Саме Ти

— Плати аліменти на трьох, Миколо. І навіть не думай влаштовувати сцену через Сашка. Те, що він не твій по крові, — тепер твої проблеми. Надія сказала це буденно, майже без емоцій, стоячи посеред кухні з мокрою ганчіркою в руці. На підвіконні сохли дитячі рукавички, біля батареї парувала куртка молодшої доньки, а на плиті тихо кипіла гречка, яку Микола поставив перед тим, як почати лагодити кран. Він саме збирався затягнути гайку, коли почув слова дружини й завмер, тримаючи ключ у руці. — Повтори, — попросив він після довгої паузи. Надія кинула ганчірку на стіл і подивилася на нього так, ніби саме цього запитання й чекала. Вона вже кілька днів ходила…

Сімейна реліквія. — Та що ти таке влаштовуєш, Олено? — Марина навіть не підняла очей від тарілки. — Ну взяла я твою каблучку. Родичі ж, не чужі люди. Завтра віддам. Я дивилася на її руку й не могла повірити, що бачу там мамину каблучку. Тонке жовте золото, старий сапфір, маленька подряпина біля оправи — я впізнала б її серед сотні інших прикрас. Мама носила її тільки на великі свята, а перед смертю поклала мені в долоню й сказала: «Не продавай, доню. Це від бабусі. Хай буде в нашій родині». — Маринo, зніми її, — сказала я тихо. — Просто зніми й поклади на стіл. — Господи, яка ти стала жадібна,…

— Це вже взагалі за межею! Твоя мати привела тебе знайомитися з якоюсь Оксаною й ще обговорює з нею, яка я погана дружина! Андрію, тобі самому не гидко все це слухати?! — Мамо, тільки без твоїх звичних натяків сьогодні, добре? — Андрій навіть не зняв куртки, коли Лідія Михайлівна відчинила йому двері. Вона з порога уважно оглянула сина, ніби вже встигла помітити в ньому чергові сліди поганого впливу його дружини. У її погляді читалося звичне занепокоєння, за яким Андрій давно навчився розпізнавати зовсім інше — бажання знову обговорити його сімейне життя. — А що таке? — одразу насторожилася вона. — Я ще й слова не сказала, а ти вже як…

— «Жебрачка» не отримає від мене ані копійки зверху! — колишній чоловік кинув дрібні гроші на асфальт так, ніби жбурляв їй не монети, а останню краплю приниження. Монети розлетілися мокрим тротуаром, кілька закотилися під припарковану машину, а одна зупинилася просто біля старого жіночого чобота. Олена подивилася на колишнього чоловіка й раптом зрозуміла: уперше за п’ять років вона його зовсім не боїться. — Вадиме, ти закінчив? — тихо запитала вона, поправляючи шарф. Біля будівлі суду було сиро й холодно. Березневий вітер ганяв асфальтом брудні клапті снігу. Люди проходили повз, хтось мимохідь сповільнював крок, але ніхто не хотів втручатися в чужу сімейну сцену. — Я тобі все сказав, — усміхнувся Вадим. —…

— Ми вже замовили меблі у твою кімнату, Юлю. Ліжко привезуть наступного тижня, шафу — трохи пізніше. Любов Петрівна сказала це таким буденним тоном, ніби повідомляла про куплені штори на кухню. Юлія ще кілька секунд стояла посеред своєї студії з чашкою кави в руці, намагаючись зрозуміти, чому свекруха говорить про її кімнату так, ніби ця кімната давно їй належить. — Перепрошую, у  чий кімнаті? — нарешті перепитала Юлія. Любов Петрівна усміхнулася й поправила край светра, навіть не помітивши, як у невістки змінився вираз обличчя. — Ну, у твоїй, звичайно, — спокійно відповіла вона. — Тільки тепер вона буде моєю. Юлія поставила чашку на стіл, дуже обережно, щоб не розплескати каву.…

