Саме Ти

Я пообіцяв дружині, що любитиму її сина як рідного. А потім мусив навчитися жити без неї… Андрій мав усе, про що мріють багато чоловіків: власну квартиру в Києві, хорошу роботу, автомобіль і гроші, які дозволяли не рахувати кожну гривню в ресторані. Після семи років шлюбу він розлучився з дружиною, яка одного дня заявила, що більше не хоче ні дітей, ні сімейних клопотів. Відтоді минув рік, але Андрій так і не навчився повертатися ввечері до порожньої квартири. Він купував дорогі речі, зустрічався з друзями й переконував себе, що самотність — це просто звичка, якої потрібно позбутися. Одного вечора він виїхав з офісу раніше, ніж зазвичай. Хотів прийняти душ, перевдягнутися й піти…

— Накрий на стіл, Вероніко, і потім можеш піти кудись на кілька годин. Нам потрібно побути сім’єю без сторонніх. Свекруха сказала це так буденно, ніби просила подати сіль, а не вигнати невістку з її власної квартири. Вона стояла посеред вітальні в дорогому бежевому костюмі, роздавала вказівки й переставляла вази, хоча ще пів години тому навіть не знала, де лежать чисті серветки. Вероніка повільно перевела погляд на чоловіка, сподіваючись, що він хоча б запитає матір, чи не забагато вона собі дозволяє. Але Тарас раптом зацікавився екраном телефона. — Ти чула, що я сказала? — повторила Галина Петрівна. — Люди скоро прийдуть, а тут ще нічого не готово. Вероніка витерла руки об…

Коханий чому ти береш на відпочинок маму, а не мене. — Мамо, збирай валізу! Цього разу до моря їдемо ми з тобою, — радісно оголосив Тарас, поклавши на кухонний стіл роздруківку авіаквитків. — Олені краще залишитися вдома, їй усе одно ніколи не догодиш. Я саме наливала каву й спочатку вирішила, що чоловік невдало пожартував. За три місяці до цього я забронювала для нас тиждень відпочинку в п’ятизірковому готелі в Туреччині, вибрала номери з видом на море, замовила трансфер і навіть домовилася з подругою, щоб та поливала квіти, поки нас не буде. Усе було оплачено з моїх особистих заощаджень, які я відкладала майже два роки. А тепер Тарас стояв переді мною…

Чоловік заборонив мені допомагати батькам і зажадав розділити фінанси. Через місяць він благав мене повернути все, як було — Від сьогодні твої батьки — твоя проблема, а мої гроші тебе більше не стосуються! І ще одне, Олено: наступного разу, коли переказуватимеш їм гроші, можеш одразу збирати валізи! Тарас сказав це за вечерею, коли наша дванадцятирічна донька Софійка саме попросила передати їй хліб. Я завмерла з тарілкою в руках, а свекруха, яка того вечора завітала до нас без попередження, схвально кивнула. Вона давно вважала, що я надто багато допомагаю своїм батькам, але вперше почула від сина слова, які, схоже, чекала роками. — Тарасе, ти зараз серйозно? — запитала я, поставивши тарілку…

Свекруха два місяці жила в нас і називала мене ледачою невісткою. Але коли чоловік наказав їй піти, свекор зізнався, навіщо вони насправді приїхали — Андрію, ти не маєш права виганяти власних батьків! Ми тебе виростили, а тепер ти заради дружини від нас відвертаєшся? Свекруха стояла посеред вітальні, стискаючи в руках кухонний рушник, а мій восьмимісячний син плакав у чоловіка на руках. Я сиділа на краєчку дивана й не могла повірити, що все це відбувається в нашій квартирі, де ще вранці я намагалася встигнути приготувати обід, випрати дитячі речі й хоча б п’ять хвилин посидіти в тиші. Андрій повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай, і вперше за два місяці побачив, як…

Чоловік вирішив віддати мою заміську хату сестрі. Він забув лише одне: я вклала в неї всі свої гроші й три роки власного життя — Перепиши хату на Світлану. Їй вона потрібніша, ніж тобі! Андрій сказав це так буденно, ніби попросив мене купити хліба дорогою додому. Я стояла біля кухонної мийки, витирала руки рушником і дивилася на чоловіка, з яким прожила п’ятнадцять років. Він щойно доїв вечерю, відсунув тарілку й тепер пояснював мені, кому я маю віддати власний будинок. — Ти зараз серйозно? — перепитала я. — Абсолютно. Світлана має трьох хлопців, вони ростуть у тісній квартирі, а ти маєш цілу хату, в якій буваєш переважно на вихідних. Я повільно поклала…

Чоловік щодня йшов на роботу. Коли я побачила, з ким він проводить дні, то зрозуміла: шість років мого шлюбу були не такими, як я думала — Ваш чоловік уже тиждень у відпустці, пані Оксано. Ви хіба не знаєте? Адміністраторка дивилася на мене з неприхованим здивуванням, а я стояла біля стійки з двома речами в руках: термочашкою кави, яку мій чоловік любив пити дорогою на роботу, і пакетом із ліками, які він забув на кухонному столі. За скляними дверима шумів ранковий Львів, люди поспішали у своїх справах, а я намагалася збагнути, чому незнайома дівчина щойно сказала, що мій чоловік уже сім днів не з’являвся в офісі. Адже ще сорок хвилин тому…