«Ти з глузду з’їхав, Степане?!» — закричала жінка, повернувшись з лікарні та побачивши, що сусід виніс із її теплиці весь урожай, а потім ще й запросив узимку скуштувати її ж власні помідори.

— Приїжджай узимку в гості, пригощу своїми закрутками. Бери, не соромся, бо в мене цього року огірки не вродили, — сусід Степан недбало сплюнув убік і сперся на паркан.

Надія Петрівна стояла посеред своєї дачної ділянки й відчувала, як усередині все холоне від образи та несправедливості. Ще три тижні тому в теплиці дозрівали важкі грона дорогих сортових помідорів — її гордість і результат кількох років наполегливої праці. Тепер від них залишилися лише поламані стебла та витоптане листя.

Поки жінка лежала в обласній лікарні після термінової операції через гострий апендицит, хтось вирішив, що її врожай більше їй не належить.

— Ти при здоровому глузді, Степане? — тихо запитала вона. Шви після операції ще болісно тягнули. — Я замовляла це насіння з Нідерландів. Три місяці доглядала розсаду. Хто дав тобі право заходити на мою ділянку й забирати врожай?

Степан навіть не збентежився.

— Забирати? Та я його врятував! — фиркнув він. — Ти три тижні в лікарні пролежала. Помідори б перестигли, згнили б просто на кущах. Я все акуратно зібрав, помив, законсервував. Ще й свою працю вклав. Могла б і подякувати.

Він усміхнувся, блиснувши золотою коронкою.

— Узимку відкриємо баночку та згадаємо тебе добрим словом.

Після цих слів він розвернувся й пішов до свого великого цегляного будинку.

Надія залишилася стояти біля порожньої теплиці.

У свої п’ятдесят п’ять років вона все життя пропрацювала головною бухгалтеркою будівельної компанії в Дніпрі. Після виходу на пенсію купила невелику дачу й вкладала в неї не лише гроші, а й душу.

Степан завжди здавався їй людиною непростою, але терпимою. Допомогти міг, але майже завжди очікував послугу у відповідь. Проте до відвертого привласнення чужого майна справа ще ніколи не доходила.

Увечері до Надії зайшла сусідка Ольга — місцева активістка й головне джерело всіх дачних новин.

— Надю, тільки не пиши заяву в поліцію, — сказала вона з порога. — Ну зібрав Степан ті помідори. Не пропадати ж добру. Він у нас людина авторитетна. Та й зять у нього працює в районній адміністрації. Навіщо сваритися через кілька відер овочів?

Надія уважно подивилася на гостю.

— Кілька відер? У мене було вісімдесят кущів дорогого гібридного сорту. Майже пів тонни врожаю. Я домовилася віддати його в ресторан племінниці в Києві. Це не кілька відер. Це збитки на десятки тисяч гривень.

Ольга одразу змінила тему розмови й поспішила додому.

Наступного дня Надія помітила ще одну неприємність.

Паркан між її ділянкою та володіннями Степана було пересунуто майже на пів метра в її бік.

Старі стовпчики зникли, а нова металева огорожа врізалася просто в клумбу з гортензіями.

Тоді жінка зрозуміла: це вже не випадковість.

Це війна.

Вона не влаштовувала скандалів. Не кричала й не погрожувала.

Натомість відкрила ноутбук і замовила офіційне визначення меж земельної ділянки.

Через кілька днів приїхав геодезист із професійним обладнанням.

Щойно Степан побачив чужих людей біля паркану, одразу вибіг на подвір’я разом із зятем Ігорем.

— Що тут відбувається? — обурився Ігор. — Хто дозволив ці вимірювання?

— Закон України дозволив, — спокійно відповіла Надія. — Перевіряю межі своєї землі. І вже бачу, що ваш тесть незаконно пересунув паркан.

Степан почервонів.

— Нічого ти не доведеш! Паркан тут стояв десятиліттями!

Геодезист тим часом мовчки завершував роботу.

Потім підійшов до Надії й тихо сказав:

— Паркан справді зміщений на сорок сім сантиметрів по всій довжині. Але це ще не найцікавіше. Подивіться на гараж сусіда.

З’ясувалося, що великий цегляний гараж Степана було збудовано з грубими порушеннями.

Частина фундаменту проходила над магістральним водогоном, який забезпечував водою половину дачного кооперативу. Крім того, споруда порушувала протипожежні норми.

Отримавши всі документи, Надія не пішла до місцевого відділку поліції.

Вона звернулася безпосередньо до відповідних державних служб.

Минув місяць.

Степан продовжував хизуватися банками маринованих помідорів, виставляючи їх на ґанку щоразу, коли бачив сусідку.

— Дивись, Надю, яка краса! — глузливо вигукував він. — І твій базилік у маринад чудово пішов!

Надія лише посміхалася.

Розв’язка настала у вересні.

До будинку Степана одночасно приїхали представники водоканалу, будівельної інспекції та виконавчої служби.

— Ваш гараж підлягає демонтажу, — повідомив інспектор. — Споруда зведена незаконно та створює загрозу для водопровідної мережі.

Степан зблід.

— Ігоре, зроби щось!

Але зять лише роздратовано махнув рукою.

— Я тебе попереджав! Через цю історію в мене вже службова перевірка. Тепер розбирайся сам.

Незабаром гараж довелося демонтувати власним коштом.

Паркан повернули на законне місце.

А всі витрати на штрафи й роботи виявилися значно більшими за вартість украденого врожаю.

Наприкінці жовтня Надія Петрівна приїхала закривати дачу на зиму.

Біля воріт її чекав Степан.

У руках він тримав великий пластиковий ящик.

Усередині стояли ті самі банки з маринованими помідорами.

— Забери, — тихо сказав він. — Це ж твій урожай. Вибач. Не по-людськи я вчинив.

Надія подивилася на банки, потім на сусіда.

— Ні, Степане, — спокійно відповіла вона. — Не потрібно. Ти ж сам казав, що твоя праця теж коштує грошей. От і їж свої помідори на здоров’я. За свій урожай я вже отримала компенсацію.

Вона зачинила хвіртку, викликала таксі й поїхала, залишивши сусіда стояти біля паркану наодинці з наслідками власних вчинків.