Саме Ти

— Не чіпай порошок, Олено. Машини все одно вже немає. Олена стояла посеред ванної з мірною ложкою в руці. Вона повільно повернула голову до чоловіка й кілька секунд просто дивилася на нього, не розуміючи, що саме він сказав. — Якої машини? Сергій стояв у дверях, ще в куртці, з мокрими від дощу плечима. Він важко видихнув, зняв окуляри й потер перенісся. — Нашої пральної. Олена перевела погляд на порожнє місце біля стіни. Там, де ще вранці стояла їхня новенька машина, залишилися тільки шланг, кран і світлий прямокутник чистої плитки. Навіть маленька пластикова накладка, яку вони купували разом, зникла. — Сергію, — тихо сказала Олена, — де вона? — Не знаю.…

— Ви мені путівку подарували чи няньку на дві неділі шукаєте? — Олена поклала телефон на кухонний стіл і вперше за весь вечір подивилася на сина прямо. — Бо якщо няньку, то одразу скажіть. Я валізу не братиму. За столом запала така тиша, що було чути, як у холодильнику клацнув компресор. Марина, невістка, повільно відсунула від себе чашку кави й поправила пасмо волосся за вухо. А Сергій, який ще хвилину тому весело розповідав про море, раптом зацікавився крихтами біля своєї тарілки. Олена саме збиралася перевірити, чи не забула покласти в сумку ліки від тиску, коли на телефон прийшло повідомлення. Марина випадково переслала їй файл із назвою «Графік дітей». Усередині був…

— То забирайте його до себе. Ви ж краще знаєте, як із чоловіками поводитися, — сказала Олена й поставила перед свекрухою пакет із речами. — Вам сорок років досвіду. Мені вже набридло вчитися на власних помилках. Надія Петрівна спочатку навіть не зрозуміла, про що йдеться. Вона стояла на сходовому майданчику в старому пуховику, тримаючи в руці контейнер із голубцями, а за її спиною тягнувся запах смаженої цибулі та морозного повітря. У квартирі за Олениною спиною тихо працював холодильник, а восьмирічний Максим сидів у кімнаті над домашнім завданням і старанно виводив ручкою літери в зошиті. — Де Андрій? — нарешті запитала Надія Петрівна. — У кімнаті. — Чого він не вийшов?…

— Ти зараз серйозно збираєшся віддати мамі гроші, які ми два роки відкладали на квартиру? Оксана поставила чашку кави на стіл так різко, що ложечка дзенькнула об блюдце. Андрій навіть не підняв очей від телефона — він стояв біля кухонного вікна в домашній футболці й гортав повідомлення від майстра. За вікном мрячив листопадовий дощ, на підвіконні сохли дитячі рукавички, а на холодильнику магнітом тримався аркуш із написом: «Наш перший внесок». — Не віддавати, а допомогти, — спокійно поправив чоловік. — У мами дах тече. Вона вже третій раз ставить тазики під стелю. — Твоя мама живе у цегляному будинку, а не в землянці, — Оксана відкрила холодильник і дістала контейнер…

— Ви мені прострочений крем, а я вам — нічого. Так буде чесно, мамо. Людмила сказала це так спокійно, що її свекруха спочатку навіть не зрозуміла. Вона саме розкладала на кухонному столі серветки, перевіряла, чи не забула покласти телефон у сумочку, і вже подумки бачила себе наступної суботи в заміському спа-комплексі. А її син Андрій, який сидів навпроти з чашкою кави, раптом перестав гортати стрічку в телефоні. — Що значить «нічого»? — перепитала Галина Степанівна. — Саме це й означає. Ваш подарунок я отримала. Ви отримали мій. Але мій я забрала назад. На столі лежав подарунковий сертифікат на вихідні у велнес-готелі біля Яремча. Два дні проживання, басейн, масаж, сніданки, вечеря…

— Забирай його! Раз він тобі такий потрібен — забирай просто зараз! Олена сказала це так спокійно, що свекруха навіть перестала стукати кулаком по дверях. Тамара Миколаївна стояла на сходовому майданчику в мокрому пальті, тримаючи в руках пакет із домашніми пиріжками, і ще хвилину тому вимагала повернути їй сина. Вона кричала на весь під’їзд, що Олена «відбила хлопця від матері», що тридцятидворічний чоловік став у невістки хатнім робітником і що вона не дозволить так знущатися зі своєї дитини. — Ти чуєш, що я кажу? — знову підвищила голос Тамара. — Віддай мені Андрія! — Чую. — Тоді чого стоїш? — Чекаю, коли ти його забереш. Тамара Миколаївна на секунду розгубилася.…

— То ти справді хочеш, щоб я повернула тобі гроші за те, що ти мене виростила? Ірина сказала це тихо, майже пошепки, але від цих слів у кухні стало так тихо, що було чути, як у чайнику клацає вимикач. Навпроти сиділа її мати, Галина Петрівна, і тримала в руках три аркуші, надруковані дрібним шрифтом. Вона приїхала зранку нібито на каву, а тепер дивилася на власну доньку так, наче та вчинила щось непоправне. — Не перекручуй, Іро, — сухо відповіла мати. — Я просто хочу, щоб ти нарешті зрозуміла ціну всього, що для тебе зробила. Ірина глянула на папери ще раз. Угорі стояло: «Розрахунок витрат на утримання дитини з 1994 по…

— Ти серйозно поставила замок на комору? Олена саме витирала руки об кухонний рушник, коли почула за спиною голос старшої сестри чоловіка. Марія стояла посеред коридору в мокрих від дощу черевиках, тримала в одній руці пакет із порожніми банками, а другою вже тягнулася до ручки дверей комори. На підлозі залишилися темні сліди, але Марія навіть не глянула під ноги. — Який ще замок? — Олена повільно повернулася. — Оцей, — Марія кивнула на новенький металевий замок. — Ви що, від банок скарбницю зробили? Олена промовчала. Вона давно зрозуміла: якщо Марія приїхала без попередження, то просто так не поїде. Минулої осені вона забрала дві коробки консервації, мішок картоплі й половину сушених…

— Тільки спробуй ще раз торкнутися його волосся — і ти більше ніколи не побачиш онука. Андрій сказав це тихо, майже пошепки, але мати його колишньої дружини все одно відсахнулася. Вона стояла посеред кухні з дитячою машинкою для стрижки в руці, а біля її ніг лежали золотаві пасма, які ще годину тому спадали чотирирічному Маркові на плечі. Сам Марко сидів за дверима дитячої кімнати, притиснувши долоньки до голови, і так тихо схлипував, що від цього Андрієві стало ще страшніше. — Та що ти зчинив? — обурилася Галина Степанівна, наче це вона мала право вимагати пояснень. — Я ж нічого страшного не зробила. Волосся — не зуби, відросте. Андрій повільно поклав…

— Плати аліменти на трьох, Миколо. І навіть не думай влаштовувати сцену через Сашка. Те, що він не твій по крові, — тепер твої проблеми. Надія сказала це буденно, майже без емоцій, стоячи посеред кухні з мокрою ганчіркою в руці. На підвіконні сохли дитячі рукавички, біля батареї парувала куртка молодшої доньки, а на плиті тихо кипіла гречка, яку Микола поставив перед тим, як почати лагодити кран. Він саме збирався затягнути гайку, коли почув слова дружини й завмер, тримаючи ключ у руці. — Повтори, — попросив він після довгої паузи. Надія кинула ганчірку на стіл і подивилася на нього так, ніби саме цього запитання й чекала. Вона вже кілька днів ходила…