-
— Олено, ну скільки можна розповідати такі речі ! Не ганьби нас перед гостями! — Андрій промовив це з усмішкою, але його голос пролунав так різко, що за столом одразу запала тиша.
— Олено, ну скільки можна розповідати такі речі ! Не ганьби нас перед гостями! — Андрій промовив це з усмішкою, але його голос пролунав так різко, що за столом одразу запала тиша. Олена відчула, як обличчя заливає жаром. Ще хвилину тому вона розмовляла з дружиною начальника свого нареченого про роботу на фармацевтичному складі, де пропрацювала останні сім років. Розповідала про нову систему обліку товарів і про те, як їй вдалося організувати роботу зміни, коли захворів керівник. Нічого особливого, але Андрій, очевидно, вирішив, що його майбутня дружина не повинна говорити про такі речі в пристойному товаристві. — Я ж просто відповідаю на запитання, — тихо сказала вона. — От саме. Іноді…
-
— Ну то скільки тобі тепер платитимуть? Не крутися, Олено, я ж не чужа людина! — Марина сказала це так голосно, що за сусіднім столиком навіть перестали розмовляти.
— Ну то скільки тобі тепер платитимуть? Не крутися, Олено, я ж не чужа людина! — Марина сказала це так голосно, що за сусіднім столиком навіть перестали розмовляти. Я опустила очі до тарілки й почала розрізати шматочок запеченої риби. Ми приїхали до Трускавця на три дні, щоб відсвяткувати десять років нашої дружби, а я вже вдруге за вечір шкодувала, що погодилася на цю поїздку. Поруч сиділи наші чоловіки, діти залишилися вдома з бабусями, а Марина поводилася так, ніби ми зобов’язані були обговорити всі мої фінансові справи просто посеред ресторану. — Мені трохи підняли зарплату. Але я ще сама не знаю, як усе буде, — відповіла я. — Ой, знову ці…
-
— Ти серйозно називаєш це компанією? — Богдан голосно розсміявся, відкинувшись на спинку ресторанного крісла. — У тебе один ноутбук, орендована квартира й кілька замовників із соціальних мереж. І ти ще розповідаєш, що будуєш бізнес?
— Ти серйозно називаєш це компанією? — Богдан голосно розсміявся, відкинувшись на спинку ресторанного крісла. — У тебе один ноутбук, орендована квартира й кілька замовників із соціальних мереж. І ти ще розповідаєш, що будуєш бізнес? За столом на мить запала тиша. Дванадцять гостей, запрошених на шістдесятиріччя батька, перестали розмовляти. Марія повільно поклала виделку біля тарілки й подивилася на брата. — Богдане, сьогодні день народження тата. Може, залишимо роботу за межами ресторану? — А чого ти соромишся? — не вгамовувався він. — Три роки тому пішла з нашої компанії, заявила, що створиш власну імперію. І де вона? Я можу дати тобі посаду своєї помічниці. Хоч матимеш стабільну зарплату й перестанеш удавати…
-
«Увесь будинок знає, куди ходить ваш чоловік, поки ви на роботі!» — сказала сусідка. — Ви справді нічого не помічаєте? Чи просто боїтеся дізнатися правду про власного чоловіка?
«Увесь будинок знає, куди ходить ваш чоловік, поки ви на роботі!» — сказала сусідка. — Ви справді нічого не помічаєте? Чи просто боїтеся дізнатися правду про власного чоловіка? Олена завмерла біля поштових скриньок. В одній руці вона тримала пакет із продуктами, в іншій — дитячу куртку, яку щойно забрала з поштомата. Перед нею стояла пані Валентина з п’ятого поверху, відома на весь під’їзд звичкою знати все про всіх. Сьогодні її обличчя було незвично серйозним. — Перепрошую, ви зараз про що? — тихо запитала Олена. — Про вашого Андрія\! — сусідка навіть не намагалася говорити тихіше. — Він майже щодня заходить до однієї жінки, поки ви на роботі. Я власними очима…
-
«Не роби нам сорому перед гостями!»
