Саме Ти

Коли на порозі орендованої квартири в Києві з’явилися двоє похмурих чоловіків і почали вимагати повернути сто тисяч гривень, Олена зрозуміла: її втягнули в небезпечну аферу. В руках один із незнайомців тримав роздруківку оголошення з популярного маркетплейсу, де був виставлений на продаж її дорогий брендовий пуховик, куплений рік тому за власні заощадження. — Ваша сусідка взяла передоплату за три такі куртки, пообіцявши привезти їх з Європи. Для зв’язку вона залишила вашу адресу, ваш номер телефону і фото цього пуховика, — сказав старший із чоловіків, навмисно перегородивши прохід у дверях. — Гроші де? Або товар? Ще годину тому Олена просто шукала свою зимову куртку, готуючись до похолодання. Але замість пуховика знайшла порожню…

Фраза, кинута за святковим столом у ресторані на Подолі, перекреслила дванадцять років дружби. Офіціант затих із блокнотом у руках, розгублено переводячи погляд із пакета з трьома коробками дорогих десертів на ошелешену іменинницю. Олена три місяці відкладала гроші, щоб гідно відсвяткувати своє тридцятип’ятиріччя. Хотілося зібрати лише найближчих людей, без зайвого пафосу — просто провести вечір у гарній компанії. Серед запрошених була й Інна — подруга, з якою вони товаришували ще з університету. Ще за тиждень до свята Інна повідомила: — Я прийду не сама, а з кавалером. Олена трохи здивувалася, але погодилася. Довелося збільшити бронювання на одну людину, хоча кожне місце в ресторані коштувало недешево. Проблеми почалися відразу. Замість загадкового успішного…

Крик молодої матері в невеликій київській квартирі був таким гучним, що сусідка поверхом нижче пізніше запитала, чи не сталося чогось страшного. Двомісячна Марійка надривно плакала на руках у бабусі. Її маленькі вушка почервоніли та набрякли, а на ніжній шкірі виднілися краплини крові. У мочках блищали масивні золоті сережки, які зовсім не пасували немовляті. — Ви що наробили?! Вона ж іще зовсім маленька! — вигукнула Оксана, кидаючись до донечки. — Хто дозволив вам проколювати їй вуха? Свекруха, шістдесятирічна Галина Петрівна, навіть не збентежилася. Вона спокійно поклала дитину на диван і почала знімати пальто. — Не кричи так, люди почують, — холодно відповіла вона. — Я зробила те, що мала зробити нормальна…

Телефон різко завібрував на кухонному столі саме в той момент, коли однорічний син нарешті заснув, а племінники в коридорі знову влаштували сварку через планшет. Прочитавши повідомлення від зовиці, я застигла на місці: — Ми з чоловіком полетіли на тиждень у Туреччину. Відпочинок підвернувся несподівано. Нагодуй дітей макаронами, гроші переведу після зарплати. Ще ввечері в п’ятницю сестра мого чоловіка стояла на порозі нашої квартири з двома валізами. Вона запевняла, що їм із чоловіком терміново потрібно поїхати до Житомира провідати тяжкохвору тітку. Будь-які мої заперечення вона відмахувала однією фразою: — Ти ж у декреті сидиш. Що тобі, важко? На двох дітей більше чи менше — яка різниця? Спроби пояснити, що однорічна дитина…

— Синку, вимикай. Просто зараз вимикай, — сказала Олена Іванівна, стискаючи в руках платіжку за електроенергію. Сума в рахунку за останній місяць виявилася майже втричі більшою, ніж зазвичай. Електрик із приватної компанії кивнув і натиснув автомат у щитку. Світло в квартирі Олени зникло. За кілька секунд із сусідньої квартири почувся різкий гуркіт, а потім несамовитий стукіт у двері. На порозі стояла сусідка Марія Василівна. В одній руці вона тримала пакет із напіврозмороженим фаршем, а в іншій — ключі від квартири. — Ти що витворяєш?! — закричала вона, мало не тицьнувши пакетом Олені в обличчя. — У мене в морозильній камері тридцять кілограмів м’яса! Діти із села привезли. Якщо світла не…

