Саме Ти

— Якщо ми розлучимося, ти будеш покинутою жінкою. Самій у сорок років починати життя? Статус, звісно, так собі! Олег вимовив це з такою самовпевненістю, ніби щойно зробив дружині найбільшу послугу у своєму житті. Марина стояла біля святкового столу, на якому вже хололи запечена курка, картопля з розмарином і домашній торт. Сьогодні виповнювалося чотири роки їхнього шлюбу. Вона відпросилася з роботи раніше, купила чоловікові подарунок, дістала красивий сервіз, який берегла для особливих випадків. Навіть свічки запалила, хоча Олег завжди називав це зайвою романтикою. Він запізнювався майже на дві години. Коли нарешті почувся звук ключа у дверях, Марина мимоволі усміхнулася. Але чоловік увійшов без квітів, навіть не глянув на накритий стіл і…

— Мамо, знайомся, це Артем. Він тепер житиме з нами! Світлана навіть не встигла витерти руки після миття посуду, коли донька вже завела до квартири незнайомого хлопця. Той недбало переступив поріг, кинув біля стіни великий спортивний рюкзак і, навіть не дочекавшись запрошення, пройшов до вітальні. — Добрий вечір, — кинув він через плече. — Це моя мама, Людмила Петрівна, — весело пояснила Катя. — Мам, а це мій чоловік. Світлана завмерла з кухонним рушником у руках. — Який ще чоловік? — Звичайний. Ми сьогодні розписалися. Донька вимовила це так, ніби повідомляла, що купила нову сумочку. Їй було дев’ятнадцять, вона навчалася на другому курсі коледжу, не мала постійної роботи й досі…

— Ти можеш пояснити, що це таке?! Андрій кинув на кухонний стіл маленький чек із супермаркету. Він упав просто біля тарілки з недоїденою гречкою, а Наталя мимоволі здригнулася. Чоловік стояв у дверях, тримаючи в руках її гаманець, який щойно знайшов у передпокої. — Що саме? — перепитала вона. —Тисяча гривень ! Ти серйозно? Знову витрачаєш гроші, навіть не питаючи мене? Наталя кілька секунд дивилася на чек, перш ніж зрозуміла, у чому справа. Вдень вона купила їхній молодшій доньці Софійці зимові черевики зі знижкою. Старі вже промокали, а дитина двічі поверталася зі школи з мокрими ногами. — Це не зайва покупка, Андрію. Софії потрібне взуття. — У неї є взуття! —…

Чоловік запросив всю свою родину на обід. Ти дружина це твоя робота!! — Наталю, тільки не кажи, що ти знову збираєшся влаштовувати істерику через звичайний обід! Мама вже всім повідомила, що святкуватиме в нас! Олег говорив із коридору, навіть не заходячи на кухню. Наталя саме стояла над каструлею з борщем, а на столі перед нею лежав список продуктів, який вона складала після нічної зміни в аптеці. Вона повільно повернулася до чоловіка й перепитала: — Ти сказав, що в суботу буде дванадцять людей? — Ну так. Мама, сестра з чоловіком, тітка Люда, двоюрідні брати, хрещені. Що тут такого? У мами шістдесят третій день народження. Не залишати ж її без свята\! —…

— Вставай. Ми їдемо додому. Негайно! Віктор сказав це так голосно, що за сусіднім столиком замовкли навіть люди, які щойно сміялися. Олена тримала в руці келих білого вина й дивилася на чоловіка, який стояв біля її стільця з почервонілим обличчям. За столом сиділи четверо її колишніх однокласників, з якими вона не бачилася майже двадцять років. Вона довго збиралася на цю зустріч, тричі передзвонювала подругам, навіть купила нову блузку, а тепер почувалася так, ніби її спіймали на якомусь злочині. — Вікторе, що ти тут робиш? — тихо запитала вона. — Не прикидайся дурною. Я тобі телефонував сім разів! Дома вечеря не приготовлена, сорочки не випрасувані, а ти сидиш тут, як дівчинка…

