Саме Ти

— Раз я, виходить, та сама біднячка, яка прийшла у вашу сім’ю без приданого, тоді забирайте зі столу все, що належить мені! Свекруха щойно принизила мене перед усією родиною, а мій чоловік сидів поруч із нею й мовчав. Тоді я дістала телефон і сказала лише два слова: — Андріє, час. За кілька хвилин біля воріт зупинився білий мікроавтобус… — Нашій Діані дуже пощастило! — сказала моя свекруха Олена так голосно, щоб почули всі за столом. — Прийшла до мого сина з двома валізами. Без квартири, без машини, без нічого. І одразу сіла за накритий стіл! Кілька гостей опустили очі. Інші раптом почали дуже уважно розглядати свої тарілки. Я лише відсунула…

Мільйонер повернувся додому майже об одинадцятій вечора після одного з найгірших днів у своєму житті. Його компанія опинилася у серйозній кризі: інвестори нервували, попереду маячив великий судовий процес, а цифри у звітах ставали дедалі тривожнішими. Він зайшов до будинку, кинув ключі на консоль у передпокої й уже збирався піднятися сходами, коли помітив дивне світло. У задній частині вілли, біля службового входу, хтось сидів на підлозі. Михайло насупився. Було майже одинадцять ночі. Він повільно підійшов ближче й завмер. На мармуровій підлозі, просто біля стіни, сиділа його прибиральниця Анна. Перед нею лежали зошити, товсті книги, ручки й кілька аркушів із нотатками. А посеред усього цього горіла маленька свічка. — Анно?.. — тихо…

— Ти прибиральниця, Маріє. Знай своє місце! Слова Андрія Марченка прозвучали так голосно, що за скляними дверима конференц-зали стихли навіть розмови. Марія стояла біля столу з чашками в руках. На ній була проста темна форма, волосся зібране на потилиці, а пальці пахли засобом для миття скла. Вона щойно намагалася попередити директора про помилку в перекладі, який мали використати наступного дня на найважливіших переговорах компанії. — Я просто хотіла звернути увагу, що ця фраза японською означає зовсім не те, що написано… — Досить, — перебив Андрій. — Але якщо завтра… — У нас є перекладач. Є юридичний відділ. Є люди, які отримують за це гроші. А ти займаєшся прибиранням. Один із…

— Ще раз. Я сказала — прибери. Я завмер у дверях кухні з букетом квітів у руках. Щойно куплені білі троянди раптом здалися мені недоречними. Я стояв тихо, майже не дихаючи, і дивився на жінку, з якою через три тижні мав одружитися. Діана тримала в руці келих червоного вина. Перед нею стояла Ірина — жінка, яка майже вісім місяців працювала в нашому домі. Підлога блищала. Ірина щойно її вимила. — Я закінчила, пані Діано, — тихо сказала вона. — Закінчила тоді, коли я скажу, що закінчила. Діана зробила ковток вина. А потім подивилася на чисту підлогу. І повільно нахилила келих. Червона рідина розтеклася по світлій плитці. Я навіть не одразу…

— Ти що, влаштувалася тут посуд мити? — Віктор голосно засміявся, побачивши мене за стійкою рецепції. — Ну треба ж… П’ять років тому була моєю дружиною, а тепер зустрічаєш гостей біля дверей. Христина, яка стояла поруч із ним, прикрила усмішку долонею. Я подивилася на них спокійно. Навіть не одразу впізнала того чоловіка, заради якого колись продала частину свого життя, свої мрії й мало не втратила віру в себе. — Якщо тобі так цікаво, Вікторе, можеш пройти до зали, — сказала я. — Тільки не затримуй гостей. — О, то ти тут ще й командуєш? — пирхнув він. Я нічого не відповіла. Саме в цю мить молодий офіціант Максим, поспішаючи із…

— Ти справді думаєш, що після весілля вона нікуди не дінеться? У руці в мене була біла атласна стрічка, якою я щойно зав’язувала маленьку коробочку для гостя. Телефон лежав на столі. Екран давно згас, але дзвінок не перервався. І я чітко чула голос Андрія. — Куди вона подінеться, мамо? — засміявся він. — З двома дітьми їй набагато важче починати все спочатку, ніж мені. Я перестала дихати. Завтра я мала вийти за нього заміж. Ще кілька годин тому я була найщасливішою жінкою у світі. А тепер сиділа посеред коробочок із цукерками, квітів і весільних запрошень та слухала, як чоловік, якому я збиралася довірити своє життя, обговорює мене так, ніби я…

— Будинок залишається мені. Віталій сказав це так упевнено, ніби щойно виграв суд, хоча ми лише сиділи в кабінеті адвоката й оформлювали розлучення. Я подивилася на нього через стіл. — Добре. Він навіть на мить розгубився. Не тому, що хотів почути іншу відповідь. А тому, що готувався до боротьби. Він чекав сліз, докорів, торгів, погроз. А я просто погодилася. — І автомобіль теж, — додав він. — Добре. Мій адвокат, Сергій Іванович, різко підняв голову від документів. — Олено, я хочу ще раз поговорити з вами без нього. — Не потрібно. Віталій зручно відкинувся на спинку крісла. На його обличчі з’явилася самовдоволена усмішка. Йому подобалося те, що відбувалося. Бо для…

— У суботу готуєш обід на вісьмох. У неділю допомагаєш Світлані з переїздом. Свекруха навіть не запитала, чи я вільна. Вона просто залишила на кухонному столі аркуш паперу зі своїм списком і пішла. Я тоді ще не знала, що цей маленький аркуш стане останньою краплею. Бо роками я допомагала її родині добровільно. Поки одного дня не зрозуміла просту річ: *коли твою доброту сприймають як обов’язок, настав час сказати «ні». — У п’ятницю я повернулася з роботи майже о сьомій вечора. Тиждень видався важким. П’ять днів поспіль я приходила додому виснажена, а в голові крутилася тільки одна думка: прийняти душ, переодягнутися, поїсти й нарешті лягти. Чоловік, Максим, написав, що затримається. Я…

— Я заробляю двадцять п’ять тисяч на місяць і всі гроші віддаю мамі. Хочу — матиму десять дружин. А мама в мене одна! Після цих слів у кімнаті стало так тихо, що я почула, як на кухні цокає годинник. Моя свекруха сиділа поруч із сином і ледь помітно усміхалася. А я машинально поклала руку на живіт. Нашій дитині до появи на світ залишалося  приблизно два місяці. І саме в цей момент я зрозуміла: я більше не хочу доводити чоловікові, що його сім’я — це не тільки мама. Я повільно встала з-за столу. — Добре, Романе. Ти правий. Він здивовано подивився на мене. — Що? — У тебе справді одна мама.…

— Тепер ти маєш зробити вибір: або ти захищаєш свою сестру, або цю жінку! — сказала мама, коли я зайшов на кухню й побачив, як моя дружина тримає в руках папку з батьковими документами, а сестра намагається її вихопити. Я ще не знав, що за кілька хвилин побачу в тій папці документ, який змусить мене засумніватися в найближчих мені людях. І найстрашніше було навіть не те, що хтось намагався забрати мою частину спадщини. Найстрашніше — підпис під документом. Він був схожий на мій. Майже ідеально. Але я точно знав: я його не ставив. — Того дня я повернувся додому раніше. Хвилин на двадцять. Зазвичай я приїжджав близько сьомої, але того…