— Та ти на себе в дзеркало давно дивилась?! — він навіть не підвищив голосу, але ці слова вдарили сильніше, ніж крик. — Коли ти востаннє ставала на ваги?.. Саме про ваги чомусь різонуло найбільше. Він завжди «дбав» про неї. Навіть із магазину не дозволяв тягнути більше трьох пакетів — мовляв, береже. А вона за цю «турботу» віддячила по-своєму: народила сина, виростила, виховала, вивчила, поставила на ноги. І якось непомітно в цьому всьому постаріла. Сивину вже не брала фарба, креми не розгладжували зморшки, а манікюр не робив руки молодшими.

— Та ти на себе в дзеркало давно дивилась?! — він навіть не підвищив голосу, але ці слова вдарили сильніше, ніж крик. — Коли ти востаннє ставала на ваги?..

Саме про ваги чомусь різонуло найбільше.

Він завжди «дбав» про неї. Навіть із магазину не дозволяв тягнути більше трьох пакетів — мовляв, береже. А вона за цю «турботу» віддячила по-своєму: народила сина, виростила, виховала, вивчила, поставила на ноги. І якось непомітно в цьому всьому постаріла. Сивину вже не брала фарба, креми не розгладжували зморшки, а манікюр не робив руки молодшими.

Того недільного дня, після обіду, він довго м’явся, не дивився в очі, а потім сказав, що закохався. Йде. У нове життя — де багато світла, музики і свята.

Вона трохи поплакала. А потім взяла чистий аркуш і написала:
«Моє нове життя: світло, музика, свято».

Список вийшов короткий:

1. Схуднути.
2. Відсвяткувати своє звільнення від щоденної каторги на благо невдячного Васька.

Лише проживши більшу частину життя, починаєш розуміти: не можна відкладати свої мрії «на потім». У жінок це «потім» часто означає — після заміжжя, після дітей, після всіх… тільки не для себе.

Колись вона малювала. Мріяла подорожувати. Хотіла навчитися танцювати танго. Але виявилося, що чоловік і танго — речі несумісні. А подорожі — це раз на рік до родичів у сусідню область і влітку на дачу.

І от тепер — свобода. Хочеш — малюй, хочеш — танцюй, хочеш — співай. А хочеш — від самотності вий.

Але вити не довелося.

Наче з-під землі повилазили «принци». Певно, їх теж добре годують, але захотілося чогось домашнього.

Першим прийшов сусід Сашко — запропонував поміняти замок, щоб той «герой» не повернувся.
Другим заявився колишній товариш чоловіка — Семен.
Третім — начальник, Сергій Володимирович, з пропозицією підвищення і відпустки в Одесі.
А четвертим — Михайло, друг дитинства, перше кохання. Нічого не пропонував. Лише спогади.

«Де ж ви були раніше… принци на білих конях?» — подумала вона. — «Поки вас дочекаєшся, можна заміж вийти, дітей виростити, розлучитись і зрозуміти, що ви вже не потрібні».

Та їй уже було не до них.

У неї — плани. І всі святкові.

Почала з ремонту. Викинула все зі старого життя — нема чого тягнути мотлох у нове. На антресолях знайшла себе колишню: старі ковзани, викрійки на випускну сукню, шкільні зошити з віршами про кохання.

А в самому кутку — фотоапарат «Зеніт». Подарунок тата. Тоді він сказав:
«У тебе попереду довге життя, доню. Нехай у ньому буде багато чудес — і ти їх збережеш».

Ковзани і папери вона викинула. А фотоапарат забрала з собою.

За чудесами.

Через рік вона перечитувала свій список, як захопливу книгу. Він зріс, розширився: стрибнути з парашутом, пройти сплавом по гірській річці, піднятись на вершину в Карпатах.

Сто першим пунктом спочатку був Василь — щоб захлинувся від жалю, що втратив найкраще у своєму житті. Але вона усміхнулась і викреслила його.

Назавжди.

І раптом подумала: а ж бо я маю бути йому вдячна. Якби він не пішов у своє «свято», у мене не почалося б моє.

Коли вона вперше стрибнула з парашутом — кричала в небо:
— Васяяя! Дякую тобі!

Коли проходила бурхливі пороги карпатської річки — шепотіла:
— Василю, буду вдячна все життя…

Коли стояла на вершині Лисої гори — сміялась:
— Та чого ж ти мене раніше не послав?!

Одного ранку вона прокинулась від сонця, що заливало кімнату. Було лише сьома, а вона вже відчувала себе щасливою.

Зварила каву, повернулась у ліжко, відкрила свій щоденник. Там був щільний графік «свят»: зустріч із подругою, відмовити черговому «принцу», купити сумочку під чоботи, які купить наступного року, подзвонити Васі й привітати його з річницею «звільнення»… і запросити на відкриття своєї фотовиставки.

І тут із записника випав той самий перший список.

Вона усміхнулась, дістала з-під ліжка ваги, стала.

Стрілка зупинилась на тій самій цифрі.

І цього разу її це зовсім не засмутило.

Бо головне в житті жінки — не вага.

А вміння зробити своє життя святом.