— Чого приїхала? Олена спробувала усміхнутися. — Привіт тобі теж. — Я тебе не чекала. — Я знаю. — То навіщо приїхала?

— Чого приїхала?

Олена спробувала усміхнутися.

— Привіт тобі теж мамо.

— Я тебе не чекала.

— Я знаю.

— То навіщо приїхала?

Галина відчинила двері не одразу. Спочатку довго дивилася у вічко, хоча чудово знала, хто стоїть на сходовому майданчику. Коли нарешті відчинила, її погляд ковзнув по доньці, по великій валізі біля ніг і знову повернувся до її обличчя.

Олена підняла валізу.

— Можна зайти?

Галина відійшла вбік, пропускаючи доньку до квартири.

Усередині майже нічого не змінилося. Та сама вузька прихожа, старе дзеркало в дерев’яній рамі, килимок біля дверей, який Галина не викидала ще з тих часів, коли Олена ходила до школи. На кухні пахло смаженою цибулею, а на столі стояла відкоркована пляшка горілки.

Олена побачила її одразу.

Галина теж помітила, куди дивиться донька.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але я вже знаю, що ти скажеш.

Олена поставила валізу біля стіни й сіла.

— Мамо, мені дуже погано.

— Захворіла?

— Не зовсім.

Галина насупилася.

— Тоді що?

Олена довго мовчала, перебираючи пальцями край рукава.

— Я втягнулася в одну історію, з якої сама не можу вибратися.

Мати дивилася на неї мовчки.

— Я вживаю наркотики.

На кухні стало так тихо, що було чути, як холодильник періодично клацає реле.

Галина повільно сіла навпроти.

— Що?

— Те, що почула.

— Давно?

Олена відвела погляд.

— Досить.

— Чоловік знає?

— Ні.

— Діти?

Олена заплющила очі.

— Дітей у мене немає.

Галина подивилася на доньку так, ніби вперше побачила її дорослою.

— А чого ти до мене приїхала?

Олена ковтнула.

— Бо боюся залишатися сама.

Галина хотіла щось сказати, але не знайшла слів. Вона підвелася, підійшла до холодильника, відкрила його й кілька секунд просто стояла, дивлячись усередину.

— Ти їла сьогодні?

— Не пам’ятаю.

— Учора?

— Мабуть.

— Сідай.

— Мамо…

— Сідай, сказала.

Галина дістала каструлю, налила води й поставила на плиту.

— Будемо суп варити.

— Я не хочу.

— А я не питаю, чого ти хочеш.

Олена вперше за вечір усміхнулася.

— Ти зовсім не змінилася.

— А ти змінилася. Тому я тепер говоритиму за двох.

Поки варився суп, Галина не випила жодної чарки.

Це здивувало Олену більше, ніж усе інше.

Вона знала, що мати давно мала проблеми з алкоголем. Спочатку «по святах», потім «для сну», далі «після важкого дня». Галина ніколи не визнавала, що залежна, і завжди знаходила пояснення.

А тепер пляшка стояла на столі, а мати навіть не дивилася в її бік.

— Телефон дай, — раптом сказала Галина.

— Навіщо?

— Подивлюся, з ким ти спілкуєшся.

— Мамо, мені тридцять два.

— Мені байдуже, скільки тобі. Якщо вже приїхала просити допомоги, то будемо розбиратися разом.

Олена не хотіла віддавати телефон.

Але віддала.

Того вечора Галина вперше побачила, наскільки все серйозно.

Повідомлення, пропущені дзвінки, короткі фрази, які нічого не пояснювали, але після яких ставало зрозуміло майже все.

— Хто вони?

— Знайомі.

— Знайомі не пишуть о третій ночі: «Ти де?»

Олена мовчала.

— Ти через них сюди приїхала?

— Ні.

— Тоді через що?

— Через себе.

Галина відсунула телефон.

— Добре. Завтра будемо шукати лікаря.

— Я не хочу в лікарню.

— А я не хочу ховати доньку.

Олена підняла очі.

— Я не помру.

— Так кажуть усі, поки не стає пізно.

Наступного ранку Галина знайшла номер спеціаліста й домовилася про консультацію. Олена спочатку опиралася, але зрештою погодилася.

Перші дні були найважчими.

Олена майже не спала, її мучила тривога, вона ставала дратівливою через найменшу дрібницю. Галина не знала, як правильно допомагати, тому просто була поруч.

Варила кашу.

Прала рушники.

Виносила сміття.

Сиділа біля доньки, коли та не могла заснути.

