Саме Ти

— Нас до літака не пускають! Ти негайно плати за квитки! Телефон надривався від крику, але Оксана не поспішала відповідати. Вона стояла біля вікна й дивилася, як за склом повільно падає перший осінній дощ. У руці жінка тримала чашку давно охололої кави. Ще вчора на її рахунку лежали гроші, які вона чекала майже пів року. А сьогодні там залишилося кілька гривень. Чоловік витратив усе. Без дозволу. Не на ремонт. Не на лікування. Не на погашення кредиту. Він купив своїй матері та сестрі дорогі квитки на море. І тепер вимагав, щоб Оксана ще й оплатила їх повторно. — **Оксано, ти чуєш мене?!** — кричав Вадим у слухавку. — Мама зараз плаче!…

— Нехай твоя Олена побіситься, покричить і звикне! Куди вона дінеться? Квартира наполовину Андрійчина, тож нехай сидить і не сіпається. Артем житиме у вас. Не вистачало ще гроші чужим дядькам за оренду платити! Я застигла посеред кухні з мокрою тарілкою в руках. Голос свекрухи лунав із вітальні. Артем, мабуть, забув вимкнути гучний зв’язок, коли відповідав матері. Я не хотіла підслуховувати. Чесно. Я взагалі зайшла до вітальні лише за рушником. Але після перших слів уже не могла зрушити з місця. Артем житиме у вас. Не тиждень. Не до перескладання іспиту. Не «поки знайде кімнату». Житиме. У моїй квартирі. У моєму домі. За мої гроші, з моєю їжею, у моїй вітальні. І…

Михайло Степанович, який був затятим хостяком на старості літ вирішив всиновити німу дівчику. Аня сиділа на землі, обійнявши коліна, і дивилася на нього величезними сірими очима. Вона не могла відповісти. Не тому, що не хотіла. Вона просто не говорила вже майже два роки. Але чоловік, який усе життя звик до тиші, чомусь саме в цю мить вирішив, що більше ніколи не дозволить їй залишатися самій. Його звали Михайло Степанович. У селі його називали Вовком. Не тому, що він був злим. Просто жив окремо від усіх — на самому краю села, біля лісу, у старій батьківській хаті. Йому було шістдесят три. Дружини не мав. Дітей теж. Мати не ствло  багато років…

— Завтра мені п’ятдесят, а я за все життя навіть моря не бачила, — сказала Галина, лежачи в ліжку й дивлячись у стелю. — Зате знаю, де воно знаходиться. Бо я ж географію викладаю. Великий спеціаліст із місць, у яких ніколи не була. Вона важко зітхнула й натягнула ковдру до підборіддя. Завтра — ювілей. П’ятдесят років. І чомусь замість радості Галина відчувала таку образу на весь світ, ніби саме світ особисто забув привітати її з днем народження. Чоловік Петро вже третій день сидів у своєї матері в іншому кінці країни. Дочка Марина з чоловіком поїхали до Японії, бо «мамо, там така вигідна путівка, ми просто не могли відмовитися». Про ювілей…

Наша бабуся при надії. — Мамо, тільки не кажи, що ти знову щось утнула! — Оксана навіть не встигла привітатися, бо з перших слів почула в слухавці такий підозріло веселий голос. — А чого це одразу «утнула»? — образилася мати. — Я, між іншим, жінка серйозна. Просто маю для тебе новину. — Яку? — Ти скоро станеш старшою сестрою. — Чого? — Старшою сестрою, кажу. Можеш навіть поплакати від щастя. — Мамо… — Ну що «мамо»? Братика хочеш чи сестричку? — Я… Мамо, ти нормально себе почуваєш? — Абсолютно! Тиск, до речі, як у космонавта. Аналізи здала. Лікар мене похвалив. — Який лікар?! — Гінеколог, звичайно. Ніж випав Оксані з…

— Вам краще більше не приходити до мене, Анно Петрівно. Ви самі зробили все, щоб я стала для вашого сина чужою. Ірина сказала це спокійно, хоча ще кілька місяців тому не змогла б вимовити подібних слів без сліз. Вона стояла посеред кухні, тримаючи в руках чашку давно охололого чаю, а навпроти сиділа її колишня свекруха — жінка, яка колись називала її донечкою, а потім зробила все, щоб цей шлюб розпався. Анна Петрівна мовчала. Вона прийшла не сваритися. Принаймні цього разу. Навпаки — весь ранок збиралася з духом, кілька разів набирала номер Ірини й скидала виклик. Нарешті приїхала сама, довго стояла під дверима, а коли невістка відчинила, раптом виглядала такою розгубленою,…

— Ти маєш продати квартиру, Олено. Інакше я не розумію, навіщо мені взагалі така дружина. Максим сказав це буденно, ніби попросив дружину купити хліба дорогою додому. Він сидів за кухонним столом у домашній футболці, гортав щось у телефоні й час від часу збільшував фотографії приміщення, яке збирався орендувати. Олена саме витирала мокру чашку рушником і спочатку навіть не зрозуміла, що він говорить серйозно. — Що ти сказав? — Я сказав: квартиру треба продавати. Він нарешті підняв очі. — Або ти хочеш, щоб я все життя просидів без роботи й дивився, як ти сидиш на своєму майні? Олена повільно поклала рушник біля раковини. Вона вже чула про цю квартиру стільки разів,…

Прицеп — Ти сказала, що живеш сама.Не казала що в тебе є дитина. Сергій стояв у дверях із букетом квітів, пляшкою вина і такою самовпевненою посмішкою, ніби вже наперед знав, чим закінчиться цей вечір. Він навіть устиг уявити, як через кілька годин залишить букет на кухні, а господиня квартири проводжатиме його до дверей зовсім в іншому настрої. Але замість романтичного «проходь» із коридору на нього дивився здоровенний хлопець у домашніх шортах і з ключем від квартири на шиї. — Добрий вечір, — спокійно сказав хлопець. — Я Назар. Мама в душі. Ви Сергій? Сергій не відповів. Він лише повільно опустив очі на свої туфлі, потім на величезні кросівки біля стіни,…

— А якщо ваш «орендар» зробить ще хоч один крок у мою спальню, я викличу поліцію, — спокійно сказала Олена. Свекруха стояла посеред коридору, тримаючи в руках пакет із продуктами. За її спиною стояв незнайомий чоловік років сорока п’яти з металевим ящиком для інструментів, а біля його ніг лежала велика картонна коробка, обмотана скотчем. Чоловік явно не розумів, куди потрапив, але вже встиг роззутися і, схоже, щиро вважав, що зараз йому покажуть кімнату. — Не починай, Олено, — скривилася Галина Петрівна. — Ми ж не чужі люди. Я прийшла вирішити сімейне питання. — Сімейне питання — це коли людина телефонує і питає, чи можна прийти. А не коли заходить до…

— Ти могла б жити зі мною, як королева. А тепер тягаєш картоплю в гумових чоботях, як остання сільська дурепа! Сергій сказав це з таким задоволенням, ніби нарешті дочекався моменту, коли зможе поставити мені оцінку за прожите життя. Я стояла на ґанку з відром картоплі й дивилася на чоловіка, якого не бачила сімнадцять років. Він майже не змінився. Той самий самовпевнений погляд. Та сама усмішка, якою колись змушував мене відчувати себе винною за все на світі. Тільки тепер на ньому була дорога куртка, на руці блищав масивний годинник, а біля воріт стояв чорний позашляховик. Поруч із ним — молода білява жінка в дорогому пальті. Сергій явно приїхав не просто так.…