Саме Ти

«— Ми вже поселили туди маму із сестрою, ти там усе одно не живеш! — буденно повідомив чоловік про мою дачу, яку я успадкувала ще до шлюбу» — Ми вже поселили туди маму із сестрою, ти там усе одно не живеш! — буденно повідомив Андрій, не відриваючись від тарілки з макаронами. — Віддай мені запасні ключі, бо в них лише один комплект, незручно. І постарайся найближчими вихідними туди не їздити — не заважай людям відпочивати. У голові запала дзвінка тиша, хоча у вітальні наш восьмирічний син Максим дивився телевізор після уроків, і звідти долинав доволі гучний звук. Мені здалося, що я не дочула. — Куди ви поселили маму із сестрою?…

— Це вінтаж! — гордо заявила свекруха. А на підошві жовтіла наклейка «350 р. Уцінка» — Давай зафіксуємо, Максиме. Ми домовлялися обійтися без сюрпризів. Олена посунула ноутбук на край обіднього столу й методично протерла серветкою місце, що звільнилося. На екрані мерехтіли зведені таблиці квартального звіту, який вона закрила лише годину тому. — Олено, ну які сюрпризи? Максим примирливо підняв руки. Він навіть не відірвав погляду від екрана смартфона. — Мама просто заїде привітати. Шість років шлюбу — це дата. Тим більше, вона сама напросилася. Не міг же я їй відмовити. — Міг. — Тобі легко говорити. Олена промовчала. Вона дістала з духовки деко із запеченим м’ясом по-французьки й переклала порції…

— Мамину квартиру ми продамо одразу після похорону. Мені гроші терміново потрібні, — сказала Оксана, складаючи серветку біля порожньої чашки. — І навіть не починай про те, що ми повинні все ділити «по справедливості». За законом нам належить порівну. Я тоді нічого їй не відповіла. Лише подивилася на мамин годинник, який лежав на підвіконні, і раптом подумала, що мама ще місяць тому сиділа тут, бурчала на протяг і просила зачинити кватирку. А тепер сестра вже рахувала, скільки їй дістанеться від її квартири. І найгірше було те, що я заздалегідь знала, навіщо їй знадобляться ці гроші. Мами не стало наприкінці листопада. Тихо, уві сні, після кількох місяців хвороби, коли ми з…

— Викликай поліцію! — кричала Людмила Сергіївна, стоячи посеред кухні з розпатланим волоссям. — Нехай приїдуть і подивляться, хто тут насправді небезпечний для дитини! Марина тримала доньку на руках і мовчала. Одинадцятимісячна Софійка плакала так, що вже майже не було голосу, хапалася долонькою за ліве вухо, а на маленькій мочці червоніла свіжа ранка. На столі остигав чай, у раковині лежала недомита чашка, а біля дверей стояла дитяча коляска, з якою свекруха чотири години тому вийшла «просто прогулятися». — Мамо, заспокойся, — сказав Андрій, який щойно зайшов до квартири. — Ніхто тебе нікуди не викликає. — А ти її послухай! — Людмила Сергіївна ткнула пальцем у Марину. — Вона сережки викинула…

— Не чіпай її! — закричала Марина, коли свекруха схопилася за маленьку сережку у вусі онуки. — Ще раз торкнешся дитини — я сама викличу поліцію. — Викликай! — Людмила Сергіївна різко випросталася посеред кухні. — І заодно розкажи, як ти знущаєшся з власної дитини! Одинадцятимісячна Софійка лежала на руках у матері й заходилася плачем. Маленьке вушко почервоніло й набрякло, а біля застібки блищала свіжа крапля крові. На кухонному столі холонув недопитий чай, поруч лежала недочищена картопля, яку Марина збиралася поставити варити ще годину тому. — Вона не повинна була мати цих сережок, — сказала Марина крізь зуби. — А я вважаю, що повинна, — відрізала Людмила Сергіївна. — Дівчинка…

