Саме Ти

Людям ніколи не дорости до благородства собак. А собакам — ніколи не опуститися до людського скотства. Виклик прийшов із міського полігону побутових відходів на околиці. Диспетчер записала адресу майже навмання, бо чоловік, який телефонував, говорив уривками й кілька разів повторював одне й те саме: «Тут дитина». Я подумав, що йдеться про якусь стару ляльку чи жарт п’яного охоронця. Але водій Сергій, прочитавши картку, лише тихо свиснув. — Я там двадцять років їжджу. І щоб швидка через сміття — такого ще не було. Дорогою ми майже не розмовляли. За вікном пропливали гаражі, приватні будинки, облізлі паркани, а потім місто закінчилося, і почалися величезні пагорби зі сміття. Вітер тягнув у машину важкий…

Я заробітчанка, але гроші дітям не висилаю принципово. — Мамо, ти ж не серйозно? Ми тут ледве зводимо кінці з кінцями, а ти кажеш, що купила квартиру й навіть не збираєшся нам допомагати? Ганна слухала доньку й мовчки розкладала на кухонному столі нові ключі. За її спиною ще пахло фарбою — ремонт у квартирі закінчили лише тиждень тому, і господиня досі не могла звикнути, що після трьох років роботи в Німеччині має власне житло в Україні. Вона приїхала додому не з валізами подарунків для дітей, а з одним невеликим рюкзаком і папкою документів. — А що саме я повинна зробити? — нарешті запитала вона. — Ну як що? Ти ж…

— Не чіпай дітей. І не заходь до моєї квартири, поки я не приїду з адвокатом. Марія сказала це чоловікові телефоном і поклала слухавку, хоча ще десять хвилин тому сама не знала, чи зможе говорити спокійно. Вона щойно побачила у власній спальні свого чоловіка Тараса з молодою жінкою, яку пів року тому сама впустила в дім як няню для двох маленьких доньок. Найгірше було навіть не те, що вони були разом, а те, що за дверима стояла свекруха й дивилася на Марію з такою усмішкою, ніби нарешті дочекалася свого. — Ну от, тепер ти все побачила, — сказала Галина Петрівна. — Може, нарешті зрозумієш, що чоловікові потрібна нормальна жінка, а…

— Якщо хочеш, щоб цей будинок залишився твоїм, Оксано, доглядатимеш за моїм братом до кінця його життя. Свекруха сказала це так спокійно, ніби просила полити квіти. За вікном приватної лікарні мрячив листопадовий дощ, на підвіконні остигала чашка чаю, а на тумбочці лежала папка з документами на будинок під Бучею. Оксана подивилася на чоловіка, але Сергій мовчав, втупившись у підлогу. За п’ятнадцять років шлюбу вона навчилася розуміти це мовчання: якщо він не заперечує, значить, уже погодився. — Я правильно зрозуміла? — перепитала вона. — Ви залишаєте мені будинок, але я повинна забрати до себе вашого сина? Свекруха ледве помітно всміхнулася. — Не «забрати». Доглядати. Він же не чужий. Оксана знала, про…

— Мамо, ти можеш забрати свої сумки сьогодні? Тільки, будь ласка, без образ. Нам із тобою вже буде тісно. Олена спочатку навіть усміхнулася, бо вирішила, що син невдало пожартував. Вона стояла посеред їхньої нової кухні й тримала в руках тарілку з пиріжками, які спекла ще вранці, коли збиралася вперше пригостити невістку домашньою їжею. За вікнами шостого поверху шумів Київ, у духовці тихо потріскував сир, а на столі лежали ключі від квартири, за яку вони разом заплатили її грошима. — Які сумки? — перепитала вона. — Ти ж сам казав, що мені залишать маленьку кімнату. Марина, дружина сина, навіть не підвела голови від телефона. Вона сиділа за кухонним островом у білому…

— Забирайте свого сина додому і подумайте, що з ним робити. Бо наступного тижня батьки можуть написати колективну заяву. Оксана спочатку навіть не зрозуміла, що завідувачка звертається саме до неї. Вона стояла біля шафки, намагаючись застебнути блискавку на курточці чотирирічного Тимофія, а жінка говорила тихо, майже пошепки, щоб не почули інші батьки. Але останні слова прозвучали так, що Оксана відчула, як у неї похололи руки. — Заяву? Куди? — Поки що нікуди. Але якщо ситуація повториться, батьки звернуться до поліції та служби у справах дітей. — Що він зробив? Завідувачка помітно пом’якшила голос. — Тимофій б’є хлопчиків. Не один раз. Штовхає, ставить підніжки, може вдарити машинкою. Сьогодні один хлопчик розбив…

— Я більше так не можу, Вадиме. Або ми живемо як сім’я, або ти сьогодні збираєш речі. Наталя сказала це спокійно, хоча всередині все тремтіло. Вона стояла біля кухонної раковини, витирала мокрі руки рушником і дивилася на чоловіка, який уже третій місяць жив у її квартирі. Вадим сидів на дивані з пультом у руці, їв горіхи просто з пакета й навіть не відірвав очей від телевізора. — А що сталося? — нарешті запитав він. — Нічого. Саме це й сталося. Нічого не відбувається. Вадим насупився. — Ти можеш нормально пояснити? — Можу. За три місяці ти жодного разу не оплатив комунальні. Жодного разу не купив продуктів для дому. Навіть корм…

Мої діти виросли, а їхня мама стала зовсім іншою. І найгірше було те, що я раптом зрозумів: я сам зробив усе, щоб вона такою стала. Я дивився на жінку навпроти й не міг відвести очей. Вона стояла біля різдвяної ялинки в орендованій мною квартирі, поправляла доньці шарф і щось тихо говорила синові. Волосся акуратно вкладене, пальто сидить по фігурі, легкий макіяж, упевнена постава. Я знав цю жінку майже десять років. Але не впізнавав її. — З Валентиною ми одружилися дуже молодими. Мені було двадцять три, їй двадцять один. Вона була красивою дівчиною — великі очі, довге волосся, тонка талія. Я тоді пишався нею страшенно. Коли ми приходили кудись разом, мені…

Коли ховали мого чоловіка, я дізналась що він мені все життя брехав. — Ви тільки не кажіть їй зараз. Вона ще не знає, що Юра залишив після себе. — А що вона має знати? Про квартиру? Чи про ту жінку з дитиною? Я стояла за кілька метрів від них і спочатку навіть не зрозуміла, що мова йде про мого чоловіка. На цвинтарі було холодно. Дощ почався ще вранці, люди тулилися під парасолями, а чорна хустка постійно сповзала мені на очі. Я була настільки виснажена, що майже не чула, про що говорять навколо. А потім почула своє ім’я. — Та вона ж його дружина… — Дружина. А він шість років жив…

— Не йди за мною, Андрію! — крикнула я, стоячи посеред темної вулиці. — Я вже сказала, що між нами все закінчено! Він залишився біля хвіртки, а я пішла, навіть не озираючись. Було близько другої ночі, навколо майже жодного освітленого вікна, а мій телефон показував три відсотки заряду. Я намагалася не плакати, але сльози самі текли по щоках, коли раптом почула за спиною кроки. Спочатку повільні. Потім вони стали ближчими. Я стиснула телефон у руці й подумала, що Андрій усе-таки вирішив мене наздогнати. Може, схаменувся, може, зрозумів, що сказав зайве, а може, нарешті готовий вибачитися. Я різко обернулася. За кілька метрів від мене стояв незнайомий чоловік. — Чого ви йдете…