Саме Ти

«Мої книжки для тебе — сміття?!» — Олена застигла у дверях власної київської квартири, не вірячи очам. Ще зранку тут стояв масивний дубовий стелаж із батьковою бібліотекою, а тепер — порожня стіна й геймерський стіл із неоновим підсвічуванням. У повітрі пахло дешевим пластиком і енергетиками, ніби хтось витіснив із дому саму пам’ять. Її молодший брат Денис навіть не повернув голови від монітора. Він сидів у кріслі, розвалившись, і щось емоційно коментував у гарнітуру, ніби нічого не сталося. Пальці швидко били по мишці, а на екрані миготіла гра й донати. Його голос звучав роздратовано й зверхньо, ніби це вона прийшла заважати йому в його “важливій роботі”. — Твої папірці тільки пил…

Хрускіт пластику різонув по вухах так різко, що майстер здригнувся. Кабель інтернет-провайдера, який ішов уздовж стіни під’їзду, безсило звисав униз — його щойно перекусили великими садовими ножицями. Поруч стояла сусідка з п’ятого поверху в старому домашньому халаті й спокійно ховала інструмент у кишеню. Вона дивилася прямо в очі так холодно, ніби щойно зробила щось абсолютно правильне. — Твій Wi-Fi смажить мою дитину крізь бетонні стіни! — різко сказала вона, високо піднявши підборіддя. — Він уже два тижні нормально не спить через ваше випромінювання. І якщо я ще раз побачу тут цей кабель — вирву всю проводку в під’їзді. Сидітимете без інтернету й світла, може тоді порозумнішаєте! Майстер повільно поставив сумку…

— Ти взагалі при тямі?! Ви розумієте, що наробили?! — голос Олени зірвався на крик, коли вона влетіла на спільну кухню старої комуналки на Подолі й затихла біля плити. Її серце калатало так сильно, що аж потемніло в очах. Запах гарячого мила й мокрої тканини стояв у повітрі густою важкою хмарою. На секунду їй навіть здалося, що вона просто помилилася й бачить якийсь поганий сон. У її емальованій трилітровій каструлі з намальованими кухарями — тій самій, у якій щоранку варили каші й супи для дворічних близнюків, — кипіла сіра мильна піна. Просто в дитячій каструлі Тамара виварювала стару білизну й робочі ганчірки. Клапті тканини крутилися в окропі разом із брудною…

У під’їзді старої дев’ятиповерхівки на Оболоні стояв важкий запах сирості, ліків і котячого корму. Олена саме вкладала шестирічного Максима спати, поправляючи йому ковдру після вечірніх процедур для хворої ноги. У квартирі було тихо, лише старий холодильник гудів на кухні, коли двері раптом здригнулися від такого сильного удару, що в серванті задзвеніли чашки. Максим перелякано підскочив на ліжку й міцно вхопив маму за руку. Стук повторився ще голосніше — нервовий, уривчастий, майже істеричний. Здавалося, людина за дверима не просто просила допомоги, а рятувалася від чогось страшного. Олена швидко накинула халат і побігла до передпокою, відчуваючи, як серце починає важко калатати. За дверима хрипкий жіночий голос майже зривався на плач. — Відчиніть……

Щойно Люба відчинила квартиру на Позняках, їй в обличчя вдарив густий запах пса, старої сечі та дешевого корму. А вже за секунду тишу розірвав скажений гавкіт. Вона застигла на порозі. Сумка випала з рук. Два французькі бульдоги, величезний золотистий ретривер і якийсь переляканий дворовий пес вискочили просто на неї, ковзаючи лапами по ламінату. З глибини коридору повільно вийшов шарпей із сумним поглядом. Люба відчула, як у грудях холоне. Підлога, за яку вона ще досі виплачувала кредит, пішла хвилями від вологи. На дорогих шпалерах чорніли подряпини та сліди зубів. У повітрі стояв важкий сморід, від якого нудило. — Інно! — її голос зірвався. — Що тут, чорт забирай, відбувається?! Інна спокійно…

