Саме Ти

Після сорока років шлюбу чоловік залишив Надію без нічого. Він був упевнений, що вона пропаде без нього. — Ти куди зібралася? І хто тобі дозволив брати мою машину? Надія навіть не відразу зрозуміла, що чоловік звертається до неї. Вона стояла біля хвіртки з невеликою валізою, а поруч сусідка Люба допомагала завантажити в багажник кілька коробок. — Романе, я їду до доньки на вихідні. Повернуся в неділю. — А хто тут господарство доглядатиме? Кури самі себе не нагодують\! І взагалі, ти могла спочатку запитати. Надія подивилася на чоловіка й несподівано для самої себе засміялася. — Романе, ми вже не разом. Ти сам про це подбав. Тепер я можу хоча б на…

«Ми, здається, говоримо про двох різних чоловіків…» — сказала коханка дружині. — Я взагалі не розумію, що ти в ньому знайшла! Невже не бачиш, що він за чоловік? На що ти могла повестися? Олена стояла біля вікна невеликої кав’ярні й дивилася на жінку навпроти. Її звали Марина, і саме з нею чоловік Олени, Віктор, зустрічався вже майже рік. Вони домовилися поговорити без скандалів, хоча Олена досі не розуміла, навіщо погодилася на цю зустріч. Марина спокійно помішувала каву й навіть не виглядала винною. — Ви просто його зовсім не знаєте, — нарешті сказала вона. — Віктор надзвичайний чоловік\! Він щедрий, уважний, мудрий і дуже сміливий. Кожне свято влаштовує мені справжнє диво:…

«Я не думала, що донька закохалася в чоловіка, який годиться їй у батьки.» — Мамо, тільки не починай знову! Мені сорок два, а не двадцять два, щоб ти вирішувала, з ким мені зустрічатися! Я завмерла з тарілкою в руках. Переді мною стояла моя єдина донька Катерина, а за її спиною спокійно сидів за кухонним столом її обранець. Олегові було сорок два роки, він був старший за мене лише на кілька років і, судячи з усього, чудово почувався в нашій квартирі. Ще пів року тому я навіть уявити не могла, що колись називатиму такого чоловіка своїм зятем. Мені п’ятдесят років, і я завжди вважала себе хорошою матір’ю. Катю виховувала сама, адже…

Я й не уявляла яка моя невіска грязнуля — Ти знову переставила мої речі? Мамо, скільки можна? Я ж просила тебе не чіпати нічого в нашій квартирі! Невістка стояла посеред кухні, тримаючи в руках дитячу футболку, яку я щойно випрала й акуратно склала на стільці. На плиті ще парувала каструля з борщем, у раковині лежала гора посуду, а під столом валялися крихти, обгортки від печива та чиїсь шкарпетки. Я подивилася на неї й не відразу знайшла, що відповісти. — Я переставила? Я тобі, дівчинко, тут уже третій день прибираю, перу, готую, а ти мені ще претензії висуваєш? — нарешті сказала я. Син саме зайшов із кімнати й одразу зрозумів, що…

«Мамо, а чому бабуся каже, що за Союзу жилося краще?» Я не одразу знайшла, що відповісти дітям. Але ввечері дістала стару сімейну скриню… — Мам, ну чому знову гречка? Я ж просив макарони\! Семирічний Данилко стояв біля столу, насупивши брови, і відсував тарілку. Його молодша сестра Софійка тим часом уважно розглядала йогурт із вишнею, який мама поклала їй на сніданок. — Я хотіла з персиком\! Ти ж знаєш\! Я подивилася на дітей і ледь стримала усмішку. На плиті стояв суп, у холодильнику були сир, масло, овочі, фрукти, а на столі лежав свіжий хліб. І все одно комусь щось не подобалося. — Знаєте що, діти? Ви навіть не уявляєте, наскільки вам…

Я десять років була тобі дружиною, кухаркою, прибиральницею і нянькою. — Ти серйозно збираєшся йти? Через звичайну собаку? — чоловік стояв посеред кухні й дивився на мене так, ніби я щойно повідомила, що збираюся продати квартиру й переїхати на інший континент. Я мовчки складала документи сина в папку. На плиті варилася вечеря, у пральній машині крутилися його сорочки, а на телефоні висіло повідомлення від начальниці з проханням терміново перевірити звіт. Звичайний вечір у нашій родині, як і сотні попередніх. Тільки цього разу я вже знала, що завтра прокинуся не в цьому будинку. — Не через собаку, Андрію. Через десять років, протягом яких ти жодного разу не запитав, чи не втомилася…

«Вона не моя донька, я це знаю від самого початку. Але якщо ще раз почуєш, як дружина називає її чужою, завтра ж заберу дитину й піду» — Ти знову залишила сестру саму? Катерино, скільки можна тобі повторювати? Ти взагалі думаєш головою чи тільки про своїх подружок?! Тома стояла посеред подвір’я, тримаючи в одній руці мокру ганчірку, а в другій — дитячу куртку, яку щойно зняла з мотузки. За хвірткою вже стихав сміх дівчаток, а шестирічна Катя, притиснувши до грудей стару ляльку, мовчки дивилася на матір. Вона хотіла пояснити, що Оленка сама побігла до сусідського хлопчика, але знала: мама все одно не слухатиме. — Я ж тільки на хвилинку, мамо… —…

«Доньці ми віддамо всі заощадження, а будинок після нас поділять навпіл». Коли син почув це, він уперше за багато років назвав мене несправедливою матір’ю — То виходить, ми з батьком вам усе життя не догодили, а тепер ще й повинні виправдовуватися за власні гроші? — не витримала я, коли син грюкнув долонею по столу. Чашка з недопитим чаєм хитнулася, кілька крапель потрапили на скатертину, яку я ще вранці прасувала до приїзду дітей. Невістка сиділа поруч із ним, опустивши очі, але кутики її губ ледь помітно смикалися. А дочка Оксана мовчала, стискаючи в руках серветку, ніби боялася навіть поворухнутися. Мене звати Галина Петрівна, мені шістдесят вісім, чоловікові Миколі — сімдесят. Живемо…

Мені сімдесят п’ять років, і щовечора я вкладаю спати свою дев’яностосемирічну маму. Допомагаю їй зняти вовняну кофту, розчісую рідке сиве волосся, поправляю подушку й перевіряю, чи стоїть біля ліжка склянка води. Іноді вона називає мене маленькою Ганнусею, хоча мої власні діти вже давно мають дорослих дітей. А вранці, коли я заходжу до її кімнати, вона незмінно запитує: «Доню, ти вже снідала? Бо не можна починати день на порожній шлунок». Ми живемо удвох у старій батьківській хаті на околиці села. Під вікнами росте велика яблуня, яку ще мій батько посадив після весілля, а за нею починається город, де мама колись могла працювати від світанку до темряви. Тепер там залишилися кілька грядок…

— Мамо, ти ж тепер пенсіонерка! Невже тобі важко приготувати нормальний обід для власної доньки та онуків? Ми цілий день працюємо, а ти сидиш удома й не знаєш, куди себе подіти! Марина сказала це так буденно, ніби просила передати сіль за столом. Я стояла посеред кухні з мокрими руками, а на плиті тихо кипіла вода для чаю. За її спиною стояв чоловік Тарас із двома великими пакетами продуктів, які вони, очевидно, привезли не для мене, а щоб я перетворила їх на готові страви. — А що сьогодні готуємо? — запитав він, заглядаючи в холодильник. — Діти хочуть голубців, а Марина казала, що ти вмієш робити такі, як колись бабуся. Я…