Саме Ти

— Марто, нам треба зареєструвати у нас бабусю, — сказав Ігор. — Тимчасово. На кілька місяців. Марта саме складала випрасувані дитячі речі й навіть не одразу зрозуміла, що почула. На дивані лежали футболки старшого сина, поруч — маленькі шкарпетки молодшої доньки, а на кухні вже третю хвилину свистів чайник. Вона повільно випрямилася й подивилася на чоловіка. — У нас? Тобто в моїй квартирі, де ми живемо вчотирьох, ти хочеш зареєструвати свою бабусю? Ігор зітхнув і сів на край дивана. — Не починай одразу. У Соломії складна ситуація. Вона продає квартиру бабусі й хоче купити більшу. Вони там уже не поміщаються: Соломія, її чоловік, дитина, бабуся… Та ще й друга дитина…

— Завтра вранці я подам на розлучення. Богдан засміявся, не відриваючись від телефона. Він був упевнений, що чергова сварка закінчиться так само, як усі попередні: Олена поплаче, погиркає, а потім зранку приготує йому сніданок. Він навіть не підозрював, що цієї ночі вона вже прийняла рішення, яке він не зможе скасувати. — Через що цього разу? — ліниво запитав Богдан. — Котлети? — Ні. — Через те, що я сказав, що ти не працюєш? — Теж ні. Вона сіла навпроти й спокійно подивилася на нього. — Через те, що я сім років дозволяла тобі думати, ніби ти утримуєш цю сім’ю сам. Богдан перестав усміхатися. — Я взагалі-то на заводі по десять…

— Я за своє життя заслужила нарешті відпочити, а не працювати! — мама навіть не намагалася говорити м’якше. — Я хочу світ побачити, пожити для себе. А щодо онуків — це ваші діти, ви їх і глядіть. Я іноді навідуватимусь, пограюся з ними, якщо буде настрій. — Ти можеш хоч раз подумати не тільки про себе — я сказала це мамі вже втретє за місяць, стоячи посеред кухні з недосипаною дитиною на руках. — У мене завтра зміна до восьмої, Максим теж працює, а дітей знову нікому забрати. Ти ж у цей час будеш фотографуватися біля якогось замку в Німеччині. Мама спокійно поставила чашку на стіл і подивилася на мене…

Я виховувала дітей чоловіка люблю їх як рідних, а на випускний  сина прийшла  його біологічна мати. — Мамо, тільки не йди, добре? Аліна почула ці слова за секунду до того, як двері актової зали відчинилися і на порозі з’явилася жінка, яку вона не бачила майже сім років. Вона одразу впізнала її, хоча фотографію давно видалила з телефону й намагалася взагалі не згадувати про неї. Світлана стояла у святковому пальті, тримала в руках маленький букет і нервово озиралася на ряди батьків. Аліна відчула, як у грудях усе стиснулося: біологічна мати її пасинка нарешті повернулася саме в той день, коли її син закінчував школу. — Ти її бачиш? — прошепотів поруч Максим.…

— Мамо, а ти не могла б переїхати в село? Нам потрібна твоя квартира. Повідомлення від невістки прийшло о 21:17, коли Оксана Петрівна саме діставала з духовки пиріг і навіть не чекала нічого незвичайного. Вона перечитала короткий текст двічі, потім поклала телефон на стіл і кілька хвилин просто дивилася на нього. За двадцять років життя у цій трикімнатній квартирі вона вперше відчула себе людиною, яку чемно, але дуже виразно просять звідси піти. Найгірше було навіть не прохання, а те, що Наталя не наважилася сказати це їй в очі. Оксана Петрівна жила сама після розлучення. Коли син Роман одружився, вона сама запропонувала молодим перебратися до неї. Квартира була простора, дві кімнати…

— Ти витрачала  гроші  які держава давала на мене тринадцять років. Я все порахувала. До копійки.— Виплати, які держава призначала мені після того як  батька не стало. Вони мали йти на моє утримання. А ти витрачала їх на квартиру, продукти, комуналку, свої ліки. Марина стояла посеред кухні з тарілкою в руках. На столі ще стояла каструля з картоплею, яку племінниця їла хвилин десять тому, нахвалюючи, що «нарешті нормальна домашня їжа». Тепер дев’ятнадцятирічна Вікторія сиділа навпроти, рівно складала аркуші з банківськими виписками й говорила таким холодним голосом, що Марині стало моторошніше, ніж від крику. Вона не впізнавала цю дівчину. — Які ще твої гроші? — Виплати, які держава призначала мені після…

— Ти взагалі розумієш, що зробила?! Це батьківський будинок! Андрій кричав так, що в київській кав’ярні за сусідніми столиками люди перестали прикидатися, ніби не слухають. Його сестра Олена сиділа поруч, стискаючи пластикову ложечку, і дивилася на матір так, наче перед нею була не шістдесятип’ятирічна жінка, яка все життя тягнула їхню родину, а чужа людина. Лариса Миколаївна лише поправила окуляри, зробила ковток уже холодної кави й поклала на стіл тонку папку з документами. Будинок, через який вони зараз сварилися, три дні тому офіційно перестав бути її власністю. — Я продала його, — спокійно сказала вона. — Ми це вже зрозуміли! — Андрій ударив долонею по столу. — Але ти не мала…

— Не хвилюйся, Ірино. До вечора твоєї квартири тут уже не буде. Олег сказав це спокійно, навіть буденно, ніби повідомляв дружині, що хліб закінчився і треба зайти в магазин. Він сидів за кухонним столом, гортав щось у телефоні й час від часу помішував ложечкою каву. Ірина стояла біля вікна, тримаючи в руках кухонний рушник, яким щойно витерла мокру чашку після ранкового чаю. — Моєї квартири? — перепитала вона. — Я ж не збираюся з тобою сперечатися. Квартира куплена мною ще до шлюбу, документи на мене. Ти тут прописана, але власницею не стала. Ірина повільно поклала рушник на стільницю. За вікном мокрий сніг липнув до скла, на парковці двору хтось прогрівав…

Повідомлення було коротке: «Треба вже вирішувати з твоєю свекрухою. Я більше не можу жити з нею в одній квартирі». — Мамо, тільки не кажи, що ти це чула, — син стояв посеред кухні босий, у старій футболці, і дивився на неї так, ніби за одну секунду постарів років на десять. Олена Миколаївна саме витирала зі столу розсипану гречку й спочатку навіть не зрозуміла, про що він. А потім побачила у своїй руці телефон невістки, який та, поспішаючи на роботу, випадково залишила на кухонному підвіконні. Повідомлення було коротке: «Треба вже вирішувати з твоєю свекрухою. Я більше не можу жити з нею в одній квартирі». Олена перечитала його двічі, хоча першого разу…

— То ти навіть торт сама собі купила? — Андрій витягнув із холодильника пляшку води й байдуже подивився на коробку. — А я думав, хоч цього року без цих твоїх натяків обійдемося. Оксана стояла біля кухонного столу й тримала в руках ніж. Вона саме хотіла розрізати торт, який пів дня шукала в маленькій кондитерській біля роботи. На коробці було написано: «25 років разом». І раптом їй стало так соромно, ніби це не вона прожила з ним чверть століття, а хтось інший. — Це не я купила, — сказала вона. — Тамара Петрівна замовила. У неї сьогодні день народження. — Ну то й віднеси їй. Андрій узяв воду й пішов до…