Саме Ти

— Ви вибачаєтеся, що я повернулася додому на день раніше? Я сказала це настільки спокійно, що сама здивувалася власному голосу. Свекруха стояла посеред нашої спальні в моєму улюбленому халаті. Волосся було загорнуте в рушник, на ногах — мої домашні капці, а на нашому подружньому ліжку лежала її розкрита валіза. І це ще було не найгірше. На моїй подушці стояла чашка чаю. Саме там, де щовечора спала я. — Ой, а чого ти так рано? — Ірина Вікторівна навіть не здригнулася. — Костя казав, що ти завтра ввечері приїдеш. Я мовчки подивилася на неї. Потім на ліжко. Потім знову на неї. — Завтра ввечері, — повторила я. — Саме так я…

— Мам, тільки не починай кричати. Ми ж не проти тебе це зробили. Навпаки — хотіли, щоб тобі було легше. Я ще стояла на порозі й не могла зрозуміти, чому в моїй квартирі пахне чужим тютюном. На килимку лежали чоловічі кросівки. На вішалці висіли незнайомі куртки. З кухні долинав дзвін посуду, а з кімнати — голос чоловіка, який абсолютно спокійно обговорював, де краще поставити телевізор. — Мам, ти чого мовчиш? — знову озвався Дмитро. Син опустив очі. — А хто це? — запитала я. Дмитро мовчав. А його дружина Марина навіть не здригнулася. Стояла посеред моєї прихожої в новому костюмі, з ідеально вкладеним волоссям і таким виразом обличчя, ніби це…

— Обійдешся супом. А м’ясо поклади Паші. Чоловік після роботи прийде, а ти шматки в каструлі виловлюєш, ніби голодомор завтра починається. У великій каструлі ще парувала яловичина, яку вона варила майже чотири години. Учора після дванадцятигодинної зміни в лабораторії Віра спеціально заїхала на ринок, вистояла чергу до перевіреного продавця, витратила майже третину своєї тижневої зарплати, а сьогодні з самого ранку крутилася на кухні. А тепер свекруха спокійно збиралася забрати найкращий шматок для свого дорослого сина. — Галино Василівно, це м’ясо я купила за свої гроші. — І що? — І готувала його теж я. — Ну то й готувала. Ти ж дружина. Це твій обов’язок. Віра повільно поклала виделку на…

— Покажи, скільки ти відклала за декрет. Просто зараз. Мені цікаво, куди ти витратила гроші мого сина. Олена стала біля плити з ложкою в руці. Маленький син саме розмазував кашу по столику, а свекруха сиділа навпроти й дивилася на невістку так, ніби вже винесла їй вирок. — Ви серйозно, Галино Петрівно? — А чого ти дивуєшся? — свекруха навіть усміхнулася. — Мій син працює з ранку до вечора. А ти вже півтора року «відпочиваєш» у декреті. Ось я й хочу знати, скільки ви за цей час змогли відкласти. Олена повільно поставила ложку на край тарілки. — Ми з Андрієм самі розбираємося зі своїми фінансами. — Ой, тільки не треба цього,…

— Я вже віддала твою куртку. Не ображайся, доню, я ж із милосердя це зробила. Олена спочатку навіть не зрозуміла, про що говорить свекруха. Вона стояла в коридорі з порожніми вішалками в руках і дивилася на те місце, де ще вчора висів її новий пуховик. Той самий, на який вона чотири місяці відкладала гроші, відмовляючи собі навіть у дрібницях. — Кому віддали? — повільно перепитала вона. — Ну, не віддала, а подарувала, — поправила Марія Степанівна, наче йшлося про стару кухонну прихватку. — Людмилі. Ти ж пам’ятаєш, я розповідала? У них складне становище, чоловік без роботи, двоє дітей. Вона в старому пальті ходила, сині губи мала. Олена перевела погляд на…

— Ти хоч ложку нормально тримати навчишся до весілля? Бо дивитися на це неможливо.Грошей моїх хочеш а культури нуль. За столом на кілька секунд запала тиша. Христина зупинилась, не встигнувши донести ложку до рота, а її чоловік Максим відкинувся на спинку стільця й самовдоволено озирнувся на гостей. Він говорив досить голосно, щоб почули всі, хоча за столом сиділи лише шестеро людей. — Максе, ну навіщо ти починаєш? — тихо сказала його сестра Олена. — А що я такого сказав? — він усміхнувся. — Я просто не хочу, щоб моя дружина ганьбила мене перед партнерами. Христина повільно поклала ложку на тарілку. Вона сиділа поруч із чоловіком у простій темно-синій сукні, яку…

— Забирай ! І не смій більше просити в мене грошей! Жебрачка Сергій витягнув із кишені жменю дрібних купюр і монет та з усієї сили кинув їх просто під ноги колишній дружині. Кілька монет підстрибнули на мокрому асфальті, одна закотилася під лавку, а решта розсипалася біля старих черевиків Оксани. Люди, які виходили з будівлі суду, почали озиратися, але Сергія це, схоже, тільки тішило. — Ти ж цього хотіла? — голосно продовжив він. — Аліменти, гроші, щоб я тебе утримував? Ось тобі! Рівно стільки, скільки призначив суд. І ні копійки більше. Оксана стояла мовчки. Вона дивилася не на гроші, а на чоловіка, з яким ще пів року тому ділила одне ліжко,…

— Мамо, ти слухаєш? — Слухаю. — Три дека з м’ясом, два з печінкою. Ще голубців зроби, салат олів’є і картоплю в духовці. Олена сказала, що її батьки теж приїдуть, а Віктор після зміни буде голодний. Разом дванадцять чоловік. Галина подивилася на годинник. — А ви о котрій будете? — Близько дванадцятої. Тільки, мамо, не затягуй. Ми людей збираємо, а не на поминки приходимо. Вона промовчала. — І ще, — додав Сергій. — Ворота не замикай. Ключ у мене є, але навіщо дзвонити тобі, якщо ти будеш біля плити? — Добре. — От і домовилися. Він відключився. Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча там уже давно було…

— Та щоб тебе! — Олег рвучко махнув рукою, і біла ваза зі штучними ромашками полетіла зі столу просто в стіну. Скло розсипалося по підлозі, один гострий уламок ковзнув по литці Марини, залишивши тонку червону смугу. Вона подивилася на кров, потім на чоловіка, але навіть не відступила. За дверима дитячої кімнати щось зашелестіло, і Марина одразу зрозуміла: донька прокинулася. — Ти нормальний взагалі? — прошепотіла вона, хоча голос тремтів. — Софійка спить. Ти її зараз налякаєш. Олег стояв посеред кухні, стискаючи телефон, і важко дихав. — А мені що, мовчати? — гаркнув він. — Я в магазині стою, картка заблокована, мати чекає, а в мене навіть грошей на продукти немає!…

Лана зрозуміла, що перевестися до нового університету було помилкою, уже на третій день. У коридорах усі давно знали одне одного, на перервах збивалися в маленькі компанії, а вона почувалася людиною, яка випадково зайшла не в ті двері. На обіді вона сиділа сама, крутила пластикову виделку в контейнері з гречкою і вже подумувала, чи не попросити батька допомогти повернутися до старого міста. Саме тоді на сусідній стілець сіла Катя Сліва. — Ти новенька, так? — запитала вона, навіть не дочекавшись відповіді. — Лана? Гарне ім’я. Тільки дивне трохи, правда? У нас тут простіше: Марина, Оля, Катя. А ти ніби з якогось серіалу. Лана усміхнулася, хоча не зрозуміла, це був комплімент чи…