«Не роби нам сорому перед гостями!» — Олено, замовкни хоча б на хвилину! Не роби нам сорому перед гостями! Ти зараз не на складі зі своїми подругами, а серед нормальних людей. Невже так важко зрозуміти, як потрібно поводитися? Тарас сказав це настільки голосно, що за сусіднім столиком перестали розмовляти. Олена застигла з келихом у руці. Ще секунду тому вона усміхалася й розповідала майбутньому свекрові про свою роботу, а тепер відчувала, як до обличчя приливає гаряча кров. — Я лише відповіла на запитання пана Миколи Івановича, — тихо промовила вона. — От і все. Відповіла — і досить. Не потрібно розповідати кожну дрібницю й виставляти себе героїнею. Мати Тараса, пані Галина…
-
«Я думала, що вона мені сестра. А виявилося, що всі десять років вона збирала про мене інформацію, щоб зруйнувати мою сім’ю»
«Я думала, що вона мені сестра. А виявилося, що всі десять років вона збирала про мене інформацію, щоб зруйнувати мою сім’ю» — Ну скажи вже, скільки тобі тепер платитимуть? Ти ж не чужа мені людина\! Чи відтоді, як тебе підвищили, ми вже маємо секрети одна від одної? Оксана вимовила це так голосно, що жінка за сусіднім столиком навіть повернула голову. Ірина опустила очі на тарілку, намагаючись приховати роздратування. Вона приїхала до Сопота на три дні відпочити, а натомість уже другу годину вислуховувала допити про зарплату, премії та нову посаду. — Оксано, давай не будемо про гроші за вечерею, — тихо попросила вона. — Я ще сама не звикла до змін.…
-
«У тебе немає дітей, тому ти не знаєш, що таке справжня втома!» — висміяла мене невістка за сімейним столом.
«У тебе немає дітей, тому ти не знаєш, що таке справжня втома!» — висміяла мене невістка за сімейним столом. — Оксано, ну скажи чесно, які в тебе можуть бути плани на вихідні? Ти ж дітей не маєш! Посиділа в офісі, прийшла додому, приготувала собі вечерю — і все, відпочивай скільки хочеш! Наталія вимовила це так голосно, що за столом на кілька секунд запала тиша. Потім вона засміялася, задоволена власним жартом, і потягнулася за салатом. Її чоловік Андрій удав, що дуже зацікавлений своєю тарілкою, а свекруха Марія Іванівна схвально кивнула. Я сиділа навпроти них і тримала в руках чашку чаю. Мені було п’ятдесят два роки, я працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі,…
-
«Своїм ти віддаєш найкраще, а нам залишаєш те, що не шкода!» — заявила свекруха, побачивши святкові пакунки.
«Своїм ти віддаєш найкраще, а нам залишаєш те, що не шкода!» — заявила свекруха, побачивши святкові пакунки. — Ти серйозно вважаєш, що це нормально? Своїй матері знову все найкраще, а нам — що залишилося? Олена стояла з кухонним рушником у руках. На столі стояли чотири щойно спечені паски, миска з домашніми голубцями, холодець і дві великі коробки з подарунками. За вікном тихо падав мокрий сніг, на плиті булькав борщ, а з дитячої кімнати долинав голос семирічної Софійки, яка намагалася знайти свою святкову сукню. Було передсвяткове суботнє ранку, і Олена сподівалася, що цього року Великдень мине без сімейних сварок. — Мамо, ти знову починаєш? — озвався з коридору її чоловік Андрій.…
-
— Якщо ми розлучимося, ти будеш покинутою жінкою. Самій у сорок років починати життя? Статус, звісно, так собі!
— Якщо ми розлучимося, ти будеш покинутою жінкою. Самій у сорок років починати життя? Статус, звісно, так собі! Олег вимовив це з такою самовпевненістю, ніби щойно зробив дружині найбільшу послугу у своєму житті. Марина стояла біля святкового столу, на якому вже хололи запечена курка, картопля з розмарином і домашній торт. Сьогодні виповнювалося чотири роки їхнього шлюбу. Вона відпросилася з роботи раніше, купила чоловікові подарунок, дістала красивий сервіз, який берегла для особливих випадків. Навіть свічки запалила, хоча Олег завжди називав це зайвою романтикою. Він запізнювався майже на дві години. Коли нарешті почувся звук ключа у дверях, Марина мимоволі усміхнулася. Але чоловік увійшов без квітів, навіть не глянув на накритий стіл і…
-
— Мамо, знайомся, це Артем. Він тепер житиме з нами! Світлана навіть не встигла витерти руки після миття посуду, коли донька вже завела до квартири незнайомого хлопця. Той недбало переступив поріг, кинув біля стіни великий спортивний рюкзак і, навіть не дочекавшись запрошення, пройшов до вітальні.
— Мамо, знайомся, це Артем. Він тепер житиме з нами! Світлана навіть не встигла витерти руки після миття посуду, коли донька вже завела до квартири незнайомого хлопця. Той недбало переступив поріг, кинув біля стіни великий спортивний рюкзак і, навіть не дочекавшись запрошення, пройшов до вітальні. — Добрий вечір, — кинув він через плече. — Це моя мама, Людмила Петрівна, — весело пояснила Катя. — Мам, а це мій чоловік. Світлана завмерла з кухонним рушником у руках. — Який ще чоловік? — Звичайний. Ми сьогодні розписалися. Донька вимовила це так, ніби повідомляла, що купила нову сумочку. Їй було дев’ятнадцять, вона навчалася на другому курсі коледжу, не мала постійної роботи й досі…





























