Саме Ти

— У неділю ми всі будемо у вас. І навіть не сперечайся… — сказала свекруха. Але цього разу вона не знала, що її чекає — Я сказала всім: у неділю збираємося у вас. Голос свекрухи звучав так упевнено, ніби вона повідомляла не про сімейну зустріч, а про давно затверджений план. — У кого «у нас»? — перепитала Вікторія, хоча вже знала відповідь. — У вас, звичайно. Жінка важко видихнула. — Лідо Іванівно, але ж ми тільки минулими вихідними всі збиралися. На іншому кінці слухавки запанувала пауза. Така, ніби Вікторія сказала щось абсолютно нерозумне. — Ну і що? — Що? — Вихідні для того й існують, щоб родина була разом. Свекруха…

— Приїдьте і заберіть її. Вона мені більше не потрібна… — сказала дружина мого колишнього чоловіка. Але я не очікувала побачити, кого саме вона залишила за дверима Телефонний дзвінок о 22:47 у п’ятницю майже ніколи не віщує нічого доброго. Я вже зняла окуляри, вимкнула ноутбук і збиралася лягати спати. Моя квартира була тихою. Навіть занадто тихою. За роки життя наодинці я навчилася любити цю тишу. Тут усе було так, як я хотіла: чашка на улюбленій полиці, книги в певному порядку, плед на кріслі біля вікна. Мій маленький світ. Без сварок. Без несподіванок. Без людей, які можуть одним реченням перевернути все життя. Саме тому, коли задзвонив телефон, я спочатку подумала, що…

— Вона два роки не працює, а ми з чоловіком живемо від зарплати до зарплати. Я довго думала, чи маю право це говорити. Чи не виглядатиму заздрісною свекрухою, яка лізе в чуже життя. Але іноді мовчання теж стає помилкою. Особливо коли бачиш, як одна людина віддає всі сили, а інша звикає лише отримувати. Мене звати Наталя. У мене є син Максим і донька Софія. Максим завжди був спокійним хлопцем. Не з тих, хто мріє про легке життя. З дитинства знав ціну грошам. Коли одружився з Анастасією, я щиро раділа. Вона була гарна, привітна, вміла підтримати розмову. Я подумала: «Головне, щоб вони любили одне одного». І перший час саме так і…

— Я не прошу грошей… Просто посидьте зі мною п’ять хвилин Того вечора я запізнювалася додому. Телефон розривався від повідомлень, у голові крутилися робочі проблеми, а єдине бажання було — швидше зайти у квартиру, зачинити двері й хоча б годину ні з ким не говорити. Я вже майже пройшла повз невеликий магазин біля будинку, коли помітила чоловіка на лавці. Він сидів нерухомо. Не просив допомоги. Не тримав таблички. Не простягав руку. Просто дивився на людей, які поспішали повз нього. Хтось проходив, навіть не помічаючи. Хтось кидав короткий погляд і відвертався. Я теж пройшла повз. Зробила кілька кроків до дверей магазину. І раптом зупинилася. Не знаю чому. Просто з’явилося дивне відчуття,…

— Не продавай квартиру матері , ти вже підписала документи? Була у нотаріуса? Голос двоюрідної сестри в слухавці звучав дивно. Не схвильовано. Не сумно. А так, ніби вона знала щось, чого не знала сама Олена. — Завтра маю зустріч із нотаріусом. А що? — Скасуй. Олена зупинилася посеред кімнати. — Що означає «скасуй»? — Не поспішай продавати квартиру. — Іро, ти про що? Я вже знайшла покупця. — Саме тому й кажу. Ти навіть не знаєш, що там є. Олена нахмурилася. — Там квартира моєї мами. Я знаю цю квартиру з дитинства. — Ні, Олено. Ти знаєш лише те, що тобі дозволили знати. Ці слова зачепили сильніше, ніж вона очікувала.…

— Ти тільки не сварись, але грошей у нас немає.  Ти хочеш сказати, що рахунок порожній? — Аліна не одразу зрозуміла, що почула. — Гроші, які ми відкладали майже рік, просто зникли? Олег мовчав. Він стояв біля вхідних дверей, не наважуючись навіть зняти куртку. У руках нервово крутив ключі від автомобіля, ніби вони могли допомогти знайти правильні слова. — Скажи хоч щось, — тихо промовила Аліна. — Я не хотів, щоб ти дізналася ось так… — Тоді як? Після того, як ми приїхали б до клініки, а нам сказали б, що оплату не внесено? Він важко видихнув. — Я перевів гроші. — Кому? Олег підняв очі. — Батькові. Кілька секунд…

— Якщо зараз переступиш цей поріг, назад у моє життя вже не повернешся… — тихо сказала Марта. Але сестра лише засміялася й винесла з квартири найдорожче, що в неї було — Ти серйозно плачеш через якусь сукню? Саме ці слова Марта згадувала щоразу, коли її запитували, чому вона більше не спілкується з рідною сестрою. Ніхто не знав, що справа була зовсім не в сукні. І навіть не в грошах. Усе почалося за тиждень до весілля. — — Марто, не забудьте примірку в четвер о дванадцятій, — усміхнулася майстриня ательє, проводжаючи її до дверей. — Не забуду. Я вже рахую години. Вона й справді рахувала. Два роки підготовки. Два роки економії.…

— Ти серйозно хочеш, щоб ми віддали будинок? — чоловік мовчки подивився на матір. Її відповідь змусила мене заніміти Коли у двері несподівано подзвонили, я навіть не здогадувалася, що за кілька хвилин почую одну з найбільш зухвалих пропозицій у своєму житті. На порозі стояла свекруха, Галина Іванівна. Без дзвінка, без попередження. З таким виглядом, ніби прийшла не в гості, а оглядати власне майно. — Ну що, запросите чи так і триматимете мене на порозі? — сухо сказала вона. Я мовчки відійшла вбік. Від самого початку наших стосунків ми не були близькими. Вона ніколи цього не приховувала. У Галини Іванівни було двоє синів. Молодший, Денис, був її гордістю. Його вона називала…

Вона сиділа у коридорі районного суду, стискаючи в руках папку з документами, і думала лише про одне: нарешті цей день закінчиться. Розлучення. Поділ майна. Остання крапка після двадцяти років життя разом. Вона була готова віддати багато чого. Крісло, яке вони купили на першу річницю. Телевізор, який вони вибирали разом кілька тижнів. Навіть квартиру, якщо б довелося. Але вона не очікувала, що Віктор буде боротися саме за це. За Барса. Їхнього собаку. — Ви серйозно? — тихо перепитала Оксана, дивлячись на чоловіка. Віктор навіть не підняв очей. — Так. — Після всього, що було? — Я сказав своє рішення. Його адвокат щось записував у блокнот. Для них це була просто справа.…

— Мій син вирішив піти від тебе. — У нього тепер є справжня дитина.Рідна. Олена застигла просто на порозі. Вона щойно повернулася додому разом із донькою Софією після музичного заняття. Дівчинка ще тримала в руках папку з малюнками й радісно розповідала, як сьогодні її похвалила вчителька. Але замість затишного вечора на них чекала несподівана гостя. У коридорі стояла свекруха — Валентина Миколаївна. Жінка навіть не зняла пальто. Вона стояла біля дверей так, ніби давно чекала саме цього моменту. — Ви що тут робите? — здивовано запитала Олена. — Тебе чекала. — А де Андрій? Він уже повернувся з відрядження? Свекруха лише відвела погляд. — Не поспішай із питаннями. Нам потрібно…