— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Яка ще наречена?! А обід ти приготувала? — обурилася донька, коли Алла повідомила, що виходить заміж і їде з дому

Напередодні вихідних Алла, як завжди, приїхала до матері в село. Матері було вже сімдесят вісім років, і вона давно жила сама.

За два дні донька встигала прибрати в хаті, перепрати білизну. Автоматичної пральної машини, як і водогону, у дворі не було. А влітку ще й город забирав чимало сил.

— Переїжджала б ти до мене, усе ж легше було б. Ніякого відпочинку тобі немає, доню, — казала мати.

— Мамо, у мене там робота, донька, онучки, — лише зітхала Алла.

— Петро повернувся. Вікна у своїй хаті відкрив, дошки познімав. Після смерті Ганни дім років п’ять пустував. Каже, натомився по світах їздити, хоче тут віку доживати. Про тебе розпитував, мабуть, навідається, — повідомила новину мати.

Петро… Петрик… Він був її першим шкільним коханням. Вона любила його, а він на неї особливої уваги не звертав.

У випускному класі Алла навіть наважилася на хитрість — навмисно впустила відро в криницю і побігла до Петра просити допомоги, бо боялася материного гніву.

Петро взяв довгу жердину й пішов до криниці. Майже пів години вовтузився, але відро таки витягнув.

— Думаєш, прикмета спрацює? — засміявся він на прощання.

У селі дівчата казали: кому хлопець відро з криниці дістане, той і судженим стане.

Та не судилося.

Після школи Петро поїхав до Києва, закінчив інститут, працював у різних містах України. Одружувався, розлучався, багато де побував, а тепер повернувся у рідне село.

Алла ж вступила до економічного коледжу в Івано-Франківську, працювала бухгалтеркою. Вийшла заміж. Народилася єдина донька Вероніка. Вісім років тому чоловік Алли помер уві сні, і це стало для неї страшним ударом.

Увечері Петро прийшов у гості.

Звичайно, він змінився: посивів, постарів.

— А ти все така ж красуня, — сказав він і обійняв Аллу.

— Та перестань. Нам уже давно за п’ятдесят. Постаріла, як і всі, — усміхнулася вона.

Вони сиділи в альтанці, пригубили домашньої наливки й проговорили до самого світанку.

Петро розповів, що з обома дружинами розлучився мирно. Нікого не образив. Від першого шлюбу мав дорослого сина, який разом із матір’ю давно жив у Німеччині.

Сам Петро вже був на пенсії, але сидіти без діла не збирався. Хотів зібрати бригаду з місцевих чоловіків і займатися будівництвом будинків, лазень, альтанок та господарських споруд.

— А ти як? Чув, що сама залишилася, — запитав він.

І Алла раптом розповіла все.

— Не сама я, Петре. У мене велика сім’я. Тільки живу я в ній, як наймичка…

Донька після школи не захотіла вчитися, швидко вийшла заміж і привела чоловіка до батьківської квартири. Народилася старша онучка Даринка.

Якось так вийшло, що всі домашні клопоти стали обов’язком Алли. Донька постійно скаржилася на втому і після народження другої донечки Марійки так і не вийшла на роботу.

Алла вставала рано, готувала сніданок, проводжала старшу онуку до школи, поспішала на роботу, а ввечері знову кухня, прання, прибирання, уроки з онучками.

Зять мовчав — його все влаштовувало. А донька щоразу повторювала:

— Я втомлююся з дітьми.

— Утомилася я, Петре, — тихо зізналася Алла. — Розумію, що сама винна, але не знаю, як вирватися з цього кола.

— Не журися, Алло. Щось придумаємо, — відповів Петро.

Через два тижні він приїхав до міста. Алла заздалегідь зібрала свої речі.

Коли сонні донька із зятем вийшли зі спальні й побачили валізи, то оторопіли.

— Що відбувається? — в один голос запитали вони.

— Я від вас їду. Заміж виходжу. Поїду в село, буду з Петром життя доживати, — спокійно відповіла Алла.

— Ти що, з глузду з’їхала? Яка ще наречена? А обід ти хоч приготувала? Діти скоро їсти захочуть! — обурилася Вероніка.

— А своїх дітей тепер годуватимеш сама. Десять років я жила для вас, а тепер хочу пожити для себе, — твердо відповіла Алла.

— Зрадниця! Я забороняю тобі бачитися з онуками! — закричала донька.

— А я й не збираюся щодня сидіти з ними. У мене тепер своє життя. І, між іншим, я бачила їх більше, ніж ти, — сказала Алла й вийшла.

У машині вона розплакалася.

— Може, треба було попередити їх заздалегідь? — запитала вона.

— Почула б те саме, тільки ще більше. Іноді потрібно різати по живому. Надто вже вони звикли, що ти завжди поруч, — відповів Петро.

Згодом Алла облаштувала затишок у його домі. Влаштувалася завгоспом у місцеву школу. Зарплата була меншою, зате робота — спокійнішою.

Петро займався будівництвом разом із чоловіками із села. Замовлень вистачало.

Вони жили тихо й дружно.

А коли зять якось захотів залишити молодшу онуку в бабусі надовго, Алла лише усміхнулася:

— Я працюю, Петро теж. Діти мають жити з батьками. Приїхати в гості — будь ласка. Але виховувати їх повинні ви. Ви народжували дітей для себе, а не для мене.