Саме Ти

Лєна зупинилася посеред двору й міцніше стиснула ручку валізи. На місці її законного паркомісця, закріпленого за квартирою ще під час здачі будинку в експлуатацію, стояла велика металева конструкція. Саморобний гараж із профнастилу займав увесь майданчик, де ще кілька місяців тому вона залишала свій автомобіль. Три місяці Лєна працювала за контрактом у Варшаві. Перед від’їздом вона залишила ключі від шлагбаума сусідові з третього поверху — сімдесятирічному Степану Іллічу. Той скаржився, що у дворі майже немає вільних місць для паркування, а його старенький «Ланос» постійно стоїть просто неба. — Користуйтеся, поки мене немає, — тоді сказала вона. — Але тільки для машини. Тепер же на її місці красувалася справжня залізна коробка. Штори…

Віра застигла посеред подвір’я, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Перед нею лежали свіжі пеньки, з яких ще сочився липкий сік. П’ять розкішних яблунь , які її батько вирощував майже тридцять років, були знищені. На місці дерев тепер виднілися лише купи тирси та поламані гілки з недозрілими яблуками. Ще тиждень тому тут стояла густа зелена стіна, що дарувала прохолоду в літню спеку та наповнювала подвір’я солодким ароматом. Тепер сонце безжально випалювало оголену землю, а за поваленими деревами відкривалася сусідська теплиця. — О, господиня приїхала! — почувся знайомий голос раніше, ніж його власниця з’явилася біля паркану. — А я все чекала, коли ти забереш ці дрова. Прибери їх звідси, бо вони…

Олена до побіління пальців стискала телефон, дивлячись на екран. Ще вчора ввечері Даша сиділа на її кухні, розмазуючи туш по щоках і тримаючись за обличчя, благала позичити тридцять тисяч гривень на термінове видалення кісти. А зараз усміхалася з екрана зі свіжозбільшеними губами, сидячи на літній терасі  ресторану. На столі перед нею красувалася бежева сумка відомого бренду — саме та, на яку Олена відкладала гроші останні пів року, відмовляючи собі в усьому. Унизу мерехтів підпис: «Балуйте себе, дівчата, життя одне!» Олена двічі оновила сторінку, перевіряючи час публікації. Геолокація вказувала на ресторан у центрі Києва, а допис було викладено лише п’ятнадцять хвилин тому. Вона набрала номер Даші. Дзвінок одразу скинули, і в…

Жінка зайшла до своєї квартири. У передпокої стояв запах чужого чоловічого парфуму, змішаний із ароматом дорогої піни для ванни. Із санвузла долинав шум води та чиясь наспівана мелодія. Катерина мовчки зняла туфлі й пройшла коридором. Відчинивши двері до ванної, вона затихла. У її власній ванні, наповненій густою піною, розслаблено лежала сусідка Наталя з квартири навпроти. На пральній машині стояла майже порожня пляшка колекційного вина, яку Катерина берегла для особливого випадку. — Ой, а ти сьогодні раніше повернулася, — ліниво усміхнулася Наталя. — Подай, будь ласка, синій рушник. Той махровий. Він краще вбирає воду. Катерина кілька секунд просто дивилася на неї, намагаючись усвідомити побачене. Місяць тому Наталя зі сльозами просила запасний…

— Та твоя машина — мотлох, ледве дотягнув, — Ігор жбурнув ключі на кухонний стіл і навіть не глянув на сестру. — І так, з тебе половина за бензин. Людмила мовчки взяла ключі, вийшла надвір і за десять секунд повернулася вже з іншим обличчям. На задньому сидінні було три пропали від цигарок, внутрішня ручка пасажирських дверей висіла на одному шурупі, а багажник був забитий мокрою глиною, вугіллям і якимись рваними мішками. — Ти що там возив? — спокійно спитала вона так, що Ігор навіть усміхнувся. — Та нічого особливого. За місто їздили, шашлики, річка. Машина стара, не корчи із себе власницю автосалону. Людмила працювала бухгалтеркою у Харкові, збирала на свій…

