено. Знай своє місце! — директор сказав це так голосно, що навіть секретарка в коридорі перестала друкувати. Олена мовчки взяла зі столу порожню чашку й опустила очі. Вона могла відповісти. Могла нагадати, що саме вона щойно попередила його про помилку в перекладі. Але не стала. Бо знала: людина, яка вважає тебе невидимою, найчастіше сама не помічає, що ти вже знаєш про неї набагато більше, ніж вона думає. Наступного ранку в переговорній сиділа японська делегація. На столі лежав контракт на кілька мільйонів гривень. Перекладача не було. А один із японських представників уже закривав теку з документами. Саме тоді Олена поставила тацю з кавою на стіл і сказала японською…

— Мамо, не рухайся… — Олексій раптом стиснув ложку так сильно, що побіліли пальці. — Здається, у варенні щось є. — Що означає «щось»? — Галина нахилилася над банкою. Олексій обережно відсунув ложкою густе малинове варення. На дні блиснув метал. Він спершу подумав, що це випадково потрапила якась дрібниця. Можливо, шматочок кришки, стара скоба чи навіть монета. Але коли витягнув знахідку на блюдце, обоє замовкли. Це був маленький металевий ключ. І до нього була прив’язана тонка, вже майже розсипана від часу нитка. — Ключ? — прошепотіла Галина. Олексій узяв його пальцями. — Схоже на ключ від маленької скриньки. — А навіщо його було класти у варення? Він не відповів. Бо…

— Залиш її, Влад. Ти ще знайдеш жінку з грошима. Навіщо тобі дружина, яка сама ледве тримається на плаву? Я почула це випадково. Свекруха думала, що я стою на балконі й не чую їхньої розмови. Через десять хвилин мій наречений вийшов до мене й розірвав заручини. Я не плакала. Не благала його залишитися. Лише сказала: — Добре. Тоді завтра я запрошу вас обох на вечерю. Влад здивовано подивився на мене. — Навіщо? — Хочу попрощатися нормально. Він погодився. А його мати навіть усміхнулася. Вона ще не знала, що наступного вечора я покладу перед нею папку. І що після першої сторінки вона вже не зможе дивитися мені в очі. — Мене…

— Ти що, посудомийкою тут влаштувалася? Колишній чоловік сказав це так голосно, що кілька людей за найближчими столиками обернулися. Поруч із ним стояла жінка, заради якої він колись пішов від мене. Я ще не встигла відповісти, коли до нас швидко підійшов адміністратор залу. Він почув останні слова мого колишнього, подивився на нього, а потім на мене. І його ввічлива усмішка зникла. — Вибачте, Вікторе, — спокійно сказав він. — Ви, здається, не зовсім розумієте, з ким зараз розмовляєте. Віктор засміявся. — А що я такого сказав? Адміністратор навіть не відповів. Він повернувся до мене: — Олено, у приватній залі вже чекають на вас. І власник просив, щоб ви особисто підійшли…

— Сину, я боюся залишатися з нею сама. Вона вже відкрито принижує мене у твоєму домі! Свекруха сказала це так тихо, що якби я не зайшла на кухню по воду, то навіть не почула б. Мій чоловік Андрій сидів за столом, тримаючи в руці чашку кави. Він подивився спочатку на матір, потім на мене. — Що ти маєш на увазі, мамо? Галина Петрівна тяжко зітхнула. — Нічого, синку. Не хочу вас сварити. Я просто потерплю. Я тоді ще не знала, що через кілька днів саме камери, які Андрій встановить у нашій квартирі, покажуть йому те, чого він не хотів бачити роками. А почалося все після смерті його батька. Ми з…

— Вам нічого мені не треба віддавати. Ми ж сусіди. Олег сказав це так просто, що Олена навіть не знала, що відповісти. Вона стояла біля старого паркану, тримаючи в руках кілька купюр, і дивилася на чоловіка, який уже збирав свої інструменти. — Але ви витратилися на матеріали. — Та які там витрати? — Ви витратили майже пів дня. Олег усміхнувся. — Зате тепер моя донька не поріже руку об ці цвяхи. Він кивнув у бік дівчинки, яка сиділа на сходах їхнього будинку й уважно спостерігала за ними. — Для мене цього достатньо. Олена ще кілька секунд дивилася на нього. — Ви навіть не запитали, хто я. — А навіщо? —…

— Твої батьки з села. Їм і сосисок вистачить! Свекруха сказала це так буденно, ніби йшлося не про мого батька, якому виповнювалося шістдесят, а про те, що потрібно купити коту на вечерю. Я стояла перед відкритим холодильником і не могла повірити власним очам. Вранці він був забитий продуктами. Тепер на трьох полицях залишалися лише два пакети найдешевших сосисок, банка гірчиці та половина батона. — Де все? — запитала я. Свекруха Марія Степанівна спокійно застібала велику термосумку. — Я забрала. — Що означає «забрали»? — Те й означає. Я подивилася на сумку. Потім знову на холодильник. — Там були ікра, червона риба, шинка, сир, овочі, закуски… — Знаю. — Це я…

— Будинок залишається мені. Я подивилася на Романа через стіл адвоката. — Добре. На його обличчі на мить зникла самовпевнена посмішка. Не тому, що його не влаштувала моя відповідь. Навпаки. Він прийшов на розлучення підготовлений до війни. А я щойно відмовилася воювати. — І автомобіль, — додав він. — Добре. Мій адвокат, Олександр Миколайович, одразу відклав ручку. — Олено, я хотів би поговорити з вами кілька хвилин наодинці. — Не потрібно. Роман зручно відкинувся на спинку крісла. Здавалося, йому ставало дедалі веселіше. — Меблі залишаються в будинку. Телевізори, техніка, садові меблі — усе. — Якщо хочеш, забирай. Адвокат подивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, чи перед ним справді та…

— Після того як  мого чоловіка не стало, адвокат сказав, що я не отримаю від нього ані гривні. А потім поклав переді мною конверт і додав: «Він спеціально влаштував вам цю пастку. І знав, що ви в неї потрапите». Мені було тридцять п’ять, коли я вийшла заміж за чоловіка, якому було сімдесят два. Якщо чесно, я не кохала його в день нашого весілля. Я боялася. Боялася залишитися без житла. Боялася, що донька знову опиниться в ситуації, яку я сама пережила в дитинстві. Боялася одного ранку відкрити очі й зрозуміти, що нам просто нікуди йти. Можливо, хтось скаже, що я вийшла заміж через гроші. Я не буду сперечатися. У моєму житті…