Саме Ти

— А де м’ясо?! — Галина Петрівна так різко відкинула кришку каструлі, що та дзенькнула об край плити. — Ти серйозно думаєш, що я це їстиму? Марина саме діставала з духовки пиріг і навіть не одразу зрозуміла, що свекруха звертається до неї. На кухні пахло печеними яблуками, часником і свіжим кропом, на столі стояли тарілки, домашні соління, картопля та салат із капусти. Усе це Марина готувала від самого ранку, хоча напередодні після роботи повернулася додому майже о дев’ятій. — Там курка, — спокійно сказала вона. — Запечена з картоплею. Ви ж минулого разу казали, що свинину вам лікар заборонив. Галина Петрівна підчепила виделкою шматок м’яса й скривилася. — Курка? На…

— Твоїм батькам нехай допомагає твій брат. У них же є син, — спокійно сказав Андрій, навіть не підводячи очей від телефона. Олена саме витирала зі столу після вечері й завмерла з мокрою ганчіркою в руці. На плиті ще тихо булькав борщ, у коридорі сушилися дитячі рукавички, а на холодильнику магнітом тримався список покупок на завтра. Вона повільно поклала ганчірку біля мийки й перепитала: — Що ти сказав? — Те, що чув. Твоїм батькам допомагатиме Сергій. А ми будемо допомагати моїм. Олена кілька секунд дивилася на чоловіка, ніби чекала, що він усміхнеться і скаже, що пожартував. Але Андрій уже гортав стрічку новин, абсолютно спокійний, наче йшлося про те, кому завтра…

— Ти що, холодильник від мене замкнула? — Галина Петрівна смикнула дверцята так, що пляшки всередині дзенькнули одна об одну. — У квартирі мого сина я вже й шматок м’яса взяти без дозволу не можу? Олена саме знімала пальто в коридорі й почула ці слова ще до того, як встигла роззутися. Вона повернулася з роботи втомлена: кінець місяця, звіти, накладні, три термінові платежі, які начальник вимагав провести «ще вчора». А тепер замість чаю і десяти хвилин тиші її чекала свекруха, яка знову вирішила, що чужий холодильник — це продовження її власної комори. — Галино Петрівно, не смикайте, — спокійно сказала Олена. — Там замок. — Я бачу, що замок! Я…

Ювілей, на якому дружина порахувала чужі борги — Давайте сьогодні без тостів про мою дружину. Я сам розповім, як вона тридцять років жила за мій рахунок. У банкетній залі на кілька секунд стало так тихо, що Марина почула, як десь біля кухні дзенькнула металева кришка каструлі. Їй здалося, що вона неправильно розчула слова чоловіка, але Сергій уже стояв біля святкового столу з келихом у руці й самовдоволено посміхався гостям. П’ятдесятип’ятиріччя він готував майже місяць, і тепер, схоже, вирішив, що найкращим подарунком собі буде виставити дружину людиною, яка все життя сиділа в нього на шиї. Марина повільно поставила на стіл тарілку з нарізаним сиром. Вона особисто перевіряла кожен рахунок, домовлялася з…

— Ти що, Женю, серйозно поставила замок на погріб? Надія стояла посеред подвір’я з порожньою складною тачкою й дивилася на металеві двері так, ніби невістка щойно оголосила про будівництво митниці на власній ділянці. На дверях світилася маленька чорна панель із цифрами, а поруч блимав синій індикатор. Марина витерла руки об кухонний рушник і спокійно відповіла: «Не просто замок. Тепер він ще й запам’ятовує, хто сюди заходив». Надія перевела погляд на невістку, потім на тачку, потім знову на двері. Вона приїхала без попередження, як робила майже щороку перед зимою, і була впевнена, що за пів години завантажить картоплю, банки з огірками, кілька пляшок соку та хоча б десяток літрів домашньої олії.…

— Якщо ви зараз ще раз скажете, що дитина «просто вередує», я встану й пересаджуся сама, — прошепотіла Марина, хоча чудово розуміла, що пересаджуватися їй нікуди. Син кричав уже майже сорок хвилин. Маленький Данило вигинався в неї на руках, червонів, захлинався сльозами й щоразу, коли вона намагалася дати йому пляшечку, відвертав голову. Рейс із Кракова до Торонто тільки набирав висоту, а Марині здавалося, що всі сто сімдесят пасажирів літака дивляться саме на неї. — Я не казала, що він вередує, — сухо відповіла жінка біля проходу. — Я сказала, що він заважає спати. Марина стиснула губи й нічого не відповіла. Вона вже давно навчилася не сперечатися з людьми, які дивилися…

— Тату, не відпускай мене. Олена сказала це вже біля самої арки, коли музиканти встигли зіграти лише кілька тактів. Чоловік поруч із нею, її рідний батько Сергій, спочатку навіть не зрозумів, до кого вона звертається, а потім відчув, як пальці доньки ковзнули з його руки. За кілька метрів, біля другого ряду стільців, сидів Віктор — її вітчим, у темному костюмі, який напередодні довго прасував сам, бо не хотів обтяжувати дружину ще однією дрібницею. Усе мало відбутися зовсім інакше. Сергій шість місяців повторював родичам, що саме він поведе доньку до нареченого, і вже навіть жартував, що «нарешті дочекався моменту, коли всі побачать, хто її батько». Олена кілька разів намагалася пояснити, що…

— У такому вигляді ти на сцену не вийдеш. Навіть не сперечайся. Директор перегородив двері актової зали так, що Назарові довелося зупинитися за кілька кроків від нього. У коридорі вже стояли батьки випускників, хтось поправляв дитині краватку, хтось фотографувався біля кульок, а з-за дверей долинала музика, якою мали почати урочисту частину. Назар подивився на директора, потім на свої темно-сині джинси й білу сорочку, рукави якої він закатав до ліктів, бо від хвилювання спітнів. — Я зрозумів, — тихо сказав він. — А що саме не так? — Не вдавай, що не знаєш. Сьогодні вручення медалей, грамоти, представники відділу освіти, батьки. Ти хочеш вийти перед усіма в джинсах? — Іншого одягу…

— Не чіпай бинти, сонечко. Ще раз скажеш, що болить, і ми поїдемо назад до лікарні, — сказала Олена, але голос її тремтів так сильно, що донька одразу підняла на неї очі. Семирічна Софійка сиділа на краю дивана, тримаючи в руках плюшевого зайця, і тихо схлипувала. Біла пов’язка навколо голови була вже забруднена кров’ю, а на кухні чоловік Олени, Сергій, стояв біля вікна з телефоном у руці й дивився на номер поліції, який щойно набрав. Він ще не знав, що через кілька годин їхня сім’я вже ніколи не буде такою, як раніше. — Мамо, хто це зробив? — запитав він доньку, присівши перед нею навпочіпки. Софійка мовчала, лише сильніше притиснула…

— На пальто тобі грошей не дам. Мама сказала, що цього місяця ми витрачаємо тільки на необхідне. Олег поклав на край кухонного столу триста гривень і відсунув руку, ніби боявся, що дружина зараз змусить його забрати ці гроші назад. Марина кілька секунд дивилася на купюри, потім перевела погляд на чоловіка й тихо запитала: «А що саме ти називаєш необхідним?». За вікном хлюпав листопадовий дощ, на батареї сохли дитячі шкарпетки, а в холодильнику залишалося пів каструлі вчорашнього борщу. Вони були одружені лише сім місяців. Марина працювала бухгалтеркою в невеликій логістичній компанії у Львові, Олег був програмістом і отримував майже вдвічі більше за неї. Ще до весілля вони мріяли накопичити на перший…