Саме Ти

— Ти або зараз заносиш його назад, або я тут,  влаштую такий скандал, що до вечора про твої загребущі руки знатиме весь будинок! — Альона стояла на порозі чужої квартири й ледве стримувала тремтіння від обурення. Вона вказувала пальцем на пухнастий лавандовий килимок, який ще вчора лежав біля її дверей, а сьогодні красувався в передпокої сусідки навпроти. Сусідка, п’ятдесятидворічна Антоніна Петрівна, навіть не кліпнула. Вона ліниво сперлася на дверний косяк і схрестила руки на грудях. На її обличчі не було ані краплі сорому — лише холодна, поблажлива усмішка людини, яка абсолютно впевнена у своїй безкарності. — Іди собі новий купи, якщо така багата, Альоно, — процідила вона, примруживши очі. —…

Не можна шукати, її немає і більше не буде, – Поліна Михайлівна навіть не відвернула голову від плити, на якій скрипали котлети, коли зять з дочкою завмерли на порозі квартири. У порожньому коридорі київського панельного будинку, де ще три години тому стояла новенька, пахнуща якісним пластиком і дорогою коляска-трансформер з екошкіри, тепер осиротятий шматок лінолеуму застряг. П’ятимісячний Макс заснув у переносці на руках у батька, а батьки намагалися з’ясувати, куди поїхав транспорт малюка, коштувавши три хороші місячні зарплати, куплений за гроші, відстрочені під час вагітності. – Мам, а де наша коляска? – Голос Ані розірвався глухим шепітом, а її чоловік Ігор обережно опустив її сплячого сина в ліжечко – Поїхали…

— Ти все одно зараз вдома сидиш, тобі не потрібен новий одяг чи косметика. А в мене свято раз у житті, треба сяяти, не будьте егоїстами! Дайте мені мої материнські виплати! Аліна з розмаху вдарила долонею по кухонному столу — так, що дитяча пляшечка ледь не перекинулась. Її старша сестра Інна затихла, автоматично похитуючи коляску, хоча тримісячний син уже спав. У маленькій київській квартирі на Позняках повітря стало важким, ніби його раптом вимкнули. Інна дивилася на сестру так, ніби бачила вперше. Перед нею стояла доросла, доглянута двадцятичотирирічна жінка, яка щиро вважала, що державні виплати на дитину — це її особистий бюджет на весільний банкет. — Ти взагалі себе чуєш? —…

— Лен, я побіг, буду пізно! Якщо що — спати ляжеш, мене не чекай! — крикнув Іван із передпокою. — Стояти! — різко озвалася Лена у відповідь. Вона вийшла з ванної з рушником на голові, уважно дивлячись на чоловіка. — Чому ти сьогодні знову будеш пізно? У вас там що, графік у офісі змінився? Чи ти вже десь на пів ставки в котельні влаштувався? Що відбувається? — недовірливо запитала вона. — Минулого тижня ти чотири рази приходив після півночі. І до цього теж було щось подібне… У тебе що, хтось з’явився, Іване? — Та ти що таке кажеш? — Іван миттєво змінився в обличчі, очі почали бігати. Він дивився куди…

— Тобто грошей не буде? Юлю, ось чеки на дванадцять тисяч гривень. Я три ночі майже не спала, збираючи це замовлення! Світлана стояла в службовому приміщенні заміського ресторанного комплексу під Києвом, тримаючись за ручку спеціального візка. На ньому височів розкішний триярусний весільний торт вагою майже двадцять кілограмів. Наречена, поправляючи пишну фату перед дзеркалом, навіть не обернулася. Вона ліниво розглядала свіжий манікюр. — Ой, Світо, тільки не починай зараз, у мене реєстрація через пів години, — недбало відмахнулася Юля, милуючись своїм відображенням. — Яка ще оплата? Я викладу фото торта і відмічу твою сторінку. У мене в блозі тридцять тисяч підписників. За таку рекламу люди великі гроші платять. Ти ще подякувати…

— Твого золота більше немає. І не підвищуй на мене голос у моєму ж домі, — холодно сказала Тамара Петрівна, навіть не піднявши очей. Вона сиділа у вітальні своєї просторої квартири в Києві й уважно розглядала на пальці масивну золоту каблучку з темно-синім каменем. Її обличчя залишалося абсолютно спокійним, ніби йшлося про якусь дрібницю. У Марини перехопило подих. Вони з чоловіком повернулися з медового місяця лише кілька годин тому. Перед поїздкою Денис поклав їхні обручки та золотий браслет, який Марині залишила покійна бабуся, до сейфа в кабінеті своєї матері. Саме Тамара Петрівна тоді наполягала: — У готелях зараз що завгодно може статися. А в мене сейф надійніший за будь-який банк.…

Ми з чоловіком від самого початку скептично ставилися до того, що наш син хоче одружитися з Оленою. Вона виросла в непростій родині: мама сама виховувала трьох дітей, батька поруч не було. Олена закінчила медичний коледж і працювала звичайною медсестрою за невелику зарплату. Власного житла не мала, а вдома ще залишалися молодші брат і сестра, яким теж потрібна була допомога. Ми ж усе життя тяжко працювали заради своїх дітей. Чоловік багато років їздив далекобійником по Європі, а я займалася репетиторством і готувала школярів до вступу в університети. Завдяки цьому змогли купити дітям квартири та оплатити хорошу освіту. Коли син одружився, квартиру, яку ми для нього придбали, я оформила на себе. Не…

Мій чоловік завжди багато працював. Додому повертався пізно, але заробляв добре, тому наша сім’я ні в чому не мала потреби. У домі панували затишок і спокій, а мої батьки не втомлювалися хвалити зятя. Усім знайомим вони розповідали, як мені пощастило з чоловіком. І я сама так думала. До певного часу. Про його зраду я дізналася випадково. Ніяких підозрілих змін у поведінці чоловіка не було. Він, як і раніше, був уважним, турбувався про дітей, допомагав у побуті. Коли телефонував і казав, що затримується через важливу зустріч чи робочі справи, я вірила кожному слову. А потім правда відкрилася. Виявилося, що всі ці роки він зустрічався з іншою жінкою. Спочатку я була шокована.…

«Або купуєш квартиру і моїй доньці, або я подаю на розлучення!» — крикнула я чоловікові після того, як він без вагань забезпечив житлом свого сина, а Інесу залишив ні з чим після 15 років шлюбу Я сказала йому це прямо в обличчя. — Або ми розлучаємося, або ти купуєш квартиру і моїй доньці також! У кімнаті запала тиша. Михайло подивився на мене так, ніби почув щось абсолютно неймовірне. Здавалося б, у мене є все для щастя. Ми з чоловіком у шлюбі вже 15 років, живемо в достатку, маємо просторий будинок під Львовом. Але всередині мене все кипіло. У нас із Михайлом не спільні діти. У мене донька Інеса, їй 19…

— А я свого чоловіка ніколи не кохала… — Та як же так? І скільки ви прожили разом? — Та рахуй сама… Одружилися ми ще у сімдесят першому… На лавці біля могил сиділи дві малознайомі жінки. Кожна прибирала на могилах своїх рідних, а потім якось непомітно зав’язалася розмова. — Це ваш чоловік? — кивнула жінка в сірому береті на фотографію на пам’ятнику. — Мій… Уже рік, як його не стало. Ніяк не можу звикнути. Сумую дуже. От і приходжу сюди. Я його так сильно кохала… — жінка поправила чорну хустку й важко зітхнула. Помовчали. А потім співрозмовниця несподівано сказала: — А я свого чоловіка не кохала. Жінка здивовано повернула голову.…