— Ти справді збираєшся йти до моїх партнерів у цій сукні з секонл хенду? — Галина Михайлівна скривилася, розглядаючи невістку з ніг до голови. — Андрію, невже ти не міг знайти собі дівчину з нормальної родини? Оксана саме ставила на стіл тарілку з домашнім холодцем. Вона завмерла, а тоді повільно витерла руки об кухонний рушник. Її син, семирічний Максим, сидів поруч із батьком і старанно розрізав котлету, вдаючи, що нічого не чує. — Мамо, ну почалося… — пробурмотів Андрій, не відриваючись від телефона. — А що почалося? Я правду кажу\! — Галина Михайлівна поправила золотий браслет. — У мене в домі гості, а твоя дружина ходить у сукні за триста…

Після сорока років шлюбу чоловік залишив Надію без нічого. Він був упевнений, що вона пропаде без нього. — Ти куди зібралася? І хто тобі дозволив брати мою машину? Надія навіть не відразу зрозуміла, що чоловік звертається до неї. Вона стояла біля хвіртки з невеликою валізою, а поруч сусідка Люба допомагала завантажити в багажник кілька коробок. — Романе, я їду до доньки на вихідні. Повернуся в неділю. — А хто тут господарство доглядатиме? Кури самі себе не нагодують\! І взагалі, ти могла спочатку запитати. Надія подивилася на чоловіка й несподівано для самої себе засміялася. — Романе, ми вже не разом. Ти сам про це подбав. Тепер я можу хоча б на…

«Ми, здається, говоримо про двох різних чоловіків…» — сказала коханка дружині. — Я взагалі не розумію, що ти в ньому знайшла! Невже не бачиш, що він за чоловік? На що ти могла повестися? Олена стояла біля вікна невеликої кав’ярні й дивилася на жінку навпроти. Її звали Марина, і саме з нею чоловік Олени, Віктор, зустрічався вже майже рік. Вони домовилися поговорити без скандалів, хоча Олена досі не розуміла, навіщо погодилася на цю зустріч. Марина спокійно помішувала каву й навіть не виглядала винною. — Ви просто його зовсім не знаєте, — нарешті сказала вона. — Віктор надзвичайний чоловік\! Він щедрий, уважний, мудрий і дуже сміливий. Кожне свято влаштовує мені справжнє диво:…

«Я не думала, що донька закохалася в чоловіка, який годиться їй у батьки.» — Мамо, тільки не починай знову! Мені сорок два, а не двадцять два, щоб ти вирішувала, з ким мені зустрічатися! Я завмерла з тарілкою в руках. Переді мною стояла моя єдина донька Катерина, а за її спиною спокійно сидів за кухонним столом її обранець. Олегові було сорок два роки, він був старший за мене лише на кілька років і, судячи з усього, чудово почувався в нашій квартирі. Ще пів року тому я навіть уявити не могла, що колись називатиму такого чоловіка своїм зятем. Мені п’ятдесят років, і я завжди вважала себе хорошою матір’ю. Катю виховувала сама, адже…

Я й не уявляла яка моя невіска грязнуля — Ти знову переставила мої речі? Мамо, скільки можна? Я ж просила тебе не чіпати нічого в нашій квартирі! Невістка стояла посеред кухні, тримаючи в руках дитячу футболку, яку я щойно випрала й акуратно склала на стільці. На плиті ще парувала каструля з борщем, у раковині лежала гора посуду, а під столом валялися крихти, обгортки від печива та чиїсь шкарпетки. Я подивилася на неї й не відразу знайшла, що відповісти. — Я переставила? Я тобі, дівчинко, тут уже третій день прибираю, перу, готую, а ти мені ще претензії висуваєш? — нарешті сказала я. Син саме зайшов із кімнати й одразу зрозумів, що…