Саме Ти

Мені сімдесят п’ять років, і щовечора я вкладаю спати свою дев’яностосемирічну маму. Допомагаю їй зняти вовняну кофту, розчісую рідке сиве волосся, поправляю подушку й перевіряю, чи стоїть біля ліжка склянка води. Іноді вона називає мене маленькою Ганнусею, хоча мої власні діти вже давно мають дорослих дітей. А вранці, коли я заходжу до її кімнати, вона незмінно запитує: «Доню, ти вже снідала? Бо не можна починати день на порожній шлунок». Ми живемо удвох у старій батьківській хаті на околиці села. Під вікнами росте велика яблуня, яку ще мій батько посадив після весілля, а за нею починається город, де мама колись могла працювати від світанку до темряви. Тепер там залишилися кілька грядок…

— Мамо, ти ж тепер пенсіонерка! Невже тобі важко приготувати нормальний обід для власної доньки та онуків? Ми цілий день працюємо, а ти сидиш удома й не знаєш, куди себе подіти! Марина сказала це так буденно, ніби просила передати сіль за столом. Я стояла посеред кухні з мокрими руками, а на плиті тихо кипіла вода для чаю. За її спиною стояв чоловік Тарас із двома великими пакетами продуктів, які вони, очевидно, привезли не для мене, а щоб я перетворила їх на готові страви. — А що сьогодні готуємо? — запитав він, заглядаючи в холодильник. — Діти хочуть голубців, а Марина казала, що ти вмієш робити такі, як колись бабуся. Я…

— Ви шукаєте щось у нашій спальні? — запитала Наталія, зупинившись у дверях. Свекруха навіть не здригнулася. Вона стояла біля відкритої шухляди комода й перебирала кабелі, зарядні пристрої та якісь документи, які Наталія зранку залишила після роботи. Замість того щоб вибачитися, жінка невдоволено повернула голову й відповіла: — Та шукаю зарядку для телефона. Антон сказав, що у вас десь є запасна. Що ти так дивишся, ніби я чужа? Наталія мовчки підійшла й зачинила шухляду. Їй хотілося нагадати, що зарядні пристрої лежать у вітальні, а спальня — не місце для пошуків, але вона лише попросила наступного разу стукати перед тим, як заходити. Зінаїда Петрівна демонстративно зітхнула й вийшла, пробурмотівши щось про…

— Мамо, приїдь, будь ласка. Тільки не питай нічого телефоном. Я боюся, що зараз просто не витримаю… Коли донька вимовила ці слова, я саме різала петрушку для вечері. На годиннику була майже перша дня, а до весілля залишалося три дні. Я вже подумки перебирала список справ: забрати сукню з ательє, підтвердити кількість гостей, забрати торт і домовитися з фотографом про час зйомки. Але голос Оксани не залишав сумнівів: сталося щось серйозне. Вона ніколи не плакала без причини, а останні кілька тижнів узагалі жила весіллям. Я витерла руки рушником і запитала, де Максим. — Він сказав, що весілля не буде. Що все закінчено. Мамо, він просто зібрав речі й пішов, —…

— Доню, знайомся. Це Оксана. Тепер вона житиме з нами. А це її дівчатка — Марина та Дарина. Батько промовив це так, ніби повідомляв про нову шафу, яку вирішив поставити в коридорі. Він заніс до квартири дві великі сумки, ніяково усміхнувся й подивився на доньку, чекаючи, що вона теж зрадіє. Ліза стояла біля дверей своєї кімнати й не знала, що сказати. Після смерті мами минуло лише два роки, і вона досі іноді ловила себе на тому, що прислухається до кроків у коридорі, сподіваючись почути знайомий голос. Оксана була високою, худорлявою жінкою з гострими рисами обличчя. Вона швидко оглянула квартиру, затримала погляд на взутті біля дверей, а потім подивилася на Лізу.…

