Саме Ти

Я зовсім по-іншому уявляла своє життя, коли погодилася вийти заміж за італійця. Коли ж я навідуюся в Україну, тут мені всі заздрять. Я стараюся завжди тримати себе в формі та красиво виглядати, але те, що болить мене в душі, не бачить жодна людина. Я стараюся завжди приховувати всі свої негаразди від близьких та сусідів. Коли шість років тому я погодилася вийти заміж за італійця, то була впевнена, що попереду на мене чекає зовсім інше життя. Я уявляла сонячну Італію, будинок біля моря, щасливу сім’ю та чоловіка, який стане для мене справжньою опорою. Тепер, коли я приїжджаю в Україну, знайомі дивляться на мене із заздрістю, навіть не здогадуючись, якою ціною мені…

— Моя колишня дружина поживе в нас, доки не знайде собі квартиру, — заявив чоловік просто з порога, навіть не спромігшись зняти взуття. Я застигла  посеред кухні, стискаючи в руці овочечистку. У передпокої біля мого чоловіка стояла незнайома мені жінка з двома величезними дорожніми сумками. Висока, худорлява, з коротким волоссям і стомленим поглядом. Такого сюрпризу у власному домі я точно не чекала. Ми з чоловіком жили в шлюбі вже три роки, а з його першою дружиною він розійшовся близько п’яти років тому. Спільних дітей у них не було, тому я завжди думала, що ця частина його минулого давно залишилася позаду. — Романе, я правильно зрозуміла? — тихо перепитала я, намагаючись…

Ну все, я нагулявся. Давай почнемо все спочатку, нахабно заявив колишній чоловік через роки .  Дзвінок у двері пролунав у той момент, коли духовка сповістила про готовність яблучного пирога. Був звичайний листопадовий вечір. За вікном накрапував крижаний дощ, а у нас на кухні пахло корицею, міцним чаєм і справжнім затишком. Я здригнулася від цього різкого, наполегливого звуку. Мимоволі згадався інший вечір, рівно п’ять років тому. Тоді теж йшов неприємний осінній дощ. Мій чоловік Валерій, з яким ми ділили радості, прикрощі, виплату іпотеки та виховання сина цілих тридцять років, стояв у коридорі з двома спакованими валізами. Йому тоді щойно виповнилося п’ятдесят п’ять. Той самий критичний вік, коли деякі чоловіки раптово усвідомлюють,…

— Мамо, як це — лягай спати? І чому ти повертатися так пізно?  — Донечко, я вже давно доросла жінка і не зобов’язана перед тобою звітувати. Вечеря залишилася на плиті, завтра вихідний, тож я можу затриматися настільки, наскільки сама захочу. — Мамо! — обурено вигукнула Софія. — А що люди скажуть? Я не хочу, щоб про нас почали пліткувати, щоб нашу сім’ю обговорювали за спиною. Марина Василівна тільки усміхнулася: — Софіє, ти серйозно? Та хто нас тут обговорюватиме? Ми живемо в цьому селі лише четвертий місяць, і нікому до нас немає особливої справи. До того ж, Космач — чимале село, у кожного вистачає власних турбот. — Все одно! Ти заміжня…

Іноді я думаю, що найбільша моя помилка була не в тому, що я вийшла заміж за чоловіка, старшого за мене на багато років. Мені 32, а я почуваюся дружиною пенсіонера Я закохалася в нього тоді, коли він показував мені тільки ту сторону себе, яку я хотіла бачити. Мені було двадцять сім, коли я познайомилася з  Олександром Йому тоді виповнилося сорок п’ять. Він саме переживав складний період у житті — розлучався з першою дружиною. Від попереднього шлюбу в нього залишилася доросла донька. Я прекрасно знала про різницю у віці. Мене це абсолютно не лякало. Навпаки, поруч із ним я почувалася захищеною. Олександр умів красиво говорити, постійно цікавився моїми справами, телефонував протягом…

Надоїла мені дружина . Все життя її терпів, шкода було сім’ю руйнувати, є  діти. Але вирішив піти щоб жити своє  краще життя. У 63 роки я сказав дружині, що йду. Вона засміялася: Кому ти потрібен без грошей — Досить. Я більше так не можу. Я сказав це дружині після сорока років шлюбу й сам не повірив, що нарешті наважився вимовити ці слова вголос. Все життя я терпів. Терпів заради дітей, заради родини, заради квартири, яку ми разом облаштовували, заради думки, що сім’ю не можна руйнувати через якісь сварки. Мені здавалося, що так живуть усі: чоловік працює, дружина керує побутом, діти ростуть, а образи треба просто пережити. Тільки тепер я зрозумів,…

Мамо, тобі 67! Який ще чоловік , ти взагалі розумієш, скільки тобі років?! Як же мені прикро, що в нашому суспільстві жінку після шістдесяти вже чомусь вважають людиною, якій нічого більше не потрібно. Ніби після певного віку ти маєш тільки сидіти вдома, дивитися телевізор, займатися городом і чекати, поки діти з онуками приїдуть у гості. Саме з цих слів мого сина почався найгірший Святвечір у моєму житті. Я стояла біля святкового столу, тримаючи в руках тарілку з кутею, і не могла повірити, що чую це від людини, заради якої колись залишила все й поїхала на заробітки за кордон. Мені шістдесят сім. Так, це не двадцять і навіть не сорок. Але…

«Мамо, ми приїхали не просити дозволу. Ми приїхали попрощатися» .Після того дня, коли Марина з Романом поїхали від нас, я кілька тижнів ходила сама не своя. Петро ж робив вигляд, що нічого особливого не сталося. Казав, що молоді погуляють окремо, наб’ють собі шишок і самі зрозуміють, що краще, ніж у батьківському домі, їм не буде. Я теж намагалася в це вірити, хоча щоразу, коли чула машину біля воріт, мимоволі дивилася у вікно. Але вони не поверталися. Навпаки, Марина почала все рідше телефонувати. Спочатку дзвонила щодня. Потім через день. Потім кілька разів на тиждень. — Як ви там? — питала я. — Добре, мамо. — Роман на роботі? — Так. —…

«Мені шістдесят сім, і я жодного разу не пошкодувала, що не маю дітей» — Знаєте, якби я могла повернутися на тридцять років назад, я б знову зробила той самий вибір. Я спочатку навіть не зрозуміла, навіщо незнайома жінка поставила мені це питання. Ми сиділи поруч у коридорі приватної клініки й чекали на прийом до дерматолога. Я вже втретє перевіряла телефон, бо лікар запізнювався, а жінка навпроти спокійно перегортала журнал. Вона була одягнена дуже елегантно: світле пальто, шовкова хустка, акуратна зачіска і дорогий годинник на тонкому зап’ясті. На вигляд їй можна було дати років шістдесят. — Ні, — нарешті відповіла я. — А чому ви питаєте? Вона посміхнулася. — Бо я…