— Господиня, солі не позичите? Я зранку збирався купити, а потім закрутився і забув. Олена саме витирала мокрі руки кухонним рушником, коли почула цей голос із-за дверей. Вона відчинила й побачила Олега — сусіда з половини будинку, якого терпіти не могла вже багато років. Він стояв на порозі з усмішкою, ніби вони були не чужими людьми, а добрими приятелями. — Зараз. Олена мовчки пішла на кухню, насипала солі в маленьку баночку й повернулася. Але Олег не поспішав забирати її. — А у вас гарно стало, — він заглянув за її плече. — Затишно. Ви, виявляється, вмієте господарювати. Олена відразу відчула, як усередині все закипає. — Я вас у дім запрошувала?…

— Та ви ж самі казали, що буде три тисячі! Звідки тепер сім? — Пані Галино, не треба робити з нас злодіїв. Ми ж не просто траву покосили. Ви хоч бачили, скільки тут роботи? Галина Степанівна стояла біля могили чоловіка й тримала в руках старенький гаманець, де залишилося рівно дві тисячі триста гривень. Вона дивилася то на чоловіків у робочих рукавицях, то на свіжопофарбований пам’ятник і ніяк не могла зрозуміти, як за одну мить домовленість перетворилася на зовсім іншу суму. Ще дві тисячі вона мала віддати за комунальні послуги, а пенсію отримала лише вчора. — Я ж вас попереджала, що в мене грошей небагато, — тихо сказала вона. — Ну,…

— Та ви ж бачите, кому продаєте! Я не для себе беру. У мене троє дітей, чоловік зараз без роботи, — жінка з дорогим шкіряним гаманцем говорила так, ніби це літня продавчиня мала їй ще й доплатити за покупку. — Доню, я вже й так дешевше поставила, — тихо відповіла бабуся. — Вранці сама все позбирала. Помідори он ще теплі, з городу. Я стояла за кілька метрів і спочатку навіть не звернула особливої уваги. На ринку торгуються постійно: хтось просить скинути п’ять гривень, хтось бере більше — і продавець сам робить знижку. Але ця розмова чомусь затягнулася. Жінка перебирала помідори один за одним, складала їх назад, знову брала інший. На…

— Пакети далеко не прибирай, — сказала свекруха, навіть не запитавши дозволу. — Оксана завтра заїде. Все забере. Леся саме складала дитячі речі після прання, коли почула це. Вона застигла посеред кімнати з маленькою рожевою курткою в руках і кілька секунд просто дивилася на свекруху. Надія Степанівна сиділа на дивані так упевнено, ніби перебувала у власній квартирі, хоча гостювала в сина вже третій тиждень. — Забере що? — Те, що Софійці вже мале. Куртки, комбінезони, шапки. Навіщо вам їх складати? Оксаниним хлопцям усе знадобиться. Леся повільно поклала куртку на стілець. — А Оксана мене питала? Свекруха здивовано глянула на неї. — А що тут питати? Ви ж сім’я. — Цікаво…

— Мамо, ви тільки не смійтеся, але я принесла вам борщ. Можете сказати, чого йому в ньому бракує? Марина стояла на порозі квартири свекрухи з трилітровою банкою в руках і почувалася так, ніби прийшла не на обід, а на іспит. Наталя Василівна саме витирала стіл після сніданку, тому спочатку навіть не зрозуміла, що від неї хочуть. Вона глянула на банку, потім на невістку й нарешті запитала: — А що з ним не так? — Оце я й хочу знати. Марина поставила банку на стіл. — Андрій уже третій місяць каже, що я не вмію варити борщ. Каже, у вас він такий, що можна дві тарілки з’їсти, а мій — «просто…

— Ти не маєш права називати себе моїм батьком! Ти навіть не знав, коли в мене був перший виступ, не приїхав на випускний і жодного разу не запитав, чи є мені за що жити! Соломія стояла посеред кухні, стискаючи в руках стару батькову кепку. Навпроти неї сидів чоловік, якого вона бачила вдруге у житті. Він називав себе її рідним батьком, говорив про кровну спорідненість і навіть приніс результати ДНК-тесту. Але Соломія дивилася на нього й не могла зрозуміти одного: чому людина, яка пам’ятала дату її народження, не пам’ятала жодного дня її життя? Чоловік нервово поправив комір сорочки. — Я знаю, що винен перед тобою. — Винні бувають за несплачений борг.…

— Ти зараз серйозно? Тобто я повинна відкрити двері й поселити трьох людей у нашій квартирі тільки тому, що твоя тітка вирішила приїхати без попередження? Оксана стояла посеред кухні з мокрим рушником у руках і дивилася на чоловіка так, ніби вперше його бачила. На плиті тихо булькав борщ, пральна машина вже третій раз віджимала постіль, а на сушарці висіли дитячі речі — їхня донька саме хворіла на застуду. Максим говорив із телефону винуватим голосом, але чомусь саме Оксана почувалася винною. — Вони вже на трасі, — тихо сказав він. — Через годину будуть. — Хто «вони»? Максим кашлянув. — Тітка Галина, двоюрідна сестра Оля і Сашко. Оксана заплющила очі. —…

— Мамо, не кажи мені більше, що тато винен у розлученні. Якби ти не перевіряла його телефон щовечора, він би, може, й не пішов! Я стояла посеред кухні й дивилася на доньку, яка ще вчора просила мене забрати онука з садочка, а сьогодні повторювала слова своєї бабусі. На столі лежав телефон мого чоловіка, який я щойно кинула туди після того, як прочитала одне-єдине повідомлення. «Коханий, я вже не можу чекати. Коли ти нарешті скажеш їй правду?» — писала якась Ірина. І найстрашніше було навіть не це повідомлення, а те, що я одразу зрозуміла: я не вигадувала її існування. Мене звати Марина, мені сорок шість років. З Романом ми прожили разом…

Якщо ви зараз відмовитеся, ваші діти можуть залишитися без спадщини. Я не одразу зрозуміла, хто переді мною. Жінка стояла на сходовому майданчику, притискаючи до грудей чорну шкіряну сумку, а з її дорогого пальта на старий лінолеум капала тала вода. Я дивилася на неї й не могла повірити власним очам. П’ятнадцять років тому саме вона забрала з моєї сім’ї мого чоловіка. — Відійдіть від дверей, Світлано, — сказала я. — Я не хочу з вами говорити. — Мені більше нікуди йти, Ларисо. Вона сказала це так тихо, що я майже пошкодувала її. Майже. Бо перед очима одразу виник інший день — п’ятнадцять років тому, коли я так само стояла біля дверей…

— Мамо, ну невже тобі шкода двох тисяч євро? Ти ж не чужим людям їх даєш. Це твої онуки, між іншим. Я мовчала й дивилася на телефон, хоча доньки вже не бачила. На кухні вистигав чай, пральна машина гуділа у ванній, а на столі лежав конверт із грошима, які я збирала майже пів року. Я відкладала їх не на море і не на нову сукню — хотіла нарешті зробити собі зуби й залишити щось на чорний день. Але після цих слів доньки вперше за багато років подумала: а чи не настав час перестати бути для неї безкінечним гаманцем? Мене звати Галина, мені п’ятдесят сім. Уже одинадцятий рік я працюю в…