Рік видався жахливим. Спочатку від мене пішов чоловік, забравши половину побутової техніки, телевізор і навіть улюблену кавомашину. Потім почалися проблеми на роботі. Наша невеличка фірма давно трималася на чесному слові, зарплату затримували, а керівництво вже кілька разів натякало, що скоро доведеться шукати нове місце. Того ранку я вирішила не їхати до офісу. Якщо грошей усе одно немає, то навіщо витрачати на дорогу останні копійки? Замість прибирання я влаштувалася за кухонним столом із безкоштовною газетою. На останній сторінці красувалися оголошення всіляких цілителів, ворожок і спадкових чаклунок. Одна обіцяла повернути коханого за три дні, інша гарантувала багатство, третя знімала прокляття до сьомого коліна. А найбільше мене зацікавила оголошена послуга екстрасенски Віолетти. Вона…

— Я не піду! — Оля вперто подивилася на матір. — І що мені там робити? Я цю родичку востаннє бачила років п’ять тому! — Не «що мені там робити», а «що я там забула», — автоматично виправила Ірина. — Мамо, ну почалося! Я взагалі не збираюся нікуди йти. Можеш хоч до ранку мене вмовляти! Ірина зітхнула й удавано замислилася. — А якщо я скажу, що після весілля спечу тобі медову паляницю? Таку, як ти любиш. І ще яблучний пиріг із лимонною цедрою. Оля на мить замовкла. Від самої згадки про бабусину медову випічку в неї ледь не потекли слинки. Але дівчина швидко опанувала себе. — Не підкупиш! У мене…

— Не чекайте, що ми будемо просити ваших батьків про допомогу! Якщо вони можуть купувати дорогі автомобілі, але не можуть підтримати власного сина, то нехай не розраховують на звання люблячих бабусі й дідуся! — сказала я чоловікові, коли він повернувся додому після чергової розмови з батьком. Андрій довго мовчав, дивлячись у вікно. Я бачила, що йому соромно, але водночас розуміла: він знову намагатиметься виправдати людей, які все життя ставили власні бажання вище за потреби своєї дитини. Ми з Андрієм одружилися шість років тому. Він виріс у заможній родині, де ніколи не рахували грошей на відпочинок, автомобілі чи дорогі покупки. Його батько, Віктор Миколайович, володів кількома магазинами будівельних матеріалів, а мати,…

Коли Галина  дізналась, що після двадцяти п’яти років спільного життя її чоловік Микола має іншу жінку, їй здалося, що земля пішла з-під ніг. Вона не уявляла свого життя без нього, адже майже чверть століття жила заради сім’ї, чоловіка й сина. Її власні бажання завжди стояли десь наприкінці довгого списку домашніх справ. Вона вставала раніше за всіх, готувала сніданки, збирала чоловікові обіди на роботу, прибирала, прала, прасувала сорочки й щовихідних наводила лад у квартирі. Коли син був маленьким, ночами сиділа біля його ліжка, а коли підріс — допомагала з навчанням і переживала через кожну застуду. Микола звик до цього настільки, що навіть не помічав, скільки сил вона витрачає. Їхнє життя давно…

Дві дружини було в нього. З другою він прожив щасливе життя, але кохав, як зізнався мені одного разу, завжди тільки першу… У нього було два шлюби. Перша дружина, Світлана, любила красиве життя, дорогі речі й увагу до власної персони. Вона мала розкішну фігуру, носила масивні прикраси, довгі нігті з камінцями й завжди говорила так, ніби весь світ був їй щось винен. — Я хочу «Бентлі», — мрійливо промовляла вона, розтягуючи назву автомобіля. — Розумієш? Не просто машину, а справжній «Бентлі»\! А в Олега на той час грошей вистачало хіба що на стареньку «Ладу». Та й на неї довелося позичити частину суми в матері, яка хотіла зробити молодим весільний подарунок. Але…