Саме Ти

— “Дай йому фантик! Нехай знову повірить!” — кричали хлопці, і я, навіть не задумуючись, простягнув Іванові порожню обгортку. Усі вже наперед сміялися, знаючи, що буде далі. А я стояв серед них і відчував себе головним у цій жорстокій грі. Тоді мені здавалося, що це просто сміх і нічого більше. Це було моє дитинство. Село, спекотне літо, безтурботні канікули, коли дні здавалися нескінченними. Ми прокидалися рано, бігали босоніж, купалися в річці й вигадували собі розваги. І серед цього всього був він — Іван. Він не був таким, як усі. Не говорив, лише мукав і завжди посміхався, ніби бачив у цьому світі щось хороше, чого ми не помічали. Поруч із ним…

— “Ти мені більше не донька! Забирайся з цієї квартири!” — ці слова мама викрикнула так, що в мене підкосилися ноги. І це після всього, що я для неї зробила. Усі навколо тепер шепочуться: мовляв, я невдячна, готова судитися з рідною матір’ю за квартиру. Але ніхто з них не бачив, як усе було насправді. Ніхто не знає, через що я пройшла. Я — молодша в сім’ї. Мій брат давно живе своїм життям, а я з дитинства залишилась поруч із мамою. Вона народила мене пізно, і вже тоді я більше була їй помічницею, ніж дитиною. Коли мені було 10, усе обвалилося. Мама тяжко захворіла, і моє дитинство просто закінчилося. Поки однокласники…

Розбираючи шафу, я натрапила на пакет зі стосом лляних кухонних рушників і раптом знайшла серед них білосніжну носову хустинку. Ажурна вишивка, мереживо… Та сама річ, яка зазвичай викликає спогади: люди зітхають, притискають її до грудей, нюхають або просто сумно усміхаються. Інколи навіть плачуть. У мене ця хустинка теж викликала зітхання — але швидше зітхання полегшення. Я стиснула її в руці й тихо прошепотіла:— Дякую Тобі, Господи… Я добре пам’ятаю той літній день. Підйом о сьомій, пробіжка в парку біля дому, і далі — по справах. До обіду я вже встигла побувати в трьох місцях, заїхати до бабусі в лікарню, і ще залишилися сили поїхати на ярмарок-розпродаж. Я повільно проходила ряди,…

Аля стояла в передпокої квартири Тетяни Михайлівни й кліпала очима. Вона приїхала на кілька днів провідати свекруху, допомогти з продуктами. І тепер стояла з розгубленим обличчям, навіть забувши поставити сумки на підлогу. — Тетяно Михайлівно… — невпевнено протягнула вона. — А це хто? З-за кута виглядала мордочка. Розумні очі, вуха сторч, хвіст працює, як метроном — туди-сюди, туди-сюди. — А, це Лапочка! — свекруха аж засяяла. Наче світло зсередини увімкнули. — Моя красуня! Іди сюди, дівчинко моя. Собака підскочила. Середнього розміру, пухнаста, з плямою на лобі у формі сердечка. І така щаслива, ніби знайшла свій дім. — Зачекайте, — Аля присіла на табурет від несподіванки. — Звідки собака? — З…

«Ти справді думаєш, що впораєшся краще за мене?» — спитала я спокійно… і вже за місяць вона сама написала заяву Світлана на перший погляд здавалася ідеальною колегою. Та сама «зручна» жінка, яку люблять усі без винятку. Сорок п’ять років, доглянута, з м’яким голосом і посмішкою, що викликає довіру. Вона приносила каву, цікавилася, як справи в дітей, робила компліменти — і завжди опинялася поруч із потрібними людьми в потрібний момент. Я керувала відділом продажів майже десять років. Не «відсиділа» — а вибудувала все з нуля: процеси, команду, систему. За цим стояли роки напруги, помилок і складних рішень. Я знала ціну своєму місцю і ніколи не грала в закулісні ігри — вважала…

— Та продалася вона! За гроші поїхала! — різко кинула якась жінка просто посеред маленької станції, і в тісному приміщенні стало раптом незручно тихо. Я аж здригнулася від цих слів. Люди, що стояли в черзі за квитками, переглянулися, але ніхто не заперечив. Лише стара лавка скрипнула, ніби й вона не витримала напруги. І тільки тоді я зрозуміла — мова йде про ту саму рудоволосу касирку. Ми з подругою щоліта приїжджали на цю станцію по гриби. За селом — густий ліс, щедрий на врожай, і ця маленька будівля з віконцем «Каса» була для нас майже рідною. Але справжньою душею цього місця завжди була вона — Олена. Рудоволоса, з великими зеленими очима,…

Я теж хотіла бути заміжньою. Хотіла простого жіночого щастя — щоб хтось чекав, щоб було до кого повернутися після важкого дня. Мріяла про дім, у якому не лунає тиша, а живе тепло. І дуже хотіла бути «правильною», як мене вчили з дитинства. Але життя вирішило інакше. Я закохалася не просто сильно — безповоротно. І найгірше було те, що він уже комусь належав, хоча на той момент я ще цього не знала. Здавалося, що доля просто пожартувала наді мною. В інституті він став для мене всім. Його погляд, голос, навіть мовчання — усе мало значення. Ми були поруч щодня, і я вірила, що це початок чогось великого. Але це «велике» обірвалося…

Бабусю! Я гарна?! Ну скажи! — Камілла крутилася перед дзеркалом, і її голос дзвенів від радості. Вона пританцьовувала, не в змозі всидіти на місці, ніби це плаття саме підштовхувало її до щастя. Поділ ніжно-рожевої сукні розлітався навколо неї, мов пелюстки квітки. Вона дивилася на себе так, ніби вперше побачила справжнє диво. Я стояла трохи осторонь і дивилася на неї, затамувавши подих. У її рисах раптом ожило щось дуже знайоме і болюче водночас. Той самий нахил голови, ті ж світлі очі, той самий вогник у погляді. Переді мною була не лише онука — переді мною стояла моя маленька Катя. — Ти в мене найгарніша, — тихо сказала я, ледве стримуючи хвилювання.…