Саме Ти

Сиділка для свекра — Тут така справа, Олено… Мама знову просить приїхати, — сказав Андрій за вечерею. — Ну то давай, звичайно, з’їздимо! — відгукнулася любляча дружина. — Без проблем. Що треба привезти? — Та ні, ти мене не зрозуміла! — скривився Андрій. — Вона просить тебе приїхати й доглядати за Миколою Васильовичем. — Але ж вона сама, начебто, за ним доглядає! До того ж він мене не дуже любить, якщо ти не забув! Та й твоя мама теж, здається, ніколи мною не була задоволена. — Любить — не любить, яка тепер різниця! Мамі потрібна допомога. Вона каже, що не справляється. — Не знаю… А я тут до чого? Твій…

— Ти зобов’язана доглядати за моєю хворою тіткою! — наказав чоловік, важко опускаючись на кухонний стілець. Він навіть не подивився на дружину. Просто кинув на стіл важку зв’язку ключів, і металевий дзенькіт гучно розлетівся тихою квартирою. — Дмитре… — Олена глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. — Ми обговорювали це вже десятки разів. У мене власна робота, жорсткі терміни й зобов’язання перед клієнтами. Твоїй тітці потрібен цілодобовий догляд. Ми можемо найняти професійну доглядальницю. Я навіть готова сама оплачувати її послуги. — Доглядальницю? — Дмитро презирливо посміхнувся, стягуючи з шиї дорогий шовковий галстук. — Навіщо мені витрачати зароблені потом гроші на чужу жінку, якщо в мене вдома сидить законна дружина? Олена промовчала.…

— Золото мамі на шию, а мені сковорідку з браком? Ну то самі тепер і гаряче з неї діставайте! За широким святковим столом на мить запала така тиша, що було чути, як десь у кухні цокає годинник. Ще хвилину тому всі голосно сміялися, наливали по другій чарці горобинової настоянки й сперечалися, кому дістанеться найбільший шматок пирога. А тепер родичі мовчки дивилися на Олену, яка стояла біля дверей із тарілкою тушкованих баклажанів у руках. Її чоловік Сергій саме повернувся на своє місце після того, як урочисто застебнув на шиї матері масивний золотий ланцюжок. — Ну що, мамо? — задоволено запитав він. — Подобається? Свекруха Галина Степанівна торкнулася пальцями блискучих ланок і…

— Не будь жадібною, допоможи рідні розкрутитися, — поблажливо сказала свекруха. — Донечка просто вирішила повторити твій бізнес. Що тут такого? — Ти ж не запатентувала повітря, Олю, — Надія Василівна неквапливо розмішувала цукор у чашці. — Ринку на всіх вистачить. Подумаєш, свічки. Дівчина просто надихнулася твоїм прикладом. Я мовчки дивилася на екран телефона, що лежав на кухонному столі. На ньому була відкрита нова сторінка у соцмережі під назвою «Терен і Верес». Моя власна майстерня ароматів для дому, у яку я вклала три роки праці, називалася «Смола й Лаванда». Сторінка зовиці виглядала як криве відображення моєї. Той самий мінімалістичний дизайн. Такі самі баночки з темного аптечного скла. Такі самі матові…

— Моя мама житиме з нами, і це не обговорюється! — відрізав наречений, дивлячись, як я повільно знімаю обручку. Золотий обідок легко зісковзнув із пальця, залишивши на шкірі бліду смужку. Я акуратно поклала його на скляну поверхню кухонного столу. Метал тихо дзенькнув об скло, але в тиші цей звук видався оглушливим. — Ти зараз серйозно? — голос Романа здригнувся, але він швидко опанував себе й насупився. — Через таку дрібницю ти готова перекреслити три роки стосунків? Оксано, не влаштовуй виставу. Надягни кільце назад. Я подивилася на чоловіка, з яким ще сьогодні вранці планувала провести все життя. Високий, статний, завжди впевнений у собі. Ще кілька годин тому я вибирала відтінок скатертин…

У селі Вербове всі знали Олену як жінку, яка могла зробити все сама. Вона й коня запрягала, і дрова рубала, і в теплицях працювала до темряви. Але ніхто не знав, наскільки сильно вона втомилася від життя, у якому на її плечах трималося буквально все. Олена була єдиною донькою тітки Катерини та дядька Миколи. З дитинства вона звикла допомагати батькам по господарству: носила воду, полола город, доглядала за курми та свинями. У селі її називали роботящою дівчиною і часто казали матері: — Катерино, тобі з Оленою пощастило. Така не пропаде. Мати лише усміхалася, хоча потайки переживала, що донька надто багато на себе бере. Коли Олені виповнилося двадцять два, вона вийшла заміж…

— Мамо, я сама його зроблю чоловіком. — Доню, чоловіка не можна зробити руками, як паркан чи теплицю, — тихо відповіла Галина. — А якщо ти все за нього робитимеш, він так і залишиться хлопчиком. — Ви просто його не знаєте. — А ти думаєш, знаєш? — Я його люблю. Галина подивилася на доньку й важко зітхнула. — Любов — це добре, Олю. Але сім’ю однією любов’ю не прогодуєш. Тоді Ольга образилася. Їй здавалося, що мати просто не розуміє. Не бачить, який Сергій добрий, як гарно грає на гітарі, як уміє смішно жартувати, як дивиться на неї закоханими очима. Він не пив, не бився, не бігав за іншими жінками. Просто…

— Не хвилюйся, Оксано. Вона навіть не здогадується, що відбувається. Я вже все вирішив. Ще секунду тому Наталя  майже спала під тихе бурмотіння телевізора. На екрані хтось смішно сперечався через вигадану спадщину, а чоловік поруч кілька разів питав, чи не холодно їй. Вона тільки махнула рукою й натягнула ковдру аж до підборіддя. А потім прокинулася від голосу Сергія. Він стояв на заскленому балконі й говорив телефоном, думаючи, що дружина спить. — Сімсот тисяч я вже підготував, — тихо сказав він. — Переведу мамі Оксани. А далі подаємо на розлучення. До того моменту грошей у нас уже не буде. І Наталка нічого не доведе. У Наталі пересохло в роті. Вона не…

— Ми не хочемо брати кредит заради одного дня. Свекруха різко повернулася до неї. — А я хочу, щоб ви не осоромилися перед людьми. Я вже запросила двадцять своїх гостей. Максим насупився. — Мамо, ми домовлялися про п’ятдесят людей. По двадцять п’ять із кожного боку. — Ну я ж не могла сказати тітці Галині, що вона зайва! — Могла, — тихо сказала Варя. Ірина Вікторівна подивилася на неї так, ніби та щойно зробила щось непристойне. — Знаєш, Варю, у нашій сім’ї ніколи не рахували кожну котлету на святі. — А в нашій сім’ї рахували, — відповіла Варя. — Бо гроші не падають із неба. Максим ледь помітно усміхнувся. Він знав,…

— Олег, Ірині терміново потрібні гроші, вона ж твоя сестра! — голос свекрухи в телефоні був таким гучним, що його чула навіть Марина біля плити. — Господиня квартири виставляє її з речами! Якщо ти зараз не переведеш всю суму, через годину вона залишиться на вулиці! Марина саме різала цибулю для вечері. Ніж ковзав по дошці, а з каструлі тихо булькав суп, але після цих слів вона перестала чути навіть власні думки. Чоловік сидів навпроти з телефоном у руці й уже відкривав банківський застосунок, ніби це була звичайна процедура, яку вони виконували не вперше. — Зараз, мамо, — пробурмотів Олег. — Скільки треба? — Усе, що є на рахунку! Потім розберетеся…