Саме Ти

Кажуть, найважче втратити не людину, а можливість прожити з нею життя. Марія зрозуміла це лише тоді, коли волосся давно посріблилося, донька виросла, а в будинку стало так тихо, що вечорами було чути навіть цокання старого годинника. Але багато років тому вона була молодою дівчиною, яка щиро вірила, що любов і обов’язок завжди йдуть поруч. Її чоловік, Олег, отримав призначення головним механіком великого фермерського господарства в невеликому селі серед лісів і луків. Весілля вони зіграли скромне: лише найближчі люди, кілька тостів і обіцянки прожити разом усе життя. Уже за кілька днів після розпису вони залишили місто й переїхали в старий будинок, який підприємство виділило молодому спеціалісту. — Не хвилюйся, Маріє, —…

— Не став каструлю на цю конфорку! Я ж учора все відмила до блиску! Невже так важко один раз запам’ятати, де що має стояти? Голос Тамари Петрівни пролунав із кухні так різко, що Олена мимоволі здригнулася. Вона саме різала овочі для вечері й на кілька секунд завмерла з ножем у руці, намагаючись стримати роздратування. За вісім років життя під одним дахом зі свекрухою вона навчилася мовчати, усміхатися й робити вигляд, що нескінченні зауваження її не зачіпають. — Я поставила її лише на хвилину, бо тут немає місця, — спокійно відповіла Олена. — Ви ж самі попросили швидше приготувати вечерю, поки Данило не повернувся з тренування. — Місце завжди є, коли…

— То виходить, поки я працювала без вихідних, ти приховував від мене квартиру? І дивився мені в очі, коли казав, що ми ледве зводимо кінці з кінцями? Недільний вечір у Черкасах мав бути тихим і затишним. У новому будинку пахло яблучним пирогом, який Олена щойно дістала з духовки, а у вітальні вже був накритий стіл. Вона чекала на свекра, який пообіцяв заїхати після дачі випити чаю та подивитися, як молоді облаштувалися після ремонту. Жінка навіть не здогадувалася, що через кілька хвилин одна необережна фраза перекреслить сім років її сімейного життя. — Доню, а ви так і не наважилися продати ту квартиру Андрія в центрі? — ніби між іншим запитав свекор…

Про те, що колись їй доведеться залишити рідний дім і поїхати доглядати чужих старих людей за тисячі кілометрів від України, Надія не думала навіть у найгірших снах. Вона прожила майже все життя у великому селі неподалік Тернополя й щиро вірила, що старість зустріне на власному подвір’ї, серед яблунь, які посадила ще молодою. У неї був добрий чоловік, просторий будинок, повага односельців і єдиний син, заради якого вони обоє готові були віддати останнє. Її чоловіка звали Михайло. У селі про нього говорили з повагою, бо він умів працювати, тримав слово й ніколи не залишав людину в біді. Спочатку Михайло ремонтував сільськогосподарську техніку, а згодом відкрив невелику майстерню, яка приносила родині стабільний…

Телефон задзвонив о сьомій ранку, коли Лариса Степанівна тільки встигла заварити собі каву й відчинити вікно на кухні. За склом повільно прокидався травневий сад: на гілках старих яблунь біліли густі квіти, у траві блищала роса, а десь за сусідським парканом уже перекликалися півні. Раніше такий дзвінок змусив би її здригнутися й одразу почати виправдовуватися, але сьогодні жінка лише спокійно подивилася на екран. Телефонувала невістка Наталя. Лариса Степанівна зробила маленький ковток кави й не поспішала відповідати. Вона чудово знала, через що буде ця розмова, бо напередодні ввечері надіслала синові коротке повідомлення: «Цього літа будинок нікого не прийматиме. Будь ласка, плануйте відпочинок в іншому місці». У відповідь до півночі панувала тиша, а…

— Ти знову переказав своїй матері дванадцять тисяч? — голос Марини тремтів не від страху, а від люті, яку вона вже кілька місяців намагалася стримувати. — Сергію, у нас через тиждень платіж за квартиру, Софійці потрібні зимові чоботи, а на картці залишилося трохи більше семи тисяч. Чоловік спокійно продовжував намазувати масло на хліб, наче дружина повідомила йому прогноз погоди. Він навіть не глянув на банківську виписку, яку Марина поклала перед ним. — Моя мама живе сама у старому будинку, — сухо відповів він. — У неї котел ледве працює, дах протікає, сарай завалюється. Я не дозволю, щоб вона мерзла взимку тільки тому, що тобі шкода грошей. — Мені не шкода…

Голос Вікторії рознісся вузькою сільською вулицею так гучно, що біля сусіднього двору перестали кудкудакати кури, а старий пес, який дрімав під яблунею, підняв голову й насторожено подивився в бік воріт. Жінка кричала, не зважаючи ні на людей, які визирали з-за парканів, ні на літню жінку, котра саме несла з криниці воду. Її зараз не хвилювало, що подумають мешканці цього забутого села, адже вона приїхала сюди не мовчати, а повернути чоловіка, якого вже майже вважала своєю законною власністю. Ще кілька хвилин тому Вікторія різко загальмувала біля нового дерев’яного будинку, здійнявши колесами густу хмару сірої пилюки. Її чорний позашляховик із тонованими вікнами виглядав серед старих хат і похилених парканів так недоречно, наче…