Я була максимально вражена коли  перечитала оголошення: «Коляска, в хорошому стані , ціна — 20 тисяч». На фото була моя коляска , якиу я берегла як зіницю ока й позичила давній подрузі всього на два дні — «для гарних фото». Я набрала її номер миттєво, серце калатало десь у горлі. — Привіт, — голос у слухавці був бадьорий, без найменшого збентеження. — Ти вже бачила, так? Слухай, ну чого речам просто стояти? Ти ж другу дитину не плануєш, я знаю. Коляска припадає пилом, місце займає. А так — будуть гроші. Я вирішила чесно: 70% мені за організацію продажу, 30% — тобі за «оренду» речі. Я ж ідею подала, це теж…

— Хочу сюди свій старий комод привезти, у вас тут все одно кут порожній, — буденно сказала Антоніна Павлівна, щось записуючи в блокноті. Годинник показував 6:15 ранку. Ігор поруч на ліжку лише перевернувся на інший бік, накрившись з головою. Таня відчула, як у грудях підіймається холодна злість, але голос тримала рівним. Ранок явно починався не з кави. — Звідки у вас ключі? — Таня встала, перекриваючи їй прохід. — І як ви взагалі зайшли? — Син дав дублікат, — спокійно відповіла свекруха. — Я ж не під дверима маю мерзнути. Я ж не чужа.Вона пройшла повз, ніби господиня, і пішла на кухню. За хвилину вже шуміла кавомашина. Таня стояла в…

Наталя  здивовано дивилася на телефон, де в «Дія» світилися нові штрафи за перевищення швидкості . Пальці трохи тремтіли, хоча зовні вона залишалася спокійною. Перед нею, у кав’ярні, Ельза неквапливо помішувала лате, ніби нічого не сталося. Ще вчора вона ридала й благала позичити машину «на кілька годин до лікаря». Ключі від машини лежали зараз на столі поруч із рахунком за каву. Наталя виглядала так, ніби це була дрібниця, а не чужа відповідальність. Вона поправила волосся і з легким усміхом глянула на подругу. У її погляді не було ані краплі провини. — Ельза, камери зафіксували машину вночі тричі, —  нарешті підняла очі. — І твій «гінеколог» точно приймає біля траси? — Ой,…

— Ти взагалі при здоровому глузді?! Я дозволила тобі переночувати, а ти винесла з мого дому косметику, чай і навіть мої сережки! — голос господині тремтів від злості, поки вона одна за одною відкривала порожні полиці. В квартирі вже не залишилося сумнівів — хтось тут «поприбрав» занадто ретельно. І цей «порядок» виглядав як звичайна крадіжка. У слухавці родичка відповідала спокійно, майже ліниво, ніби нічого страшного не сталося. Її тон навіть мав нотки образливої впевненості. — Ну не починай драму, будь ласка, — протягнула вона. — У вас у Києві все є, а ми в селі виживаємо як можемо. Для вас це дрібниці, а для нас — допомога. Господиня квартири повільно…

Ірина стояла біля інформаційного табло в аеропорту Вроцлаві, відчуваючи, як гудуть ноги після довгої дороги. Вона ледь трималась на ногах, але намагалася не показувати втоми, бо цей день мав бути особливим. Восьма річниця весілля і поїздка до Італії були їхнім останнім шансом врятувати шлюб. Останні два роки вони з Тарасом жили як чужі люди, і кожна розмова перетворювалася на сварку. Ірина витратила всі свої заощадження на цю подорож, сподіваючись, що океан і нові враження допоможуть їм згадати, чому вони взагалі разом. Вона вірила, що відстань від повсякденних проблем і впливу свекрухи змінить їхні стосунки. Але всередині вже з’являлося передчуття, що щось піде не так. І це відчуття ставало дедалі сильнішим…