Саме Ти

«Мамо, а чому бабуся каже, що за Союзу жилося краще?» Я не одразу знайшла, що відповісти дітям. Але ввечері дістала стару сімейну скриню… — Мам, ну чому знову гречка? Я ж просив макарони\! Семирічний Данилко стояв біля столу, насупивши брови, і відсував тарілку. Його молодша сестра Софійка тим часом уважно розглядала йогурт із вишнею, який мама поклала їй на сніданок. — Я хотіла з персиком\! Ти ж знаєш\! Я подивилася на дітей і ледь стримала усмішку. На плиті стояв суп, у холодильнику були сир, масло, овочі, фрукти, а на столі лежав свіжий хліб. І все одно комусь щось не подобалося. — Знаєте що, діти? Ви навіть не уявляєте, наскільки вам…

Я десять років була тобі дружиною, кухаркою, прибиральницею і нянькою. — Ти серйозно збираєшся йти? Через звичайну собаку? — чоловік стояв посеред кухні й дивився на мене так, ніби я щойно повідомила, що збираюся продати квартиру й переїхати на інший континент. Я мовчки складала документи сина в папку. На плиті варилася вечеря, у пральній машині крутилися його сорочки, а на телефоні висіло повідомлення від начальниці з проханням терміново перевірити звіт. Звичайний вечір у нашій родині, як і сотні попередніх. Тільки цього разу я вже знала, що завтра прокинуся не в цьому будинку. — Не через собаку, Андрію. Через десять років, протягом яких ти жодного разу не запитав, чи не втомилася…

«Вона не моя донька, я це знаю від самого початку. Але якщо ще раз почуєш, як дружина називає її чужою, завтра ж заберу дитину й піду» — Ти знову залишила сестру саму? Катерино, скільки можна тобі повторювати? Ти взагалі думаєш головою чи тільки про своїх подружок?! Тома стояла посеред подвір’я, тримаючи в одній руці мокру ганчірку, а в другій — дитячу куртку, яку щойно зняла з мотузки. За хвірткою вже стихав сміх дівчаток, а шестирічна Катя, притиснувши до грудей стару ляльку, мовчки дивилася на матір. Вона хотіла пояснити, що Оленка сама побігла до сусідського хлопчика, але знала: мама все одно не слухатиме. — Я ж тільки на хвилинку, мамо… —…

«Доньці ми віддамо всі заощадження, а будинок після нас поділять навпіл». Коли син почув це, він уперше за багато років назвав мене несправедливою матір’ю — То виходить, ми з батьком вам усе життя не догодили, а тепер ще й повинні виправдовуватися за власні гроші? — не витримала я, коли син грюкнув долонею по столу. Чашка з недопитим чаєм хитнулася, кілька крапель потрапили на скатертину, яку я ще вранці прасувала до приїзду дітей. Невістка сиділа поруч із ним, опустивши очі, але кутики її губ ледь помітно смикалися. А дочка Оксана мовчала, стискаючи в руках серветку, ніби боялася навіть поворухнутися. Мене звати Галина Петрівна, мені шістдесят вісім, чоловікові Миколі — сімдесят. Живемо…

Мені сімдесят п’ять років, і щовечора я вкладаю спати свою дев’яностосемирічну маму. Допомагаю їй зняти вовняну кофту, розчісую рідке сиве волосся, поправляю подушку й перевіряю, чи стоїть біля ліжка склянка води. Іноді вона називає мене маленькою Ганнусею, хоча мої власні діти вже давно мають дорослих дітей. А вранці, коли я заходжу до її кімнати, вона незмінно запитує: «Доню, ти вже снідала? Бо не можна починати день на порожній шлунок». Ми живемо удвох у старій батьківській хаті на околиці села. Під вікнами росте велика яблуня, яку ще мій батько посадив після весілля, а за нею починається город, де мама колись могла працювати від світанку до темряви. Тепер там залишилися кілька грядок…

