Саме Ти

Свекруха замовила на свій шістдесятий день народження шістдесят страв. Чоловік замкнув мене на кухні — Слухай уважно, Оксано! Завтра моїй матері шістдесят років, і я хочу, щоб на столі було рівно шістдесят різних страв. Не п’ятдесят дев’ять, не п’ятдесят вісім, а шістдесят! Якщо чогось не вистачатиме, збирай свої речі й забирайся з мого дому! Роман стояв посеред кухні, розмахуючи телефоном із записаним списком страв. У цьому списку були фаршировані качки, три види холодцю, домашні голубці, запечена риба, кілька салатів, десятки закусок і десерти, яких вистачило б на весілля щонайменше для сотні гостей. — Романе, ти ж розумієш, що це фізично неможливо зробити за одну ніч? — тихо запитала я. —…

— Така мати, така й донька! — засміявся мій чоловік, переступаючи поріг маминого будинку разом зі своєю коханкою. — Обидві любите влаштовувати вистави, тільки одна вже стара, а друга досі не навчилася тримати язик за зубами. Я стояла біля стіни, притискаючи до грудей ушкоджену руку, і не могла повірити, що людина, з якою я прожила дванадцять років, справді прийшла сюди знову. Ще напередодні він бив мене ключкою для гольфу, кричав, щоб я просила пробачення, а тепер привіз свою коханку, наче хотів остаточно принизити мене перед матір’ю. Та мама не заплакала, не почала кричати й навіть не спробувала сперечатися з ним — вона лише спокійно дістала телефон і зробила один короткий…

— Мамо, я їсти хочу! — Дмитрик смикав матір за руку, а вона ніяк не могла розплющити очі. Марина спробувала підвестися, але голова відразу пішла обертом, а тіло налилося такою важкістю, наче її всю ніч били палицями. Вона хворіла третій день, майже нічого не їла, а напередодні ввечері випила жарознижувальне й провалилася в сон, не пам’ятаючи навіть, чи зачинила вхідні двері. Їй снився великий святковий стіл із запеченим м’ясом, овочами, апельсинами та важкими гронами винограду, а маленький Дмитрик стояв біля нього й запитував, чи можна скуштувати хоч одну ягідку. — Мамо, вставай! — хлопчик уже плакав, хапаючи її за рукав піжами. Марина зібрала останні сили, сіла на ліжку й обійняла…

— Мамо, тільки не кажи, що ти справді збираєшся привезти того кота! Ми ж усе обговорили, — голос невістки пролунав у телефоні ще до того, як Галина Петрівна встигла привітатися. — У нас нові меблі, білий диван, а Марічка після контакту з котами починає чхати. Ти ж не поставиш свої забаганки вище за здоров’я онуки? Галина Петрівна стояла посеред старої кухні, притискаючи телефон до вуха, а біля її ніг сидів рудий кіт із надламаним вухом. На плиті холонув борщ, за вікном шумів дощ, а на столі лежали документи на продаж будинку, в якому вона прожила майже сорок років. Жінка подивилася на кота й тихо відповіла: «Добре, доню, як скажеш», хоча…

— Це мої гроші, Анно! Мій бонус, я його заробив, тому можу витратити його на що завгодно! — кричав Павло посеред кухні. На столі лежали рахунки за ремонт пральної машини, зламана мікрохвильовка все ще стояла біля смітника, а на холодильнику висів список витрат на наступний місяць. Але чоловік навіть не дивився в той бік, бо тримав у руках телефон із підтвердженням бронювання розкішного готелю в Анталії. Я стояла навпроти нього й мовчала. У повідомленні було написано, що оплачено сім днів у п’ятизірковому готелі на двох, із перельотом, трансфером, харчуванням і видом на море. Другим пасажиром була його мати, Галина. — Ти купив путівку мамі? — нарешті запитала я. Павло навіть…

— Та що ви, друзі, я ж свою дружину повністю утримую! — голосно засміявся Роман, піднімаючи келих. За столом у ресторані одразу почали жартувати, хтось поплескав його по плечу, а його друг Сергій засміявся: «Оце правильно, мужик має бути мужиком». Я сиділа поруч із Романом і кілька секунд просто дивилася на нього. Він говорив із такою впевненістю, ніби щодня сам оплачував усі рахунки нашої родини. Ніби саме на його зарплату ми купили машину, зробили ремонт і кілька разів вибиралися на відпочинок. Ніби останні три роки я не закривала його фінансові провали власними грошима. — Романе, не перебільшуй, — тихо сказала я. Він навіть не повернувся до мене. — Та годі,…

— О, а ось і наш сімейний банкомат прийшов! — засміялася свекруха, коли я зайшла до кухні. За столом сиділи всі: свекруха Галина, її донька Оксана з чоловіком, мій чоловік Роман і ще двоє родичів. Я навіть не одразу зрозуміла, що вона говорить про мене, тому машинально усміхнулася й поставила на стіл коробку з домашнім пирогом. — Чого стоїш? Сідай, — сказала Галина. — Наш банкомат сьогодні, мабуть, добре заробив. За столом засміялися. Я подивилася на Романа. Він теж усміхався. Не зніяковіло, не вимушено, не так, як людина, якій незручно через невдалий жарт дружини чи матері. Він сміявся щиро. І саме тоді в мені щось тихо обірвалося. Я сіла на…

— У суботу буде чотирнадцятеро людей, тому купіть м’ясо, овочі, сир і нормальний торт, — сказала Христина, заходячи на кухню. — І бажано, щоб усе було готове до першої години, бо люди приїдуть здалеку. Вона сказала це таким буденним тоном, ніби повідомляла мені, о котрій годині завтра зійде сонце. Я саме стояла біля плити й помішувала суп, коли свекруха поклала на стіл аркуш паперу. На ньому вже був написаний список страв: запечене м’ясо, картопля, три салати, нарізка, голубці, домашній торт і ще кілька закусок. Я прочитала список двічі, а потім повільно підняла очі на Христину. — Ви вже всіх запросили? — запитала я. — Звичайно, — відповіла вона, навіть не…

«Ваш син уже два роки не працює в банку. Невже ви нічого не знали?» — запитала колишня невістка біля реанімації. А потім до лікарні прийшли троє незнайомців, які плакали через мого сина — Пані Марино, вам краще присісти, — сказала медсестра, підтримуючи мене за лікоть. — Лікарі зараз не дозволять вам зайти до реанімації, але щойно з’являться новини, ми вас покличемо. Я опустилася на пластиковий стілець і стиснула телефон так сильно, що заболіла долоня. Моєму синові Тарасові було лише тридцять вісім років, а лікарі щойно повідомили, що після інфаркту його стан залишається важким. Ще три дні тому він сидів на моїй кухні, пив каву й розповідав, що на роботі починається…