Саме Ти

Лана зрозуміла, що перевестися до нового університету було помилкою, уже на третій день. У коридорах усі давно знали одне одного, на перервах збивалися в маленькі компанії, а вона почувалася людиною, яка випадково зайшла не в ті двері. На обіді вона сиділа сама, крутила пластикову виделку в контейнері з гречкою і вже подумувала, чи не попросити батька допомогти повернутися до старого міста. Саме тоді на сусідній стілець сіла Катя Сліва. — Ти новенька, так? — запитала вона, навіть не дочекавшись відповіді. — Лана? Гарне ім’я. Тільки дивне трохи, правда? У нас тут простіше: Марина, Оля, Катя. А ти ніби з якогось серіалу. Лана усміхнулася, хоча не зрозуміла, це був комплімент чи…

— Пане, я вас дуже прошу… Не залишайте мою маму тут. Вона сама до лікарні не дійде. Водій уже майже докурив сигарету й поглядав на годинник, бо до відправлення автобуса залишалося всього кілька хвилин. Я саме стояла біля автостанції у Стрию з паперовим стаканчиком кави, коли почула цей голос. Жінка років п’ятдесяти стояла перед ним у легкій куртці, нервово стискаючи ремінець сумки, а поруч, сперта на стару тростину, важко дихала її мама. Я їхала з Калуша до Львова. Маршрут був звичайний: Болехів, Долина, Стрий, далі Львів. Автобус ішов майже за графіком, у салоні було тепло, хтось дивився телефон, хтось дрімав, а одна бабуся попереду всю дорогу чистила яблуко маленьким ножиком.…

— Якщо ти справді моя донька, то забереш мене до Німеччини. Не хочеш — я сама розповім усім родичам, як ти мене покинула. Мама сказала це так буденно, ніби попросила купити їй хліба по дорозі додому. Я саме стояла біля кухонної раковини в маленькій орендованій квартирі в Дрездені, відмивала з рук запах прального порошку після чергової зміни й дивилася на годинник. Було майже одинадцята вечора, син уже спав, а мені о п’ятій ранку потрібно було вставати на роботу. І в ту мить я вперше за весь час подумала: **може, мама справді не розуміє, як я тут живу.** Я виїхала з Харкова в перші місяці війни разом із дев’ятирічним сином Назаром.…

Я  у безвихідній ситуації,коханий шантажує, хоче  гроші на ремонт батьківського дому. — Ти продаси квартиру свого батька. Або завтра зранку я сам відвезу тебе туди з валізами. Я стояла посеред кухні, тримаючи в руках мокрий рушник, і не могла повірити, що ці слова щойно сказав мій чоловік. На плиті тихо кипів борщ, у пральній машині гудів старий віджим, а за вікном свекор колов дрова для печі. Ще п’ять хвилин тому ми обговорювали, який колір шпалер вибрати для кімнати, а тепер Олег дивився на мене так, ніби я була чужою людиною. — Ти серйозно? — Абсолютно. — Ти хочеш, щоб я продала татову квартиру й віддала гроші на ремонт будинку твоїх…

—Мамо, мені потрібна була ти. А не твоя помста. — Тільки не кажіть мені його прізвище ще раз…— сказала чергова медсестра, коли побачила картку нового пацієнта. — Я його знаю. Марія Степанівна стояла біля поста медсестер і тримала в руках історію хвороби. За двадцять сім років роботи в шпиталю вона бачила багато страшного, але цього прізвища боялася більше, ніж будь-якого діагнозу. Рік тому чоловік із таким прізвищем збив її доньку на пішохідному переході, і відтоді двадцятирічна Софія ходила лише з ортопедичним апаратом. — Це той самий? — перепитала молодша колега. Марія кивнула. Перед нею лежав двадцятивосьмирічний Артем Коваль, якого щойно привезла швидка після аварії на трасі. Важка черепно-мозкова травма, переломи,…

— Хто першим принесе мені свідоцтво про шлюб і підтвердження, що в нього народився біологічний син, той отримає завод, — сказав Микола Григорович і спокійно відсунув від себе чашку чорної кави. У великому кабінеті над Дніпром запала така тиша, що було чути, як за вікном шкребуться гілки по склу. Троє його дорослих синів дивилися на батька так, ніби вперше бачили цю людину. Старшому Романові було тридцять дев’ять, середньому Богданові — тридцять п’ять, а наймолодшому Назарові — двадцять сім. — Ти зараз серйозно? — першим не витримав Богдан. — Ми сидимо й говоримо про спадщину, а ти влаштовуєш нам змагання, хто швидше зробить тобі онука? Микола Григорович навіть бровою не повів.…

— Збирайте речі. У вас рівно година, щоб виїхати з цього будинку. Після дванадцятої я навіть не хочу бачити ваші обличчя біля воріт. Андрій сказав це, стоячи посеред кухні, де ще пахло кавою та яблучним пирогом. На столі лежала чорна папка з документами, а поруч — недопита чашка чаю, яку вранці поставила Тамара Іванівна. Жінка шістдесяти одного року мовчки витерла руки об фартух і подивилася на чоловіка, якого ще три дні тому вважала господарем цього дому. — Ви мене почули? — Почула. — Тоді чого стоїте? Тамара Іванівна не відповіла. Вона повільно зняла фартух, акуратно склала його й поклала на спинку стільця. Потім подивилася на Андрія та його сестру Марину,…

— Ти підпишеш згоду в понеділок, і крапка. Якщо відмовишся — твій брат може не дожити до весни. Світлана Петрівна сказала це так спокійно, ніби просила доньку підписати записку вчительці. На кухні пахло підсмаженою цибулею, у раковині стояла гора вечірнього посуду, а біля холодильника сушилися мокрі рукавички старшого сина. Чотирнадцятирічна Ліза сиділа за столом, переписувала домашнє завдання з математики й навіть не підняла голови. — Тоді нехай буде як буде. Мати різко поставила перед нею склянку. — Що ти сказала? — Я сказала, що не хочу більше. Батько, який саме зайшов на кухню з пакетом продуктів, завмер у дверях. Він почув останні слова й одразу зрозумів, про що вони. Останні…

— Ти зараз серйозно сидиш у моїй кухні й п’єш мою каву? Колись вона була подругою — Ірина, з якою Олена навчалася в одному класі й не бачилася років десять. Тепер ця жінка жила в їхньому будинку вже шостий тиждень, займала гостьову кімнату, користувалася косметикою Олени й поводилася так, ніби господинею була саме вона. — Не починай, Лено, — ліниво відповіла Ірина, не відриваючись від телефона. — У тебе чоловік сказав, що я можу залишитися. Олена повільно перевела погляд на Павла. Він стояв біля мийки й мив одну-єдину чашку, хоча в раковині вже третій день лежала гора посуду. Павло завжди був людиною, яка могла одним поглядом припинити сварку на роботі,…

Останні кілька місяців у них гроші були головною причиною сварок. Максим працював водієм, зарплата приходила нерегулярно, Олена підробляла вдома манікюром, а двоє дітей мали дивовижну здатність витрачати гроші швидше, ніж батьки їх заробляли. — І тільки не кажи мені, що ти знову комусь віддала гроші, — сердито сказала Олена, коли чоловік зайшов на кухню. Максим саме знімав куртку й кинув її на спинку стільця. Син Данило сидів за столом, доїдав гречку з котлетою, а шестирічна Софійка розмазувала кетчуп по тарілці, малюючи ним якісь квіти. Олена стояла біля плити й дивилася на чоловіка так, ніби чекала від нього чергової неприємної новини. — Які ще гроші? — Максим здивовано підняв брови. —…