— Чого приїхала? Олена спробувала усміхнутися. — Привіт тобі теж мамо. — Я тебе не чекала. — Я знаю. — То навіщо приїхала? Галина відчинила двері не одразу. Спочатку довго дивилася у вічко, хоча чудово знала, хто стоїть на сходовому майданчику. Коли нарешті відчинила, її погляд ковзнув по доньці, по великій валізі біля ніг і знову повернувся до її обличчя. Олена підняла валізу. — Можна зайти? Галина відійшла вбік, пропускаючи доньку до квартири. Усередині майже нічого не змінилося. Та сама вузька прихожа, старе дзеркало в дерев’яній рамі, килимок біля дверей, який Галина не викидала ще з тих часів, коли Олена ходила до школи. На кухні пахло смаженою цибулею, а на…

— Нам потрібна домробітниця, а не ще одна господиня в цьому домі, — тихо сказала Вікторія чоловікові, коли вони зачинили двері спальні. — Я згоден, — так само тихо відповів Артем. — Але давай завтра. Сьогодні вже пізно. Вони обоє боялися сказати вголос, що нова працівниця за один вечір примудрилася зробити те, чого вони не могли роками: посадити всю сім’ю за один стіл, змусити їх відкласти телефони й навіть зацікавити одинадцятирічного сина книжкою. А ще ця жінка без дозволу переставила половину речей у будинку, забрала в Артема сигару, нагодувала його щами й так подивилася, що він уперше за багато років без суперечок пішов спати о десятій вечора. Звали її Ганна…

— Ти безсовісна, виставляти рахунок рідній людині. Свекруха обурилась. Надія сиділа на кухні, машинально крутила в руках чайну ложку й дивилася у вікно на дітей, які ганяли м’яча біля під’їзду. — Ніхто вам рахунок не виставляє, Галино Василівно, — спокійно відповіла вона. — Я лише сказала, що наступне вільне вікно в мене через десять днів. — Десять днів! Мені що, чекати, поки ти з панським настроєм до мене приїдеш? — У мене замовлення. — Які ще замовлення? Ти ж не лікар і не директор заводу. Ганчіркою помахати — оце вже така важлива робота? Надія заплющила очі. Вона вже знала, до чого все йде. — Якщо вам терміново, можете звернутися до…

— Якщо невістка в день спить , то який із неї буде толк у господарстві? Голос пролунав просто над вухом сонної Соломії. Вона розплющила очі й побачила у дверях майбутню свекруху — Олену Василівну, у старому квітчастому фартуху й із таким виразом обличчя, ніби жінка вже склала остаточний висновок про все її майбутнє подружнє життя. На годиннику було без п’ятнадцяти восьма, а Соломія напередодні заснула майже о першій ночі, бо до останнього перевіряла список гостей і відповідала на повідомлення організаторки. — Доброго ранку, Олено Василівно, — тихо сказала вона, сідаючи на ліжку. — Для кого доброго, а для кого вже пів дня минуло, — зітхнула свекруха. — У нормальних господинь…

У чоловіка задзвонив телефон і я взяла трубку, не встигла я сказати ало, як на тому кінці заговорили.— Зайчику, забери мене з перукарні! Я тут уже закінчую, а на вулиці така злива, що я в цій замші до машини не дійду! Олеся застигла біля раковини, тримаючи в руці мокрий рушник. Телефон чоловіка лежав на тумбочці біля дзеркала й вібрував так настирливо, що вона, не замислюючись, провела пальцем по екрану. Жіночий голос у слухавці був молодим, веселим і таким упевненим, ніби людина точно знала, кому телефонує. А потім пролунав сміх і тихе: «Ну все, чекаю тебе, мій хороший». Дзвінок обірвався. Олеся ще кілька секунд дивилася на телефон, ніби могла знайти в…

Галина була старшою. Змалку її вчили поступатися, ділитися, бути опорою і в усьому допомагати молодшій. Якщо на столі залишалося останнє яблуко, мама віддавала його Світлані. Якщо потрібно було йти по воду взимку, йшла Галина. А коли батьки захворіли, саме вона залишилася в селі доглядати їх, тоді як Світлана вже давно жила в місті й приїжджала лише на свята. Після того як  батьківне стало, сестри начебто не сварилися. Світлана телефонувала на свята, привозила якісь подарунки, часом кидала на стіл гроші й казала: «Купіть собі щось, вам у селі все треба». Галина дякувала, хоча знала, скільки коштує її домашня консервація в магазинах. Світлана ніколи не рахувала, скільки банок забрала за літо, бо…

— Треба на вихідних до мами з’їздити. Вона сумує, — сказав Роман, відкладаючи телефон. Я саме накривала на стіл після важкого робочого дня й ледве трималася на ногах. «Ми ж були в неї два тижні тому», — відповіла я, але чоловік лише похмуро сказав: «Я знаю. Просто не можу спокійно сидіти, коли вона там сама». Я хотіла ще посперечатися, але змовчала. Бо знала, що в Романа це не просто примха: після смерті батька його мама, Ганна Степанівна, наче згасла. Раніше вона постійно була чимось зайнята — город, кури, консервація, сусідки, нескінченні розмови через паркан. Тепер великий будинок, у якому вони з чоловіком прожили сорок років, став для неї надто тихим.…

— Ви що, через якусь дитину вирішили не приходити на мій ювілей?! — свекруха кричала так, що я мимоволі відсунула телефон від вуха. Потім почала говорити, що я спеціально налаштовую чоловіка проти неї, а під кінець заявила, що ще пошкодую, якщо «зроблю з родини посміховисько». Я сиділа на кухні, дивилася на коробочку із золотими сережками, які ми купили їй у подарунок, і не могла повірити, що все це відбувається через мою доньку. Коли я познайомилася з Михайлом, Єві було шість років. Її біологічний батько зник ще тоді, коли я сама була майже дитиною: мені виповнилося дев’ятнадцять, коли я народила доньку, а він просто сказав, що не готовий до відповідальності. Через…

Мене все життя дивувало одне: чому в моїй власній країні українська мова так часто почувалася гостею, а російська — господинею? Я виріс україномовним і ніколи не сприймав це як щось особливе. Для мене це було просто природно — говорити мовою своєї родини, читати українське, співати українське. Але що старшим я ставав, то частіше помічав: проблема була не в моїй мові, а в тому, що комусь дуже не подобалося, що я не переходжу на російську. У дитинстві це починалося з дрібниць. Я хотів дивитися українські мультфільми, але вибір був смішно малий, тоді як російськомовного контенту навколо було скільки завгодно. Тож я почав більше читати. Книги стали для мене способом отримувати українську…

Чому ви не доглядаєте за свекрухою, від неї вже смердить. Старенька не може про себе сама подбати. Коли свекруха востаннє зайшла до моєї доньки в кімнату, я саме стояла біля плити й помішувала гречану кашу. Почула, як восьмирічна Софійка тихо сказала: «Бабусю, я не буду, мені страшно», а за секунду пролунав такий крик, що в мене ложка випала з рук. Я забігла до кімнати й побачила, як Галина Петрівна сидить на ліжку, сердито махає рукою на дитину і вимагає принести їй пляшку з якоюсь настоянкою. Тоді я ще не знала, що саме з цього дня наша родина остаточно розділиться на тих, хто «довів маму до того світу», і тих, хто…