— Ми посидимо на терасі. Принеси нам щось поїсти: сир, ковбасу, чай. І швидше, добре? Ми дві години в дорозі, горло вже пересохло. Двері її будинку стояли навстіж, а на порозі вже тупотіли чужі ноги, шелестіли пакети й лунав жіночий сміх. Вона ще кілька секунд просто дивилася на свою золовку Дарину, на її сонцезахисні окуляри, дорогі босоніжки й валізу на колесах, не розуміючи, як ця жінка знову опинилася в її домі без жодного дзвінка. — Дарино, ти могла хоча б попередити? — Та навіщо? — відмахнулася та, навіть не знімаючи окулярів. — Ми ненадовго. Дівчата хотіли подивитися будинок, а потім поїдемо до озера. За її спиною стояли ще чотири жінки.…

— Тільки, будь ласка, не влаштовуй зараз сцену. Я віддав всю техніку сестрі. Їй більше треба Олег сказав це спокійно, майже буденно, хоча за його спиною на кухонній стільниці залишилася величезна порожня пляма. Ще вчора там стояв мій новий кухонний комбайн, який я чекала майже місяць після замовлення. Я поставила сумку на підлогу, подивилася на порожнє місце й відразу зрозуміла, що вдома щось сталося. — Де комбайн? — запитала я. Олег сидів за столом і гортав стрічку новин у телефоні, наче ця розмова його взагалі не стосувалася. Він навіть не підняв очей, коли відповів, що віддав його Наталці. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що він не жартує. — Ти…

— Ти ж усе одно вдома, Олю. Яка різниця, хто з ними посидить? Андрій сказав це, зав’язуючи шнурки на черевиках, і навіть не підняв на мене очей. Я стояла біля кухонної стільниці в старій домашній кофті й намагалася не похитнутися, бо ноги вже кілька хвилин жили окремо від мене. Термометр, який я щойно витягла з-під пахви, показував 39,1. — Яка різниця? — перепитала я хрипко. — Андрію, я ледве стою. Він зітхнув так, ніби я знову почала розмову на тему, яка його страшенно втомлювала. На столі холонув чай із малиною, поруч лежала упаковка таблеток, а біля холодильника стояла миска з недоїденим учора супом. У квартирі пахло ліками, м’ятою і тим…

— «Ми взяли твою кредитку у відпустку, ти ж не проти?» Голосове повідомлення в сімейному чаті урвалося безтурботним, трохи хриплуватим смішком, а слідом на екран смартфона впала фотографія. Білосніжний пісок, блакитна смуга Перської затоки й силует готелю-вітрила на горизонті. На передньому плані красувалися засмаглі ноги Аліни з бездоганним кораловим педикюром, запітнілий келих коктейлю, прикрашений орхідеєю, і брендові сонцезахисні окуляри, недбало кинуті на столик із тикового дерева. — Алінко, ви що, серйозно? — Ольга тремтячими пальцями надрукувала повідомлення, але відповіді не дочекалася. Замість цього з’явилася друга фотографія: усміхнена свекруха, Тамара Петрівна, у широкополому солом’яному капелюсі, яка із явним задоволенням куштувала устриці на терасі розкішного ресторану. Ольга повільно опустила руку з телефоном…

— Весілля оплачують твої батьки, а квартиру купить мій батько. І навіть не починай сперечатися — я вже все вирішив. Аліна спочатку вирішила, що Вадим жартує. Він сидів навпроти неї в невеликому ресторані, спокійно помішував ложечкою каву й виглядав настільки впевнено, ніби щойно повідомив їй не ультиматум, а розклад на завтра. Вона повільно поставила чашку на блюдце й перепитала: — Що саме ти зараз сказав? — Ти все чула, — Вадим навіть не подивився їй в очі. — Мій батько купує нам квартиру. Твої батьки оплачують весілля. Все чесно, все по-сімейному. Аліна відчула, як усередині неприємно похололо. Ще хвилину тому вона вибирала між лимонним тартом і чизкейком, а тепер раптом…