Саме Ти

— Подивися мені в очі й скажи, що це неправда. Скажи, що це якась помилка. Бо якщо ні — я більше не знаю, з ким прожив останні сім років. Марина повільно відклала телефон на журнальний столик і байдуже подивилася на чоловіка. — Знову починаєш? У мене після роботи голова тріщить, а ти вирішив влаштувати допит? — Це не допит. Віктор кинув на стіл товсту теку. — Це виписки з банку. Нашого спільного рахунку. За останні півтора року. Марина навіть не поворухнулася. — Ну і що? — А те, що майже триста тисяч гривень просто зникли. Перекази на невідомі картки, кредити, які оформлені на моє ім’я, покупки, про які я навіть…

Богдан разом із батьками переступив поріг будинку Олени просити руки її доньки Христини. Усе відбувалося по-сімейному: на столі парував борщ, поряд лежав свіжоспечений коровай, а старші говорили про майбутню родину, ніби все вже давно вирішено. Христина не приховувала щастя. Вона не зводила очей із Богдана, усміхалася кожному його слову й уже подумки приміряла обручку. Лише Олена почувалася чужою на власному святі. Перед очима весь час стояла інша картина — заплакана Марія, яка кілька днів тому благала її не мовчати. «А якщо вона сказала правду? — думала Олена. — Якщо хлопець пообіцяв їй одруження, набрав кредитів на її ім’я й просто втік? А якщо це наклеп? Чи маю я право перекреслити…

— То коли скажемо їй? До того, як нотаріус усе оформить, чи вже після? — пролунало з кухні так спокійно, ніби йшлося про купівлю нової пральної машини. Я застигла на порозі квартири, навіть не встигнувши зняти босоніжки. У руках шелестіли пакети з магазину: сир, зелень, пляшка кефіру, свіжа випічка. Ще хвилину тому я думала лише про вечерю, а тепер боялася навіть вдихнути. На кухні сиділи мій чоловік Артем і його тітка Валентина Іллівна. Саме вона останні кілька років вважала своїм обов’язком давати поради всім родичам, навіть якщо її ніхто не питав. — Марта ж усе одно не буде займатися тією майстернею, — сказала Валентина Іллівна. — Після  того як дідуся…

Тобі вже двадцять один, ти вважаєш себе дорослим — тоді й відповідай за свої вчинки. Не можна одночасно вимагати свободи й чекати, що ми будемо оплачувати твоє життя! — Ти сам прийняв це рішення, Максиме! Голос Андрія затремтів від стриманого гніву. Він стояв біля кухонного столу, стискаючи в руках чашку з чаєм, яка давно охолола. Перед ним стояв їхній син Максим. Впевнений, з піднятою головою, але мама помічала те, чого не бачив ніхто інший — той самий дитячий страх у його очах. Поруч із ним мовчки стояла Вікторія — дівчина, з якою він зустрічався лише кілька місяців. Ще недавно вона приходила до них у гості, допомагала накривати на стіл і…

— Мамо, заходь, не соромся. Саме про це я й говорив! Ти ж сама казала, що психолог повинен вислухати обидві сторони. — Сергію… ти що зараз робиш? — Марина застигла біля дверей кабінету, не вірячи власним очам. — Ми записувалися удвох. — А що такого? Мама знає нашу сім’ю краще за будь-кого. Посидить, послухає, може, і ти нарешті зрозумієш, що проблема не в мені. Марина відчула, як долоні стали холодними. За два роки шлюбу вона звикла до несподіванок, але такого навіть уявити не могла. Вона спеціально відпросилася з роботи на дві години, домовилася із сусідкою, щоб та забрала доньку з дитячого садка, і всю дорогу переконувала себе, що сьогодні вони…

«Мені всього вісімнадцять… Але чомусь я став батьком для своїх братів і сестри» — Ти ж старший. Розберешся якось, правда? — мама швидко застібала куртку, навіть не дивлячись у бік молодших дітей. — Мамо, ти зараз серйозно? Ти залишаєш мені трьох дітей і просто йдеш? — Андрій стояв посеред маленької кухні й стискав у руках чашку, яка вже давно охолола. — Не роби з мене монстра. Мені теж треба жити… Я втомилася бути всім для всіх. Андрій ще кілька секунд мовчав, ніби чекав, що мама зараз зітхне, повернеться, обійме дітей і скаже, що це був просто зрив. Але вона лише взяла сумку з коридору й зачинила двері. У квартирі залишилися…

— Назаре, сину, ти зараз серйозно говориш? — голос Галини залишався спокійним, хоча всередині в неї все стискалося від образи. — «Ваша частина»? Дивно чути це від тебе. Адже ще влітку Марта сама сказала, що вам мої заготовки не потрібні. Що я витрачаю час на дурниці, замість того щоб «жити для себе». У кімнаті запала тиша. Назар повільно повернув голову до дружини. — Марто… ти справді так сказала моїй мамі? Дружина відвела погляд. І саме в цю мить Галина зрозуміла: проблема була не в банках із варенням, не в городі й навіть не в допомозі. Проблема була в тому, що між ними давно з’явилася стіна, про яку вона навіть не…

Вона стояла з валізою біля власних дверей і не могла повірити, що чоловік, якого вона п’ятнадцять років називала своїм, не дозволяє їй переступити поріг їхньої квартири. Андрій тримав руку на дверній ручці й дивився кудись убік, ніби соромився не її, а самого себе. А Олена все ще стискала в руці старий ключ, який відкривав ці двері багато років. — Ти змінив замок? — тихо запитала вона. Чоловік мовчав. — Андрію, я питаю тебе. Ти змінив замок у нашій квартирі? — Так. Одне коротке слово боліло сильніше, ніж будь-які пояснення. Олена повільно поставила валізу на підлогу під’їзду. — Я не розумію. Я приїхала додому. До своїх дітей. До тебе. А ти…

— Я не збиралася оплачувати свято для всієї твоєї рідні, — тихо сказала Олена. — Це ж мій ювілей .  Олена чекала цього дня. Вона мріяла про спокійний вечір: після роботи заїхати до кав’ярні, посидіти з чоловіком, а вдень прийняти вдома лише батька, який завжди приїздив привітати доньку особисто. — Максиме, завтра після роботи заїдемо в магазин? Треба купити торт і трохи продуктів. — Заїдемо. До речі, я вже запросив своїх. — Кого саме? — Батьків, двох братів із сім’ями та хрещену. Усі давно хотіли познайомитися з тобою ближче. Олена розгубилася. — Але я хотіла тихо відсвяткувати. Ми ж про це говорили. — Один раз можна й масштабніше. Родина образиться,…

— Мам, я більше не піду до школи з цим телефоном! Марина навіть не одразу зрозуміла, про що говорить донька. Вона саме переливала борщ у меншу каструлю, щоб завтра вистачило ще й на вечерю. Лише коли на стіл із глухим стуком впав старенький телефон із потрісканим чохлом, вона повільно підняла очі. — Софіє, що сталося? — Ти ще питаєш? У всіх нормальні айфони! У всіх! А я ходжу з цим… мотлохом! Мені вже соромно його навіть із кишені діставати. Марина мовчки витерла руки об кухонний рушник. За останній рік вона навчилася не відповідати відразу, коли всередині все закипало. Інакше кожна розмова закінчувалася сваркою. — Він дзвонить. Працює. Що ще потрібно?…