Саме Ти

Коли мені виповнилося двадцять, я була впевнена, що колись обов’язково зустріну справжнє кохання. Таке, від якого серце починає битися швидше, думки плутаються, а руки тремтять без причини. Але життя вирішило інакше. Робота, турботи, виховання дитини, комунальні платежі, нескінченні домашні справи — день змінювався днем, і на мрії майже не залишалося часу. Кохання непомітно відійшло кудись далеко, ніби стара фотографія, захована в коробку на верхній полиці. І я навіть не помітила, коли перестала про нього думати. Тепер мені п’ятдесят шість. Моє життя текло спокійно й розмірено. Вранці — чашка гарячого чаю, потім робота в саду, улюблені книжки, а влітку іноді приїжджав онук. Кішка незмінно влаштовувалася поруч, ніби уважно стежила за моїм…

Аліна й Максим одружилися три роки тому. Їхній шлюб був майже ідеальним, якби не одна людина — свекруха, Валентина Павлівна. Валентина Павлівна належала до того покоління жінок, які були переконані: невістка — це не донька, а людина, яка все життя має доводити, що гідна бути частиною родини. Усе життя вона пропрацювала головною бухгалтеркою на одному з місцевих підприємств. Звикла рахувати кожну копійку, економити на всьому й засуджувати тих, хто дозволяв собі жити інакше. Аліна ж працювала провідною UX/UI-дизайнеркою в міжнародній ІТ-компанії. Заробляла добре, любила якісні речі й не бачила сенсу відмовляти собі в маленьких радощах, якщо могла їх чесно оплатити. Її найбільшою пристрастю була нішева парфумерія. Вона ніколи не купувала…

Цей дзвінок розділив життя успішної киянки на “до” і “після”, перетворивши звичайні вихідні на справжній кошмар. За два дні до цього колишній чоловік, Олег, ефектно припаркував свій блискучий позашляховик біля її будинку на Позняках. Він вийшов із машини в білосніжних шортах, дорогих сонцезахисних окулярах і з великою коробкою конструктора для сина. Після семи місяців майже повної байдужості — лише сухі перекази аліментів без жодного дзвінка — він раптом вирішив згадати, що є батьком. — Привіт! — широко усміхнувся Олег, простягаючи руки до сина. — Денисе, збирай речі! Їдемо на море. Одеса, дельфінарій, величезні бургери на Дерибасівській — усе, як ти мріяв. Досить сидіти в задушливому Києві! Семирічний Денис аж підстрибнув…

Рука незнайомої жінки безцеремонно пройшлася над чужим столом, вихопила шматок піци з пепероні й тягучим сиром і впевнено перенесла його на дитячу тарілку. Артур затих із піднятою виделкою. Він дивився, як його законний обід, за який щойно заплатив триста гривень, просто зникає з його тарілки — і опиняється перед чужим хлопчиком років дев’яти. — Ви взагалі при своєму розумі? — Артур повільно опустив виделку, і вона з глухим стуком впала на дерев’яну поверхню столу в піцерії на Подолі. — Ви щойно забрали мою їжу. Жінка з бездоганним каре навіть не моргнула. Вона спокійно витерла пальці вологою серветкою, ніби нічого не сталося. Дорога прикраса на шиї холодно блиснула під світлом ламп.…

Уперше Андрій побачив цього собаку на автобусній зупинці в селі. Він саме займався продажем батьківської хати. Доглядати за нею не мав ні часу, ні можливості, тому часто приїжджав із міста. То показував будинок потенційним покупцям, то підфарбовував паркан, то лагодив дрібниці, щоб оселя не виглядала зовсім занедбаною. Ціну він уже суттєво знизив, але охочих купити стару хату в селі було небагато. Тому Андрій намагався зробити все можливе, щоб вона мала привабливіший вигляд. Так і курсував між містом і селом щоразу, коли випадала вільна година. Саме тоді він і помітив того собаку. Уперше не звернув уваги. Удруге — теж. А от утретє вже задумався. Усе свідчило про те, що псові просто…

На завідувачку терапевтичного відділення звертали увагу всі: чоловіки дивилися із захопленням, жінки — з неприхованою заздрістю. Стрункій, чорнобровій Діні Іванівні Бережній надзвичайно личив білий халат. Волосся вона завжди акуратно вкладала у вузол на потилиці, а накрохмалений медичний ковпак додавав їй кілька сантиметрів зросту. Чи то через правильну ходу, чи через зручне взуття, але тихий стукіт її підборів ніколи нікого не дратував. На вигляд їй можна було дати років сорок п’ять, хоча ніхто в шпиталю  достеменно не знав її віку. Сувору й принципову Діну Іванівну поважали і трохи побоювалися як працівники, так і пацієнти. Чоловіки серед колег та пацієнтів не раз намагалися залицятися до неї, дарували цукерки, квіти, запрошували на каву.…

— Тобі не здається, що ти вже засиділася вдома? — запитав дружину Андрій, проводжаючи її поглядом від кухонного столу. — Уже півтора року в декреті! Коли збираєшся виходити на роботу? Такі розмови траплялися не вперше, тому Оксана відповіла одразу: — Не знаю. Колись вийду. Наш Марко ще занадто маленький для садочка. — Тобто інші діти в його віці можуть ходити в садок, а Марко — ні? Може, ти просто не хочеш працювати? — з іронією запитав чоловік. — Можливо, й не хочу. Я виховую нам сина і маю право кілька років побути з ним удома. — Ти вже півтора року сидиш удома! Допомога давно закінчилася, тож пора думати про майбутнє.…

Одна жінка йшла коридорами шпиталю. Їй сказали перейти до іншого корпусу через критий перехід. Нешпиталь, а справжній лабіринт. Стара величезна будівля з добудовами, переходами, сходами в напівпідвальні приміщення та нескінченними коридорами. А жінка була слабкою й виснаженою хворобою. Сил майже не залишилося. І розпач підкрадався дедалі ближче. Вона не могла знайти вихід не лише з цих коридорів — нічого поки не допомагало. Від одного спеціаліста до іншого її направляли, обстежували, призначали нові аналізи, але бажаного результату не було. Спеціалісти старалися. Та покращення не наставало. Катерина худла, слабшала, а треба було триматися. Хоча триматися особливо не було за кого. Вона була самотня. Подруга одразу сказала: — Катю, у мене сім’я, робота,…

— Ти повинна вибачитися перед моєю мамою за те, що  появилась не в той день тижня. Це псує її астрологічну карту, — абсолютно серйозно сказав чоловік. Олег стояв посеред кухні з надкушеним бутербродом із сиром у руках. На ньому була кумедна піжама з коргі, а на обличчі — вираз непохитної впевненості у власній правоті. Я повільно поставила горнятко кави на стіл. Дзвін порцеляни об скло прозвучав неприродно голосно. Секундна стрілка настінного годинника встигла зробити кілька кіл, перш ніж я змогла вимовити бодай слово. — Перепрошую, що? — перепитала я, щиро сподіваючись, що через недосип мені просто почулося. — Мама вчора пів ночі перераховувала сумісність наших натальних карт, — терпляче пояснив…