— Приїжджай узимку в гості, пригощу своїми закрутками. Бери, не соромся, бо в мене цього року огірки не вродили, — сусід Степан недбало сплюнув убік і сперся на паркан. Надія Петрівна стояла посеред своєї дачної ділянки й відчувала, як усередині все холоне від образи та несправедливості. Ще три тижні тому в теплиці дозрівали важкі грона дорогих сортових помідорів — її гордість і результат кількох років наполегливої праці. Тепер від них залишилися лише поламані стебла та витоптане листя. Поки жінка лежала в обласній лікарні після термінової операції через гострий апендицит, хтось вирішив, що її врожай більше їй не належить. — Ти при здоровому глузді, Степане? — тихо запитала вона. Шви після…

— Ваші залізяки вже пішли купатися, тож витри соплі й накрий стіл — я з дороги, голодний! — тридцятирічний Віталій безцеремонно кинув порожню пластикову пляшку на кухонний стіл і засунув дешеві сигарети в кишеню куртки. Господиня завмерла з рушником у руках. Вона не одразу зрозуміла, чи їй це здалося, чи зведений брат справді щойно сказав найгірші слова, які вона чула в цьому домі. Йшлося про старі, ще дореволюційні чавунні радіатори з візерунками винограду. Їх чоловік із дружиною місяць тому обережно демонтували зі старого дідового маєтку під Полтавою. Кожен важив майже сто кілограмів. Колекціонери пропонували за них хороші гроші, але родина вирішила відреставрувати батареї, пофарбувати порошковою фарбою і повернути у вітальню…

— Ти взагалі при тямі?! Які “повернення квитка” на моєму замовленні?! — телефон ледь не вислизнув із руки, а в очах потемніло від злості. — Це був концерт, на який я чекала три роки! Квитки розлетілися за десять хвилин, ти розумієш, що ти зробила? — Ой, не треба з цього трагедії, — у динаміку пролунало роздратоване голосне дихання сестри. — Можна й музику в навушниках послухати. Мені сьогодні на побачення потрібні гроші, ти ж не помреш без свого концерту. Я вже перевірила — гроші тобі повернулися. І справді. На екрані з’явилось повідомлення: “Ваше замовлення скасовано. Кошти повернено на картку”. У ту секунду тридцятип’ятирічна жінка зрозуміла, що впустила у власну квартиру…

. На спільній кухні львівської комунальної квартири стояла така напруга, що, здавалося, повітря можна було різати ножем. Там, де ще вчора стояли коробки зі спеціальними безглютеновими продуктами, тепер валялася лише купа розірваного картону та самотня пачка найдешевших макаронів із супермаркету. — Ти взагалі розумієш, що накоїла? — голос жінки тремтів від обурення й образи. — Це борошно, хліб і печиво мені привезли на замовлення зі спеціалізованого магазину. У мене важка форма целіакії. Лікарі заборонили мені навіть крихту звичайного тіста. Це не примха і не модна дієта. Від цього залежить моє здоров’я! Її сусідка по квартирі, кремезна жінка років п’ятдесяти у старому вицвілому халаті, навіть не обернулася. Вона неквапливо помішувала суп…

— Віддайте сумку, Маріє Петрівно! Це наші гроші! Їх нам подарували на весілля! — Аліна майже кричала, намагаючись вихопити оксамитову сумку з конвертами, яку свекруха міцно притискала до себе. Марія Петрівна навіть не здригнулася. Вона лише міцніше стиснула ручки сумки й відштовхнула невістку ліктем. Олександр, виснажений після дванадцяти годин весілля, безпорадно стояв посеред коридору батьківської квартири й переводив погляд то на дружину, то на матір. — Ви ще молоді й нерозумні, — відрізала Марія Петрівна. — За місяць усе це спустите на телефони, поїздки й дурниці. Я покладу гроші на депозит. На своє ім’я. Для майбутніх онуків. Потім ще подякуєте мені. Сказавши це, вона зайшла до своєї кімнати й демонстративно…