— Марійко, не перебільшуй, — усміхнулася свекруха, розстібаючи пуховик. — Новий рік буває раз на рік. Потерпиш.

— Марійко, не перебільшуй, — усміхнулася свекруха. — Новий рік буває раз на рік. Потерпиш.

— Якщо ще хоч одна нога переступить поріг цієї квартири, я викличу таксі. Але не для себе — для всіх вас.

Марія сказала це тихо. Настільки тихо, що ніхто спочатку навіть не звернув уваги.

У передпокої вже стояли сім пар взуття, дитячі санки, величезні пакети з речами та чужі куртки. І це була лише половина гостей.

— Марійко, не перебільшуй, — усміхнулася свекруха. — Новий рік буває раз на рік. Потерпиш.

Марія перевела погляд на чоловіка.

Він мовчав.

Саме цього вона й боялася.

Ще два дні тому вони планували зустріти свято удвох. Замовили вечерю, купили подарунки, вимкнули робочі телефони й мріяли хоча б раз за багато років зустріти Новий рік без метушні.

Але один дзвінок перекреслив усі плани.

— Ми вже купили квитки! — повідомила свекруха таким тоном, ніби робила приємний сюрприз. — Приїжджаємо всією родиною. Нас небагато… лише дванадцятеро. Не хвилюйтеся, якось усі помістимося.

«Якось» означало, що господарі повинні звільнити власну спальню, купити продукти, приготувати святковий стіл і ще й оплатити всі розваги.

До вечора квартира вже більше нагадувала хостел, ніж сімейний дім.

Хтось голосно дивився телевізор.

Діти носилися коридором.

На кухні одночасно працювали всі конфорки, але готувала лише Марія.

— Майонезу не шкодуй! — долинало з кімнати.

— І ще салат дороби!

— А качка вже готова?

Ніхто навіть не запитав, чи потрібна допомога.

Коли Марія відкрила холодильник, щоб дістати торт, вона застигла.

Пляшка дорогого шампанського, яку вони берегли саме для опівночі, була вже наполовину порожня.

Поруч стояла коробка з подарунковим віскі.

Порожня.

— Сергію… — тихо покликала вона чоловіка.

Він підійшов, мовчки оглянув полиці й повільно зачинив дверцята холодильника.

Потім перевів погляд на галасливу вітальню.

І вперше за багато років сказав:

— Досить.

Ніхто тоді ще не здогадувався, що до дванадцятої ночі більшість гостей поспіхом шукатиме таксі, а новорічний стіл так і залишиться майже недоторканим.

Марія мовчки поклала на стіл товсту теку. З неї один за одним з’явилися чеки із супермаркету, ринку, магазину напоїв, а зверху — аркуш із підрахованими витратами.

— Загальна сума продуктів, напоїв, зіпсованого килима та інших витрат становить сорок п’ять тисяч п’ятсот гривень, — спокійно сказала вона. — Ми поділили її між усіма дорослими. З кожного виходить по три тисячі п’ятсот гривень. Крім того, проживання, комунальні послуги та прибирання — ще по тисячі гривень із кожної сім’ї за добу. Якщо хтось готовий розрахуватися зараз, ось номер картки.

У кімнаті запанувала така тиша, що стало чути, як на кухні кипить чайник.

Дядько Микола ледь не вдавився салатом.

Тітка Валентина схопилася за груди.

— Ви що, збожеволіли? — вигукнула свекруха, різко підводячись. — Брати гроші з рідної матері? Ми приїхали до вас із добром, а ви виставляєте рахунок? Це вона тебе підмовила! — вона сердито ткнула пальцем у невістку.

Олексій спокійно зробив крок уперед.

— Ні, мамо. Це наше спільне рішення.

Він обвів поглядом усіх присутніх.

— Ви приїхали без запрошення. Самі вирішили, скільки людей буде жити в нашій квартирі. Ви відкривали наш алкоголь, користувалися нашими речами, зіпсували майно й навіть не запитали, чи це для нас прийнятно. Ми більше не збираємося оплачувати чужий відпочинок.

У кімнаті ніхто не промовив ані слова.

— Сьогодні вже пізно, — продовжив він. — Я не виганятиму нікого серед ночі. Але завтра о дев’ятій ранку або всі компенсують витрати, або збирають речі й залишають квартиру.

— Та як ти смієш так розмовляти з матір’ю! — не стрималася свекруха.

— Так само, як ти дозволила собі розпоряджатися нашим домом без нашої згоди, — спокійно відповів син.

Кілька родичів почали перешіптуватися.

Двоюрідний брат невдоволено фиркнув, але, зустрівшись поглядом з Олексієм, мовчки відступив.

Першим телефон дістав дядько Микола.

— Гаразд… — буркнув він. — Надішлю свою частину.

За кілька секунд пролунав сигнал банківського переказу.

Потім ще один.

І ще.

Один за одним гості переказували гроші, хоч і робили це з явним невдоволенням.

Святковий настрій зник безслідно.

Новий рік вони зустріли за столом, де майже ніхто не розмовляв.

Наступного ранку родичі почали збирати валізи.

Свекруха, виходячи з квартири, холодно кинула:

— Більше можете нас не чекати.

Олексій лише відчинив двері.

— Бережіть себе. Щасливої дороги.

Коли двері зачинилися, у квартирі вперше за кілька днів настала тиша.

Марія повільно сіла просто на підлогу посеред вітальні й усміхнулася.

Навколо стояли брудний посуд, порожні коробки та згорнуті пледи.

Олексій приніс дві чашки гарячого чаю й сів поруч.

— Шкодуєш? — тихо запитав він.

Марія похитала головою.

— Ні. Мені здається, ми нарешті захистили свій дім.

Він усміхнувся, взяв її за руку й подивився у вікно, за яким тихо падав перший січневий сніг.

І вони обоє зрозуміли: найціннішим подарунком цього Нового року стали не святкові страви й не подарунки під ялинкою.

Ним стала можливість жити за власними правилами й більше не дозволяти нікому переступати межі їхнього дому.