— Мамо, ти ж тепер пенсіонерка! Невже тобі важко приготувати нормальний обід для власної доньки та онуків? Ми цілий день працюємо, а ти сидиш удома й не знаєш, куди себе подіти! Марина сказала це так буденно, ніби просила передати сіль за столом. Я стояла посеред кухні з мокрими руками, а на плиті тихо кипіла вода для чаю. За її спиною стояв чоловік Тарас із двома великими пакетами продуктів, які вони, очевидно, привезли не для мене, а щоб я перетворила їх на готові страви. — А що сьогодні готуємо? — запитав він, заглядаючи в холодильник. — Діти хочуть голубців, а Марина казала, що ти вмієш робити такі, як колись бабуся. Я…

— Ви шукаєте щось у нашій спальні? — запитала Наталія, зупинившись у дверях. Свекруха навіть не здригнулася. Вона стояла біля відкритої шухляди комода й перебирала кабелі, зарядні пристрої та якісь документи, які Наталія зранку залишила після роботи. Замість того щоб вибачитися, жінка невдоволено повернула голову й відповіла: — Та шукаю зарядку для телефона. Антон сказав, що у вас десь є запасна. Що ти так дивишся, ніби я чужа? Наталія мовчки підійшла й зачинила шухляду. Їй хотілося нагадати, що зарядні пристрої лежать у вітальні, а спальня — не місце для пошуків, але вона лише попросила наступного разу стукати перед тим, як заходити. Зінаїда Петрівна демонстративно зітхнула й вийшла, пробурмотівши щось про…

— Мамо, приїдь, будь ласка. Тільки не питай нічого телефоном. Я боюся, що зараз просто не витримаю… Коли донька вимовила ці слова, я саме різала петрушку для вечері. На годиннику була майже перша дня, а до весілля залишалося три дні. Я вже подумки перебирала список справ: забрати сукню з ательє, підтвердити кількість гостей, забрати торт і домовитися з фотографом про час зйомки. Але голос Оксани не залишав сумнівів: сталося щось серйозне. Вона ніколи не плакала без причини, а останні кілька тижнів узагалі жила весіллям. Я витерла руки рушником і запитала, де Максим. — Він сказав, що весілля не буде. Що все закінчено. Мамо, він просто зібрав речі й пішов, —…

— Доню, знайомся. Це Оксана. Тепер вона житиме з нами. А це її дівчатка — Марина та Дарина. Батько промовив це так, ніби повідомляв про нову шафу, яку вирішив поставити в коридорі. Він заніс до квартири дві великі сумки, ніяково усміхнувся й подивився на доньку, чекаючи, що вона теж зрадіє. Ліза стояла біля дверей своєї кімнати й не знала, що сказати. Після смерті мами минуло лише два роки, і вона досі іноді ловила себе на тому, що прислухається до кроків у коридорі, сподіваючись почути знайомий голос. Оксана була високою, худорлявою жінкою з гострими рисами обличчя. Вона швидко оглянула квартиру, затримала погляд на взутті біля дверей, а потім подивилася на Лізу.…

Рік видався жахливим. Спочатку від мене пішов чоловік, забравши половину побутової техніки, телевізор і навіть улюблену кавомашину. Потім почалися проблеми на роботі. Наша невеличка фірма давно трималася на чесному слові, зарплату затримували, а керівництво вже кілька разів натякало, що скоро доведеться шукати нове місце. Того ранку я вирішила не їхати до офісу. Якщо грошей усе одно немає, то навіщо витрачати на дорогу останні копійки? Замість прибирання я влаштувалася за кухонним столом із безкоштовною газетою. На останній сторінці красувалися оголошення всіляких цілителів, ворожок і спадкових чаклунок. Одна обіцяла повернути коханого за три дні, інша гарантувала багатство, третя знімала прокляття до сьомого коліна. А найбільше мене зацікавила оголошена послуга екстрасенски Віолетти. Вона…