Вони вже не були серед живих, але навіть тоді не відпустили одне одного,їх знайшли в обіймах У нашому селі всі знали Григорія та Ганну. Літні, вже сиві, трохи сутулі, вони майже ніколи не з’являлися на людях окремо. До магазину — разом. На пошту — разом. На город — разом. Навіть коли Григорій ішов на риболовлю, за кілька кроків позаду неодмінно тупотіла Ганна з маленьким відерцем і складним стільчиком.

Вони вже не були серед живих, але навіть тоді не відпустили одне одного,їх знайшли в обіймах

У нашому селі всі знали Григорія та Ганну.

Літні, вже сиві, трохи сутулі, вони майже ніколи не з’являлися на людях окремо. До магазину — разом. На пошту — разом. На город — разом. Навіть коли Григорій ішов на риболовлю, за кілька кроків позаду неодмінно тупотіла Ганна з маленьким відерцем і складним стільчиком.

— Куди ти без мене? — жартувала вона.

— А раптом риба велика буде? Хто допоможе донести? — відповідав він.

Сусіди дивилися на них і посміхалися.

— От би всім так прожити, — казали одні.

— Не чоловік, а хвіст за нею, — бурчали інші.

Але навіть ті, хто посміхався за спиною, потай заздрили.

Бо за шістдесят років подружнього життя Григорій та Ганна майже не розлучалися.

Тільки ніхто в селі не знав, як саме вони познайомилися.

А історія їхньої першої зустрічі була такою, що від неї й через десятиліття мороз ішов по шкірі.

---

Григорій у молодості працював водієм лісовоза.

Робота важка. Рейс за рейсом, день за днем. Особливо взимку, коли в лісі темніло ще до того, як він повертався додому.

Одного разу він виїхав із лісу вже далеко за північ.

Втомився страшенно.

Сам собі казав:

«Ще трохи. До села доїду — тоді посплю».

Але організм вирішив інакше.

Григорій лише на секунду заплющив очі.

А прокинувся вже від страшного удару.

Машина злетіла з дороги, перекинулася і скотилася в глибокий яр.

Коли приїхали міліція та швидка, хлопець не подавав ознак життя.

Лікар оглянув його, похитав головою і сказав:

— Схоже, все.

Тіло відвезли до районного моргу.

Григорій пролежав там майже добу.

А потім прокинувся.

Першим він відчув холод.

Потім біль.

А потім — темряву.

Григорій розплющив очі, але нічого не побачив.

Він спробував поворухнутися й ледве не закричав від болю.

— Де я?.. — прошепотів він.

Відповіді не було.

Тоді він згадав аварію.

Машину.

Удар.

І раптом зрозумів.

— Ні… Ні, тільки не це…

Він спробував підвестися, але голова закрутилася.

І саме тоді почув звук.

Плач.

Тихий, приглушений, жіночий.

— Тут хтось є?

Плач припинився.

— Хто тут?

Кілька секунд — тиша.

А потім жіночий голос:

— Я… Ганна.

Григорій навіть забув про власний біль.

— А я Григорій.

— Ви теж… тут?

— Схоже, що так.

— У морзі?

— Схоже, що так.

Ганна тихо схлипнула.

Ніхто з них не розумів, що відбувається.

Ганна розповіла, що ввечері провалилася під лід на річці. Її витягли, але вона не дихала.

А Григорій просто не пережив аварію.

Принаймні всі так думали.

І тоді Григорій почув, як Ганна почала тремтіти.

— Мені дуже холодно.

— Мені теж.

Він спустився зі столу, ледве тримаючись на ногах, і навпомацки рушив у її бік.

— Де ви?

— Тут…

Через кілька секунд він знайшов її руку.

Холодну, крижану.

— Давайте ближче.

— Навіщо?

— Так тепліше буде.

Ганна нічого не відповіла.

Просто підсунулася.

Григорій сів на холодну підлогу, притягнув її до себе, і вони обоє сиділи в темряві, притулившись один до одного.

Вони не знали, чи проживуть ще годину.

Не знали, чи їх знайдуть.

Не знали навіть, чи це все відбувається насправді.

Але говорили.

Про життя.

Про батьків.

Про дитинство.

Про те, чого кожен із них так і не встиг зробити..

Через кілька годин двері моргу відчинилися.

Санітар зайшов усередину і завмер.

На підлозі, біля стіни, сиділи двоє людей, яких напередодні офіційно визнали не живими.

Живі.

Бліді.

Змерзлі.

І міцно обійняті.

Санітар так і сів на підлогу.

Потім прибіг лікар.

Потім ще один.

Почалася метушня.

А через кілька днів про цей випадок говорив увесь район.

Щоправда, дуже тихо.

Ніхто не хотів розголосу.

А Григорій і Ганна після лікарні почали зустрічатися.

Спочатку просто ходили гуляти.

Потім Григорій почав проводжати Ганну додому.

Потім познайомився з її батьками.

А через рік вони одружилися.

— Це доля, — казала Ганна.

— Та ні, — усміхався Григорій. —

Вони прожили разом шістдесят років.

Виростили дітей.

Дочекалися онуків.

Пережили хвороби, втрати, сварки, бідність і важкі часи.

І ніколи не забували ту ніч у морзі.

Одного разу, вже зовсім старими, вони сиділи на лавці біля свого будинку.

Ганна поклала голову чоловікові на плече.

— А якби тоді двері не відчинили?

Григорій усміхнувся.

— Тоді ми б замерзли разом.

— Не страшно?

Він міцніше стиснув її руку.

— Ні. Я ж тебе знайшов.

Ганна помовчала.

А потім тихо сказала:

— Знаєш, я думаю, ми тоді не ожили.

Григорій подивився на неї.

— А що?

— Ми тоді вперше по-справжньому жили .

І, мабуть, саме тому після тієї ночі вони вже ніколи не дозволяли життю розлучити їх.

Навіть у магазин.

Навіть на риболовлю.

Навіть на лавку біля воріт.

Бо вони одного разу зустрілися там, де люди зазвичай уже нікого не знаходять. І все життя після того боялися лише одного — знову залишитися одне без одного.