І щоночі перевіряла, чи Олена дихає.

Одного ранку Галина знайшла доньку на кухні.

Олена сиділа біля вікна й дивилася на двір.

— Чого не спиш?

— Не хочу.

— Про що думаєш?

— Про те, що я все зіпсувала.

Галина поставила перед нею чай.

— Ти ще нічого не зіпсувала остаточно.

— Ти так думаєш?

— Я знаю одне. Якщо людина сама прийшла по допомогу, значить, у неї ще є сили боротися.

Олена подивилася на матір.

— А ти чому не борешся?

Галина застигла.

— З чим?

— З алкоголем.

Мати відвернулася.

— Це інше.

— Чому?

— Бо я не ти.

— Ні, мам. Саме тому я тебе й боюся.

Галина нічого не відповіла.

А ввечері вперше за багато років вилила залишки алкоголю з пляшки в раковину.

Наступного дня купила чай.

Через тиждень — ще один.

А потім перестала купувати спиртне взагалі.

Олена цього навіть не помітила.

Їй самій було не до того.

Минув місяць.

Потім другий.

Олена почала виходити на короткі прогулянки, читати, допомагати матері по господарству. Вона знову почала нормально їсти, телефон більше не ховала під подушкою, а одного дня сама запропонувала сходити на консультацію.

Галина не раділа вголос.

Боялася наврочити.

Тільки вночі, коли донька засинала, заходила до кімнати й дивилася на неї.

Одного разу Олена прокинулася від того, що мати сиділа на краю ліжка.

— Мамо?

— Спи.

— Чого ти тут?

— Та просто.

— Ти плакала?

— Ні.

— Очі червоні.

— Від цибулі.

— О третій ночі?

Галина фиркнула.

— Засинай.

Олена накрила її руку своєю.

— Дякую.

— За що?

— Що не відвернулася.

Галина стиснула доньчину долоню.

— Я могла злитися. Могла кричати. Але ти ж моя дитина.

Саме тоді Олена вперше зрозуміла, наскільки сильно боялася втратити матір.

Не через залежність.

Через те, що одного дня могла залишитися зовсім сама.

Минуло ще кілька місяців.

Олена заговорила про повернення додому.

Галина не зраділа.

— Куди?

— У свою квартиру.

— А якщо знову стане погано?

— Я вже знаю, що робитиму.

— А якщо зірвешся?

— Подзвоню тобі.

— Уночі?

— Навіть уночі.

Галина довго мовчала.

— Я хочу, щоб ти повернулася до нормального життя.

— Я теж.

— Тільки не поспішай доводити всім, що вже здорова.

— Не буду.

У суботу Галина зібрала доньці цілу сумку їжі.

Котлети.

Пиріжки.

Крупу.

Банку варення.

— Мамо, я їду на сорок хвилин машиною.

— А раптом захочеш їсти?

— Там є магазини.

— Магазин далеко.

— Десять хвилин пішки.

— Все одно бери.

На вокзалі, перед від’їздом, Галина раптом обійняла доньку.

— Телефон заряджений?

— Так.

— Ліки взяла?

— Так.

— Гроші?

— Так.

— Документи?

— Мамо…

— Що?

— Я доросла.

— Знаю.

Галина витерла очі.

— Просто давно не мала про кого так турбуватися.

Олена обійняла її міцніше.

— А ти про себе теж турбуйся.

Мати кивнула.

Потім потяг рушив.

Галина ще довго стояла на пероні, доки останній вагон не зник за поворотом.

Додому вона повернулася пішки.

Зайшла на кухню, поставила чайник і машинально відкрила шафку.

Там, де раніше стояли пляшки, тепер лежали банки з крупами й коробки з чаєм.

Галина усміхнулася.

А потім телефон задзвонив.

— Мам, я вже приїхала.

— Ну слава Богу.

— Все добре.

— Я знала.

— Ти чого така впевнена?

Галина подивилася на порожню полицю в кухонній шафі.

— Бо тепер я теж маю заради кого триматися.

— Мамо…

— Іди вже додому. Відпочивай.

— Люблю тебе.

Галина прикрила очі.

— І я тебе.

Вона поклала телефон.

Потім дістала з холодильника пляшку мінеральної води, налила собі склянку й сіла біля вікна.

На подвір’ї сусідські діти ганяли м’яча.

Колись Галина в такі вечори наливала собі чарку, щоб не думати про самотність.

Тепер вона просто сиділа й чекала наступного дзвінка доньки.

І вперше за багато років їй не хотілося нічого забувати.