— Не чіпай їх, мамо, — сказала Олена так тихо, що спочатку сама не почула власного голосу. Вона стояла посеред кухні, тримаючи на руках одинадцятимісячну Софійку, а свекруха саме поправляла доньці шапочку, під якою блищали маленькі золоті сережки. Дівчинка крутила головою, морщилася і тихо скиглила, а з-під застібки на лівій мочці проступала червона крапелька крові. — Я сказала: зніми їх. — Та господи, Олено, ну що ти знову починаєш? — відмахнулася Людмила Петрівна. Вона навіть не підвищила голос, і саме це чомусь налякало Олену сильніше за крик. — Дитина вже звикне. Усі дівчатка ходять із сережками, а ти її вдягаєш, як хлопчика. Ні бантика, ні сукенки, ні нормальної зачіски. Олена…

— Не чіпай порошок, Олено. Машини все одно вже немає. Олена стояла посеред ванної з мірною ложкою в руці. Вона повільно повернула голову до чоловіка й кілька секунд просто дивилася на нього, не розуміючи, що саме він сказав. — Якої машини? Сергій стояв у дверях, ще в куртці, з мокрими від дощу плечима. Він важко видихнув, зняв окуляри й потер перенісся. — Нашої пральної. Олена перевела погляд на порожнє місце біля стіни. Там, де ще вранці стояла їхня новенька машина, залишилися тільки шланг, кран і світлий прямокутник чистої плитки. Навіть маленька пластикова накладка, яку вони купували разом, зникла. — Сергію, — тихо сказала Олена, — де вона? — Не знаю.…

— Ви мені путівку подарували чи няньку на дві неділі шукаєте? — Олена поклала телефон на кухонний стіл і вперше за весь вечір подивилася на сина прямо. — Бо якщо няньку, то одразу скажіть. Я валізу не братиму. За столом запала така тиша, що було чути, як у холодильнику клацнув компресор. Марина, невістка, повільно відсунула від себе чашку кави й поправила пасмо волосся за вухо. А Сергій, який ще хвилину тому весело розповідав про море, раптом зацікавився крихтами біля своєї тарілки. Олена саме збиралася перевірити, чи не забула покласти в сумку ліки від тиску, коли на телефон прийшло повідомлення. Марина випадково переслала їй файл із назвою «Графік дітей». Усередині був…

— То забирайте його до себе. Ви ж краще знаєте, як із чоловіками поводитися, — сказала Олена й поставила перед свекрухою пакет із речами. — Вам сорок років досвіду. Мені вже набридло вчитися на власних помилках. Надія Петрівна спочатку навіть не зрозуміла, про що йдеться. Вона стояла на сходовому майданчику в старому пуховику, тримаючи в руці контейнер із голубцями, а за її спиною тягнувся запах смаженої цибулі та морозного повітря. У квартирі за Олениною спиною тихо працював холодильник, а восьмирічний Максим сидів у кімнаті над домашнім завданням і старанно виводив ручкою літери в зошиті. — Де Андрій? — нарешті запитала Надія Петрівна. — У кімнаті. — Чого він не вийшов?…

— Ти зараз серйозно збираєшся віддати мамі гроші, які ми два роки відкладали на квартиру? Оксана поставила чашку кави на стіл так різко, що ложечка дзенькнула об блюдце. Андрій навіть не підняв очей від телефона — він стояв біля кухонного вікна в домашній футболці й гортав повідомлення від майстра. За вікном мрячив листопадовий дощ, на підвіконні сохли дитячі рукавички, а на холодильнику магнітом тримався аркуш із написом: «Наш перший внесок». — Не віддавати, а допомогти, — спокійно поправив чоловік. — У мами дах тече. Вона вже третій раз ставить тазики під стелю. — Твоя мама живе у цегляному будинку, а не в землянці, — Оксана відкрила холодильник і дістала контейнер…