Анна затихла біля відчиненого холодильника, дивлячись на порожню середню полицю. Ще зранку там чекали свого часу три баночки чорної ікри, слабосолений лосось і нарізка дорогого хамона — усе, що вона купила до ювілею батька. Тепер же на склі сиротливо лежали дві упаковки найдешевших сосисок у бляклому целофані. Тамара Іванівна, свекруха, навіть не обернулася, спокійно витираючи руки рушником. — Не треба так зітхати, Аню, ніби трагедія сталася, — рівним голосом мовила вона. — Твої батьки — люди прості, із села на Полтавщині. Для чого їм ті делікатеси? Ще шлунок зіпсують. Картопельки відвариш, сосиски підсмажиш — нормальний стіл для сільських гостей. А Віталику зараз білок потрібен, він до сесії готується. Я все…

Олена дивилася в екран смартфона, нервово оновлюючи сторінку сайту з продажу нерухомості. На фотографіях була її власна кухня: світлі фасади, дорога вбудована техніка, італійська плитка на фартуху. В описі квартири значилося: «Терміновий продаж! Простора двокімнатна квартира зі свіжим дизайнерським ремонтом, один власник, документи готові до угоди». Оголошення з’явилося в мережі рівно через добу після того, як Олена вийшла з кабінету нотаріуса, де переписала свою половину квартири на матір. Ще вчора 54-річна Галина Петрівна пила валер’янку й скаржилася на захмарні комунальні тарифи. Вона переконувала доньку, що через її офіційну зарплату їм ніколи не оформлять субсидію. Мати запевняла, що це проста формальність: квартира нібито залишиться спільною, а на паперах вони просто «зекономлять…

Віктор відштовхнув Антона від вхідних дверей у вузькому коридорі, ніби мав повне право розпоряджатися чужим домом і чужим горем. У кімнаті за спиною вже дзвеніли ложки об тарілки, родичі починали поминальну трапезу  за  діда Івана. Атмосфера була важка, тиха й розгублена, як це завжди буває в перші години після прощання. Але Віктор поводився так, ніби цей день був для нього звичайною діловою зустріччю. — Дістань ключі від «Дастера», — різко сказав він, простягаючи руку. Антон здивовано підвів погляд, не одразу розуміючи, що відбувається. З дідом попрощались лише три години тому, і в домі ще стояв запах квітів і свічок. Люди щойно сіли за стіл, хтось тихо молився, хтось мовчав, втупившись…

Екран смартфона спалахнув на кухні, коли Інна витерла руки рушником після вечері. У батьківському чаті 3-Б класу з’явилося нове повідомлення від голови батьківського комітету Вікторії: “Шановні батьки. У п’ятницю у Нікіти день народження. Ми збираємо по 1000 грн на подарунок — телефон. Прошу переказати до середи на картку.” Інна кілька секунд дивилася на екран, ніби перевіряючи, чи правильно зрозуміла текст. Потім повільно перечитала ще раз. Тисяча гривень з кожної сім’ї. Тридцять дітей у класі. Ідея “обов’язкового подарунка”. Вона набрала відповідь: “Вікторіє, добрий вечір. Я не братиму участі у зборі. З нашого боку буде невеликий особистий подарунок.” Відповідь прийшла майже одразу: “Інно, ви серйозно? Це ж дитина! Ви хочете, щоб він…

«Віддай коробку, це не твоє!» — Вікторія різко вихопила великий набір дорогого конструктора з рук розгубленого семирічного Максима. — Це свято моєї дитини, отже всі призи належать йому. А твій хлопчик і вдома своїми старими іграшками пограється, не збідніє». Олена на секунду затихла від такої зухвалості, дивлячись, як її син розгублено переводить погляд із порожніх долонь на тріумфальне обличчя іменинника Дениса. Свято проходило у престижному дитячому розважальному центрі на київській Оболоні. Навколо метушилися аніматори, гриміла музика, але цей різкий, агресивний випад господарки миттєво зруйнував святкову атмосферу. Батьки за сусідніми фуршетними столами притихли, спостерігаючи за назріваючим конфліктом. Вікторія запросила на день народження сина весь перший клас, очевидно бажаючи продемонструвати новий статус…