Саме Ти

Чоловік цілий рік хвалився перед мною, які гарні подаркунки він купує іншій. — Ти що, зовсім осліпла? Навіщо ти цю сумку посеред коридору кинула? Олег із силою грюкнув вхідними дверима й носком важкого черевика відсунув темну дорожню сумку до стіни. Замок на бічній кишені дзенькнув об плитку, а жінка на лавці біля вішалки навіть не ворухнулася. — Це твої речі, — спокійно сказала Наталя. Олег стягнув куртку, кинув її на тумбу й невдоволено глянув на дружину. На її обличчі, як і останні три місяці, були великі темні окуляри із широкими боковими накладками. — Які ще мої речі? — пирхнув він. — Ти з глузду з’їхала після лікарні? — До Світлани…

— Моя мама приїде сьогодні ввечері, а завтра до неї приєднаються тітка Люба з чоловіком і двоюрідний брат Роман зі своєю дівчиною. Тарас повільно відклав ніж. — Усі одразу? — Ну так. — А вони де спатимуть? Олена знизала плечима. — У нас місця вистачить. Тарас глянув на трикімнатну квартиру, яка раптом здалася йому дивовижно маленькою. У дитячій спала Марічка, у спальні вони з Оленою, а вітальня була завалена іграшками, сушаркою з білизною та коробками, які Тарас збирався розібрати ще з минулого місяця. — І скільки їх буде? — Шестеро, якщо рахувати маму. Тарас заплющив очі. — Олено… — Не починай. — Я ще нічого не сказав. — Я знаю…

— Ти не бачила мій сертифікат на масаж? — втретє запитала я, перебираючи документи у верхній шухляді комода. — Той, що Андрій подарував мені на річницю. На десять сеансів. — Який ще сертифікат? — долинув із вітальні голос чоловіка. Телевізор працював так голосно, що коментатор футбольного матчу перекривав майже всі звуки в квартирі. Я зачинила шухляду й зайшла до кімнати, де Андрій розвалився на дивані з телефоном у руці. — Андрію, не вдавай, що не розумієш, про що я. Він підняв очі від екрана, потер потилицю й відвів погляд. За сім років шлюбу я вже добре знала цей вираз обличчя: чоловік щось зробив і зараз гарячково вирішував, як саме мені…

— Або ти продаєш цей будинок, або більше ніколи не називай мене мамою! Мама вдарила долонею по кухонному столу так, що ложка підскочила на блюдці, а чашки у старій бабусиній шафі тихо дзенькнули. Я стояла навпроти неї й стискала в руках свідоцтво про право на спадщину, яке отримала лише вчора. Минуло всього чотири дні після похорону бабусі, а моя рідна мати вже вимагала продати її будинок. — Мамо, ти взагалі чуєш, що говориш? — запитала я тихо. — Чую прекрасно, — відрізала вона. — І ти мене теж чудово чуєш. Мій брат Олег сидів біля вікна й нервово постукував пальцями по підвіконню. Він майже не дивився мені в очі, хоча…

— Нам потрібно п’ятдесят тисяч. Ти ж можеш перекинути сьогодні? Марина спочатку подумала, що не дочула. Вона стояла біля кухонної плити, помішувала гречку для доньки й одночасно намагалася знайти в телефоні повідомлення від учительки, яка мала написати щодо завтрашньої поїздки. Свекруха сиділа за столом так спокійно, ніби попросила не п’ятдесят тисяч гривень, а забігти в магазин по хліб. — П’ятдесят тисяч? — перепитала Марина, повільно поклавши ложку на край каструлі. — Так, — відповіла Людмила Петрівна. — Для Оксани. У неї зараз зовсім складна ситуація. Ти ж не чужа людина. Саме ці слова чомусь прозвучали для Марини гірше за саму суму. Не «позичиш», не «чи можеш допомогти», навіть не «нам…

— Я довго думала, чи варто тобі це показувати, — сказала Тамара Василівна, дістаючи з великої сумки білий аркуш. Наталя саме нарізала огірки до салату й спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Свекруха поклала папір просто посеред кухонного столу, розгладила його долонею і подивилася на невістку так, ніби вручала їй офіційне попередження. — Що це? — запитала Наталя, витираючи руки рушником. Тамара Василівна поправила окуляри й відповіла з такою серйозністю, ніби йшлося про важливий сімейний документ: — Інструкція для хорошої дружини. Сергій у цей момент сидів поруч із чашкою кави й так старанно перемішував ложечкою цукор, що той давно розчинився. Наталя взяла аркуш і почала читати. Угорі великими літерами було…

— Мамо, ти уявляєш, до чого вона додумалася? — голос Андрія тремтів від обурення. — Вона тепер змушує мене платити за їжу у власному домі! Людмила Петрівна на тому кінці слухавки навіть не одразу знайшла, що відповісти. Її син завжди вмів подати ситуацію так, що в нього неодмінно виходила роль потерпілого: то дружина надто багато витрачала, то продукти в магазині «чомусь» дорожчали, то йому не залишалося грошей на власні потреби. Тому, коли він сказав, що Оксана раптом почала вимагати від нього половину сімейних витрат, мати одразу вирішила, що невістка перегнула палицю. — А що вона конкретно сказала? — запитала вона. — Що з наступного місяця ми маємо скидатися порівну на…

— Ти тільки не ображайся, але в нас тут усе розписано, — сказала Марина, ще навіть не давши мені зняти дорожню сумку з плеча. Вона простягнула мені аркуш паперу, складений удвоє, і спокійно додала: — Кухня на тобі, з дітьми допомагатимеш, зранку приготуєш сніданок, після обіду прибереш, а ввечері дивитимемося, хто що робитиме. Я прочитала перші кілька рядків і подумала, що це якийсь невдалий жарт. — А де тут пункт «відпочити»? — запитала я, піднявши очі на невістку. — Олено, ну не починай, — втрутився Сергій, мій чоловік, який саме витягував із багажника останню сумку. — Ми ж усі приїхали разом. Треба одне одному допомагати. Я подивилася на нього й…

— Ти маєш бути вдячна, що я взагалі одружився з тобою! Марина спочатку навіть не зрозуміла, що саме почув її слух. Вона стояла біля кухонної мийки, витирала рушником тарілку й дивилася у вікно на темний двір. За дванадцять років шлюбу вона чула від Олега чимало різких слів. Але цього разу всередині ніби щось клацнуло й стало на своє місце. Марина повільно поклала тарілку на стіл і кілька секунд просто дивилася на чоловіка. — Що ти сказав? — тихо перепитала вона. Олег навіть не підвів очей від телефона й тільки роздратовано зітхнув. — Не роби вигляд, що не чула. — Я сказав, що ти повинна бути вдячна. До мене ти жила…

Сто двадцять тисяч гривень — це не такі вже й великі гроші, якщо йдеться про майбутнє власної сім’ї, — спокійно сказала Людмила, розмішуючи ложечкою каву. Вона сиділа на кухні Олени так упевнено, ніби була господинею цього дому, а не гостею, яку запросили лише на недільний обід. Навпроти неї мовчав її син Сергій, і саме це мовчання змусило Олену насторожитися. — Для кого не великі? — перепитала Олена. Людмила здивовано підняла брови, а Сергій почав нервово крутити в руках телефон. — Для сім’ї, звичайно, — відповіла свекруха. — Сергій хоче нарешті зробити щось серйозне, а ти сидиш на своїх грошах і рахуєш кожну гривню. — Добре, — сказала Олена. — Тоді…