Саме Ти

— Не чіпай бинти, сонечко. Ще раз скажеш, що болить, і ми поїдемо назад до лікарні, — сказала Олена, але голос її тремтів так сильно, що донька одразу підняла на неї очі. Семирічна Софійка сиділа на краю дивана, тримаючи в руках плюшевого зайця, і тихо схлипувала. Біла пов’язка навколо голови була вже забруднена кров’ю, а на кухні чоловік Олени, Сергій, стояв біля вікна з телефоном у руці й дивився на номер поліції, який щойно набрав. Він ще не знав, що через кілька годин їхня сім’я вже ніколи не буде такою, як раніше. — Мамо, хто це зробив? — запитав він доньку, присівши перед нею навпочіпки. Софійка мовчала, лише сильніше притиснула…

— На пальто тобі грошей не дам. Мама сказала, що цього місяця ми витрачаємо тільки на необхідне. Олег поклав на край кухонного столу триста гривень і відсунув руку, ніби боявся, що дружина зараз змусить його забрати ці гроші назад. Марина кілька секунд дивилася на купюри, потім перевела погляд на чоловіка й тихо запитала: «А що саме ти називаєш необхідним?». За вікном хлюпав листопадовий дощ, на батареї сохли дитячі шкарпетки, а в холодильнику залишалося пів каструлі вчорашнього борщу. Вони були одружені лише сім місяців. Марина працювала бухгалтеркою в невеликій логістичній компанії у Львові, Олег був програмістом і отримував майже вдвічі більше за неї. Ще до весілля вони мріяли накопичити на перший…

— Ми ж не чужі люди, Оксано! — свекруха вже стягувала з валізи пакет із домашньою консервацією. — То чого ти стоїш, наче нас уперше бачиш? Давай чай став, а Петро з хлопцями поки речі занесуть. Оксана мовчки дивилася на три великі валізи посеред коридору. За спиною свекрухи стояв її чоловік Микола, а поруч — його старший брат Роман із дружиною Тетяною та їхнім дев’ятнадцятирічним сином Назаром. Вони приїхали о сьомій ранку в неділю, без дзвінка, без попередження і, судячи з кількості речей, явно не на пару днів. — Мамо, ти ж казала, що вони на тиждень, — тихо сказав Микола. — Ну на тиждень, на два… Яка різниця? —…

— Ти нікуди не підеш, поки ми не домовимося про гроші. Свекруха стала в дверях кухні й так рішуче взялася за ручку, що Олена мимоволі зупинилася. На плиті тихо кипів борщ, у раковині лежали дві немиті чашки, а з дитячої кімнати долинав голос мультфільму. Її чоловік Роман сидів за столом і дивився в чашку з уже холодним чаєм. — Про які гроші ви говорите? — Олена подивилася спочатку на свекруху, потім на чоловіка. — Не вдавай дурну, — відрізала Валентина Степанівна. — Про бабусину спадщину. У Олени всередині все похололо. Вона ще навіть не встигла оформити гроші після смерті бабусі, а родина чоловіка вже поводилася так, ніби рахунок відкрили спеціально…

— Щоб я більше не бачила твоїх речей у цій квартирі! Галина Петрівна смикнула дверцята шафи так, що вони гучно грюкнули об стіну. З верхньої полиці впала коробка з дитячими малюнками, а шестирічна Марійка, яка сиділа на кухні й розмальовувала роздруковану розмальовку, злякано підняла голову. Оксана повільно поклала телефон на стіл і подивилася на свекруху. — Ви зараз серйозно? — Абсолютно! — Галина Петрівна схопилася руками за боки. — Я чотири роки дивлюся, як ти живеш за рахунок мого сина. Ні сорому, ні совісті! Її син Сергій сидів біля вікна й мовчки чистив мандарин. Він чув усе, але не втручався. Оксана подивилася на чоловіка, чекаючи хоча б одного слова, проте…

Коли рідня просить назад те, що сама забрала — Ви сьогодні ж заберете свої речі. І не треба мені тут цих розмов про «до кінця місяця», — сказала Олена, Марина спочатку навіть не зрозуміла, що це не чергова сварка. Вона стояла біля кухонного столу й тримала в руках дитячу чашку доньки, яку щойно вимила після вечері. Її чоловік Андрій повільно підвів голову від телефону, подивився на сестру, потім на матір, що сиділа біля вікна, і тихо запитав: «Мамо, ти теж про це знала?» Мати зніяковіло опустила очі. Саме це мовчання сказало більше, ніж будь-яка відповідь. Олена схрестила руки на грудях і кинула: «Мама тут ні до чого. Вона просто не…

— Якщо ти зараз не встанеш і не дошиваєш цю сорочку, завтра син піде на роботу в зім’ятому, — сказала Галина Іванівна таким тоном, ніби йшлося не про сорочку, а про останній шанс урятувати сім’ю. Олена сиділа біля швейної машинки й ледве тримала голку між пальцями. Третій день температура то спадала, то знову піднімалася до тридцяти восьми, але чоловік вранці все одно залишив на столі кошик із випраними речами. Вона вже приготувала вечерю, помила підлогу, забрала доньку зі школи й доробила термінове замовлення для клієнта, а тепер мала ще й перешити комір на сорочці Сергія. — Мамо, не треба, — тихо сказав чоловік із кухні. Олена на мить заплющила очі.…

Я після робочого дня не збираюсь обслуговувати твою родину. — А сорочку мою ти погладила? Лляну, у смужку. Ліля поклала ніж. — Ні. Я з сьомої ранку на ногах. У мене важкий тиждень на роботі, а сьогодні я ще й готую на п’ятнадцятьох. — Ну то що? — щиро здивувався Ваня. — Погладити п’ять хвилин. Мама приїде, знову скаже, що я ходжу як обірванець. Ліля лише показала на праску. Вона вже давно помітила: коли справа стосувалася його родини, Ваня автоматично вважав її відповідальною за все. Накрити стіл, приготувати, прибрати, врахувати чиїсь дієти, вислухати зауваження. А сам він у цей час мав бути «господарем», тобто сидіти з гостями й розмовляти. Дістаючи…

Я переїжджаю до вас назавжди. Кімнату звільниш до вечора Зоя Петрівна сказала це так спокійно, ніби повідомляла про погоду. Ірина стояла в коридорі у домашніх капцях і дивилася на свекруху, за спиною якої стояли дві великі сумки та кілька коробок. — Перепрошую… що ви щойно сказали? Свекруха дістала з кишені зв’язку ключів. — У мене ж є ключі. Ваня сказав, що ти не будеш проти. Твій кабінет великий, мені там буде добре. Ці ключі Ірина колись сама дала чоловікові. Іван попросив: мовляв, нехай мама іноді заходить, поллє квіти, коли їх немає вдома. Спочатку Зоя Петрівна справді телефонувала перед візитом, але згодом перестала питати дозволу. Вона приходила, коли хотіла, переставляла речі, відкривала…

— Якщо ти справді мене любиш, то чому я постійно почуваюся третьою зайвою у ваших стосунках? — тихо запитала Олена, стоячи посеред моєї кухні. Вона тримала в руках чашку кави, яку вже хвилин десять не пила, а я дивився на неї й не міг повірити, що ця розмова взагалі відбувається. Бо ще місяць тому я думав, що саме ця жінка стане частиною нашої сім’ї. А тепер вона поставила мене перед вибором, якого я ніколи не хотів робити. Мене звати Андрій, мені сорок один рік, і я виховую одинадцятирічну доньку Софійку. Дружину Наталю я втратив шість років тому, після важкої хвороби, з якою вона боролася майже два роки. Софія тоді була…