Саме Ти

— Доню, знайомся. Це Оксана. Тепер вона житиме з нами. А це її дівчатка — Марина та Дарина. Батько промовив це так, ніби повідомляв про нову шафу, яку вирішив поставити в коридорі. Він заніс до квартири дві великі сумки, ніяково усміхнувся й подивився на доньку, чекаючи, що вона теж зрадіє. Ліза стояла біля дверей своєї кімнати й не знала, що сказати. Після смерті мами минуло лише два роки, і вона досі іноді ловила себе на тому, що прислухається до кроків у коридорі, сподіваючись почути знайомий голос. Оксана була високою, худорлявою жінкою з гострими рисами обличчя. Вона швидко оглянула квартиру, затримала погляд на взутті біля дверей, а потім подивилася на Лізу.…

Рік видався жахливим. Спочатку від мене пішов чоловік, забравши половину побутової техніки, телевізор і навіть улюблену кавомашину. Потім почалися проблеми на роботі. Наша невеличка фірма давно трималася на чесному слові, зарплату затримували, а керівництво вже кілька разів натякало, що скоро доведеться шукати нове місце. Того ранку я вирішила не їхати до офісу. Якщо грошей усе одно немає, то навіщо витрачати на дорогу останні копійки? Замість прибирання я влаштувалася за кухонним столом із безкоштовною газетою. На останній сторінці красувалися оголошення всіляких цілителів, ворожок і спадкових чаклунок. Одна обіцяла повернути коханого за три дні, інша гарантувала багатство, третя знімала прокляття до сьомого коліна. А найбільше мене зацікавила оголошена послуга екстрасенски Віолетти. Вона…

— Я не піду! — Оля вперто подивилася на матір. — І що мені там робити? Я цю родичку востаннє бачила років п’ять тому! — Не «що мені там робити», а «що я там забула», — автоматично виправила Ірина. — Мамо, ну почалося! Я взагалі не збираюся нікуди йти. Можеш хоч до ранку мене вмовляти! Ірина зітхнула й удавано замислилася. — А якщо я скажу, що після весілля спечу тобі медову паляницю? Таку, як ти любиш. І ще яблучний пиріг із лимонною цедрою. Оля на мить замовкла. Від самої згадки про бабусину медову випічку в неї ледь не потекли слинки. Але дівчина швидко опанувала себе. — Не підкупиш! У мене…

— Не чекайте, що ми будемо просити ваших батьків про допомогу! Якщо вони можуть купувати дорогі автомобілі, але не можуть підтримати власного сина, то нехай не розраховують на звання люблячих бабусі й дідуся! — сказала я чоловікові, коли він повернувся додому після чергової розмови з батьком. Андрій довго мовчав, дивлячись у вікно. Я бачила, що йому соромно, але водночас розуміла: він знову намагатиметься виправдати людей, які все життя ставили власні бажання вище за потреби своєї дитини. Ми з Андрієм одружилися шість років тому. Він виріс у заможній родині, де ніколи не рахували грошей на відпочинок, автомобілі чи дорогі покупки. Його батько, Віктор Миколайович, володів кількома магазинами будівельних матеріалів, а мати,…

Коли Галина  дізналась, що після двадцяти п’яти років спільного життя її чоловік Микола має іншу жінку, їй здалося, що земля пішла з-під ніг. Вона не уявляла свого життя без нього, адже майже чверть століття жила заради сім’ї, чоловіка й сина. Її власні бажання завжди стояли десь наприкінці довгого списку домашніх справ. Вона вставала раніше за всіх, готувала сніданки, збирала чоловікові обіди на роботу, прибирала, прала, прасувала сорочки й щовихідних наводила лад у квартирі. Коли син був маленьким, ночами сиділа біля його ліжка, а коли підріс — допомагала з навчанням і переживала через кожну застуду. Микола звик до цього настільки, що навіть не помічав, скільки сил вона витрачає. Їхнє життя давно…

