Саме Ти

— Забирайте свого сина додому і подумайте, що з ним робити. Бо наступного тижня батьки можуть написати колективну заяву. Оксана спочатку навіть не зрозуміла, що завідувачка звертається саме до неї. Вона стояла біля шафки, намагаючись застебнути блискавку на курточці чотирирічного Тимофія, а жінка говорила тихо, майже пошепки, щоб не почули інші батьки. Але останні слова прозвучали так, що Оксана відчула, як у неї похололи руки. — Заяву? Куди? — Поки що нікуди. Але якщо ситуація повториться, батьки звернуться до поліції та служби у справах дітей. — Що він зробив? Завідувачка помітно пом’якшила голос. — Тимофій б’є хлопчиків. Не один раз. Штовхає, ставить підніжки, може вдарити машинкою. Сьогодні один хлопчик розбив…

— Я більше так не можу, Вадиме. Або ми живемо як сім’я, або ти сьогодні збираєш речі. Наталя сказала це спокійно, хоча всередині все тремтіло. Вона стояла біля кухонної раковини, витирала мокрі руки рушником і дивилася на чоловіка, який уже третій місяць жив у її квартирі. Вадим сидів на дивані з пультом у руці, їв горіхи просто з пакета й навіть не відірвав очей від телевізора. — А що сталося? — нарешті запитав він. — Нічого. Саме це й сталося. Нічого не відбувається. Вадим насупився. — Ти можеш нормально пояснити? — Можу. За три місяці ти жодного разу не оплатив комунальні. Жодного разу не купив продуктів для дому. Навіть корм…

Мої діти виросли, а їхня мама стала зовсім іншою. І найгірше було те, що я раптом зрозумів: я сам зробив усе, щоб вона такою стала. Я дивився на жінку навпроти й не міг відвести очей. Вона стояла біля різдвяної ялинки в орендованій мною квартирі, поправляла доньці шарф і щось тихо говорила синові. Волосся акуратно вкладене, пальто сидить по фігурі, легкий макіяж, упевнена постава. Я знав цю жінку майже десять років. Але не впізнавав її. — З Валентиною ми одружилися дуже молодими. Мені було двадцять три, їй двадцять один. Вона була красивою дівчиною — великі очі, довге волосся, тонка талія. Я тоді пишався нею страшенно. Коли ми приходили кудись разом, мені…

Коли ховали мого чоловіка, я дізналась що він мені все життя брехав. — Ви тільки не кажіть їй зараз. Вона ще не знає, що Юра залишив після себе. — А що вона має знати? Про квартиру? Чи про ту жінку з дитиною? Я стояла за кілька метрів від них і спочатку навіть не зрозуміла, що мова йде про мого чоловіка. На цвинтарі було холодно. Дощ почався ще вранці, люди тулилися під парасолями, а чорна хустка постійно сповзала мені на очі. Я була настільки виснажена, що майже не чула, про що говорять навколо. А потім почула своє ім’я. — Та вона ж його дружина… — Дружина. А він шість років жив…

— Не йди за мною, Андрію! — крикнула я, стоячи посеред темної вулиці. — Я вже сказала, що між нами все закінчено! Він залишився біля хвіртки, а я пішла, навіть не озираючись. Було близько другої ночі, навколо майже жодного освітленого вікна, а мій телефон показував три відсотки заряду. Я намагалася не плакати, але сльози самі текли по щоках, коли раптом почула за спиною кроки. Спочатку повільні. Потім вони стали ближчими. Я стиснула телефон у руці й подумала, що Андрій усе-таки вирішив мене наздогнати. Може, схаменувся, може, зрозумів, що сказав зайве, а може, нарешті готовий вибачитися. Я різко обернулася. За кілька метрів від мене стояв незнайомий чоловік. — Чого ви йдете…

— Забирайте свої речі й ідіть до свого улюбленого онука. Нехай тепер він вас годує, — Наталя поставила стару дорожню сумку просто біля дверей. — А за ті гроші, які ви роками ховали від мене, можете попросити його купити вам ще й нову квартиру. Сумка перекинулася, блискавка розійшлася, і на світлий паркет посипалися старі халати, капці та складена вчетверо нічна сорочка. Галина Петрівна стояла біля вішалки, стискаючи в руці ключі від трикімнатної квартири, й дивилася на невістку так, ніби вперше її бачила. — Наталю, ти себе чуєш? — прошепотіла вона. — Дуже добре чую. А от вас я тридцять років чомусь не чула. За спиною Галини Петрівни стояв чоловік років…

— Правду? Ти сім років жила з думкою, що не можеш мати дітей, а тепер раптом вирішила, що всі навколо винні? — Ні, — відповіла Олена. — Тепер я вирішила перевірити, хто саме мене обманув. — Подивіться мені в очі й ще раз скажіть, що зі мною щось не так, — Олена поклала папку на стіл і навіть не сіла. — Тільки тепер скажіть це без усмішки. Світлана Ігорівна повільно підняла голову від комп’ютера. Вона сиділа у своєму просторому кабінеті, де на підвіконні стояли орхідеї, а на стіні висіли фотографії з медичних конференцій. Ще сім років тому Олена дивилася на ці стіни з повагою й думала, що їй дуже пощастило…

— Господиня, солі не позичите? Я зранку збирався купити, а потім закрутився і забув. Олена саме витирала мокрі руки кухонним рушником, коли почула цей голос із-за дверей. Вона відчинила й побачила Олега — сусіда з половини будинку, якого терпіти не могла вже багато років. Він стояв на порозі з усмішкою, ніби вони були не чужими людьми, а добрими приятелями. — Зараз. Олена мовчки пішла на кухню, насипала солі в маленьку баночку й повернулася. Але Олег не поспішав забирати її. — А у вас гарно стало, — він заглянув за її плече. — Затишно. Ви, виявляється, вмієте господарювати. Олена відразу відчула, як усередині все закипає. — Я вас у дім запрошувала?…

— Та ви ж самі казали, що буде три тисячі! Звідки тепер сім? — Пані Галино, не треба робити з нас злодіїв. Ми ж не просто траву покосили. Ви хоч бачили, скільки тут роботи? Галина Степанівна стояла біля могили чоловіка й тримала в руках старенький гаманець, де залишилося рівно дві тисячі триста гривень. Вона дивилася то на чоловіків у робочих рукавицях, то на свіжопофарбований пам’ятник і ніяк не могла зрозуміти, як за одну мить домовленість перетворилася на зовсім іншу суму. Ще дві тисячі вона мала віддати за комунальні послуги, а пенсію отримала лише вчора. — Я ж вас попереджала, що в мене грошей небагато, — тихо сказала вона. — Ну,…

— Та ви ж бачите, кому продаєте! Я не для себе беру. У мене троє дітей, чоловік зараз без роботи, — жінка з дорогим шкіряним гаманцем говорила так, ніби це літня продавчиня мала їй ще й доплатити за покупку. — Доню, я вже й так дешевше поставила, — тихо відповіла бабуся. — Вранці сама все позбирала. Помідори он ще теплі, з городу. Я стояла за кілька метрів і спочатку навіть не звернула особливої уваги. На ринку торгуються постійно: хтось просить скинути п’ять гривень, хтось бере більше — і продавець сам робить знижку. Але ця розмова чомусь затягнулася. Жінка перебирала помідори один за одним, складала їх назад, знову брала інший. На…