У Галі похололи руки. Вона хотіла запитати, чи справді баба а була відьмою. Хотіла зрозуміти, як таке може бути. Але чомусь промовчала. Бо раптом усвідомила одну просту річ: не всяка магія є злою. Іноді вона пахне яблучними пиріжками, карпатськими травами й приходить на допомогу саме тоді, коли людина залишається сама посеред темної ночі.

Галі у спадок від двоюрідної бабусі дістався маленький будинок у селі неподалік Івано-Франківська. Спершу дівчина хотіла його продати, але покупці все ніяк не знаходилися. А потім на роботі почалися скорочення, орендувати квартиру в місті стало не по кишені, тож Галя вирішила тимчасово перебратися до села — маршрутки ходили регулярно, до міста недалеко, тому варіант був цілком нормальний.

Із сусідами вона познайомилася швидко — привітні подружні пари, бабусі-пенсіонерки, дідусі, що залишилися самі. Лише одна старенька різко відрізнялася від усіх — мовчазна, похмура, ні з ким особливо не спілкувалася.

Будинок Галі дістався старенький і занедбаний — перекошений паркан, бур’яни по пояс, старий сад давно ніхто не доглядав. Залишившись без роботи, дівчина взялася приводити все до ладу. Одного вечора вона саме фарбувала паркан у яскраво-синій колір, коли побачила ту саму сусідку. Валя подумала, що варто й з нею познайомитися — мало що, раптом колись доведеться звернутися по допомогу.

— Добрий вечір, — усміхнулася дівчина. — Ось паркан фарбую. Можу і вам заодно підфарбувати, фарби ще багато залишилося.

Старенька довго дивилася на неї уважним поглядом, ніби хотіла щось зрозуміти. А потім несподівано кивнула.

Так Галя почала до неї заходити. То траву допоможе вирвати, то щось підремонтує, то води нанесе. А бабуся  пригощала її пиріжками з яблуками, наливала чай із карпатських трав і розповідала історії про свою молодість.

Одного разу Галя виходила від старенької й зустріла сусіда навпроти. Той привітався, а потім раптом стишив голос:

— Ти б обережніше до неї ходила… Люди кажуть,  — відьма. І мати її такою була, і бабка. Вони тут здавна всяким займалися.

Валя лише засміялася. Не повірила й далі продовжила спілкуватися зі старенькою.

Минув час. Якось увечері бабуся пригостила Галю незвичним чаєм — пряним, ароматним, дуже смачним. Не таким, як завжди.

— Що це за чай? — здивувалася дівчина.

Старенька ледь усміхнулася:

— Добро до доброї людини завжди повертається…

Галя сприйняла це як натяк, що чай корисний для здоров’я. Але незабаром у її житті почали відбуватися дивні речі. Спершу вона отримала роботу, про яку навіть мріяти не могла — без знайомств туди потрапити було майже нереально.

Потім зустріла чоловіка — розумного, доброго, надійного. І між ними одразу спалахнули почуття.

Попри те, що життя налагодилося, будинок у селі Галя не покинула. Звикла до нього, полюбила тишу й свіже повітря. Майже щовихідних приїжджала туди відпочити, іноді разом із нареченим. І щоразу заходила до баби — привозила гостинці з міста, допомагала по господарству.

Одного разу Галя затрималася на роботі й вирушила до села вже пізно ввечері. Ніч була темна, без місяця, ліхтарів у селі майже не було. Від автобусної зупинки до будинку треба було пройти через великий пустир.

Раптом вона почула п’яні голоси.

На пустирі сиділа компанія чоловіків. Побачивши дівчину, вони почали голосно сміятися й рушили в її бік. Галя пришвидшила крок, але чоловіки теж пішли швидше.

І саме в ту мить із темних кущів вискочив величезний чорний пес.

Такого великого собаки Галя ще ніколи не бачила. Пес гарчав, вишкірив зуби й став між нею та п’яними чоловіками. Ті спробували його відігнати, але пес кинувся вперед так люто, що компанія з лайкою відступила.

Галя майже бігом дісталася додому. А чорний пес мовчки йшов поруч — аж до самої хвіртки. Потім зник у темряві.

Наступного ранку дівчина, трохи заспокоївшись, як завжди пішла до баби  на чай. Про нічну пригоду вирішила не розповідати — щоб не хвилювати стареньку.

Але  Петрівна раптом сама сказала:

— Ти б так пізно більше не їздила. Мало що може трапитися… А я вже стара, реакція не та…

І загадково усміхнулася.

УГалі по спині пробіг холод.

Пізніше вона почала розпитувати сусідів про того чорного пса. І одна бабуся тихо прошепотіла:

—  колись був такий собака… Дуже розумний. Кажуть, ще її матір охороняв. Але здох він років двадцять тому. Тільки люди й досі іноді бачать його біля пустиря… особливо тоді, коли комусь загрожує біда.

Того вечора Галя знову прийшла до Марфи Петрівни.

Старенька сиділа біля вікна й перебирала сушені трави. У хаті пахло яблуками, м’ятою і чимось старовинним, майже забутим. Валя довго мовчала, а потім усе ж розповіла про ту ніч.

— Якби не той пес… я навіть не знаю, що було б… — тихо закінчила Галя.

Старенька ледь усміхнулася.

— Значить, встиг…

— Хто?

— Добро завжди повертається, дитино. Просто інколи — не зовсім так, як люди собі уявляють…

Потім вона налила Галі чай. Той самий — пряний, гарячий, зігріваючий до самого серця.

І лише тоді дівчина помітила на старому комоді пожовклу фотографію. Молода бабуся з довгою косою сиділа на лавці, а поруч із нею — величезний чорний пес.

Той самий.

У Галі похололи руки.

Вона хотіла запитати, чи справді баба а була відьмою. Хотіла зрозуміти, як таке може бути.

Але чомусь промовчала.

Бо раптом усвідомила одну просту річ: не всяка магія є злою.

Іноді вона пахне яблучними пиріжками, карпатськими травами й приходить на допомогу саме тоді, коли людина залишається сама посеред темної ночі.