Дві дружини було в нього. З другою він прожив щасливе життя, але кохав, як зізнався мені одного разу, завжди тільки першу… У нього було два шлюби. Перша дружина, Світлана, любила красиве життя, дорогі речі й увагу до власної персони. Вона мала розкішну фігуру, носила масивні прикраси, довгі нігті з камінцями й завжди говорила так, ніби весь світ був їй щось винен. — Я хочу «Бентлі», — мрійливо промовляла вона, розтягуючи назву автомобіля. — Розумієш? Не просто машину, а справжній «Бентлі»\! А в Олега на той час грошей вистачало хіба що на стареньку «Ладу». Та й на неї довелося позичити частину суми в матері, яка хотіла зробити молодим весільний подарунок. Але…

«Ти тут більше ніхто!» — заявив пасинок після того як мого  чоловіка не стало . — У тебе є дві години, щоб зібрати речі. Потім я поміняю замки, — сказав Андрій, кинувши на кухонний стіл рулон чорних сміттєвих пакетів. Я саме мила чашку після ранкової кави. Вода стікала по руках, на плиті ще стояла каструля з недоїденим супом, а на підвіконні лежала сорочка покійного чоловіка, яку я збиралася випрасувати й віддати на благодійність. Минуло лише дев’ять днів від похорону Петра, а його син уже вирішив, що в моєму житті більше немає місця навіть для речей, які я купувала за власні гроші. — Андрію, ти зараз серйозно? — перепитала я, витираючи…

— Оксано, не стій посеред двору! Там ще салати не винесли, а гості вже під’їжджають. І дивись, не переплутай тарілки, бо сьогодні в нас будуть поважні люди! Наталія говорила так голосно, що її почув навіть сусід через паркан. Я стояла біля мангала з великою тацею в руках, на якій лежали щойно вимиті тарілки. Мій светр уже пахнув димом, на пальцях залишилися сліди від виноградного соку, а її сестра Ірина саме поправляла скатертину на столі, де для мене, як виявилося, місця не передбачили. — Наталю, я взагалі-то прийшла на сімейне свято, а не влаштовувати вам обслуговування, — спокійно відповіла я. — Ой, почалося\! Ти ж сама казала, що допоможеш. — Я…

«Продамо твій квітковий магазин! Моїй сестрі потрібна квартира!» — Ти взагалі розумієш, скільки коштує нормальна квартира? Чи тобі важливіші твої троянди, ніж моя сестра? — Богдан кинув ключі на прилавок так, що маленька скляна вазочка небезпечно хитнулася. Я саме підрізала білі хризантеми для замовлення на поминки. У магазині пахло свіжою зеленню, мокрим картоном і кавою, яку я не встигла допити зранку. За вікном листопадовий дощ заливав тротуар, а біля входу стояли два відра з гілками евкаліпта. — Ти можеш хоча б пояснити, про що говориш? — запитала я, відкладаючи секатор. — Про продаж магазину. Олена знайшла покупця. Людина готова заплатити хороші гроші, а моїй сестрі нарешті буде де жити. Я…

Оксана дізналася правду за три дні до весілля — Я не збираюся залишати свою доньку заради твоєї зручності! — Оксана так грюкнула кухонною шухлядою, що ложки всередині дзенькнули об стінки. Андрій навіть не відірвався від телефону. Він сидів за столом, доїдав гречку з котлетою і невдоволено поглядав на годинник. За вікном дрібно сіяв листопадовий дощ, на батареї сушилися дитячі рукавички, а в коридорі стояли дві великі валізи з речами, які Оксана вже почала складати до майбутнього переїзду. — Оксано, ну скільки можна? Я ж нормально попросив. Нехай Софійка поживе у твоєї мами хоча б до Нового року. Нам треба облаштуватися, зробити ремонт, звикнути одне до одного. Оксана повільно повернулася до…