Завжди легше переживати тривогу, коли хтось обіймає тебе за плечі.

– Олежику, сонечко, я тут, що з тобою? Тобі щось болить? Ось водичка, попий! – жінка стала навколішки біля ліжка і простягла коханому склянку з мінералкою, що стояла на ослінчику.

Але Олег продовжував важко стогнати і попросив викликати «швидку».
За півгодини в двері подзвонили.

Тоді все відбувалося дуже швидко – крики, носилки, якісь указівки, штурхання, Андріанин плач, вовтуження, суворий голос лікаря, – і вони вже всі були в машині «швидкої допомоги».

Олега везли на операцію. Як виявилося, у нього були пошкоджені внутрішні органи – але, складаючи поламану ногу, лікарі не додумалися зробити рентген, і так і відпустили пацієнта додому… Ситуація була дуже небезпечною.

Андріана стискала руку чоловіка в своїх долонях, зойкала на кожній ямі, благала водія їхати обережніше, але їй наказали сидіти тихо. Жінка плакала й молилася.

Читайте також А хіба може бути погано й сумно, коли тебе так люблять? І коли в тебе є такі друзі?

А потім почала дякувати: що у неї є цей чоловік, що він вижив у тій страшній аварії, що вони зараз разом, і що начальниця відпустила Андріану раніше, і що в них залишаються шанси… І що все неодмінно буде добре.
Андріана згадувала, як її друг колись цитував когось із американських поетів: «Я відчуваю, коли смерть близько, що життя все одно ближче». І раділа, що в неї є такі чудові друзі, які можуть надихнути й підбадьорити.

Жінка набрала номер телефону «Катріни» й сказала, що не прийде на зустріч – звісно ж, Оленка обіцяла приїхати в лікарю і побути з Андріаною. І це також тішило. Бо завжди легше переживати тривогу, коли хтось обіймає тебе за плечі.

І нестримна дівчина приїхала – з обвітреним обличчям, сміливим поглядом і твердою впевненістю, що після таких складних випробувань обов’язково будуть великі благословення від Бога для Олега й Андріани.

Поки йшла операція, дівчина розповідала подрузі, як перехоплює подих, коли сильний вітер дме тобі в обличчя з океану. І яким маленьким здається наземний світ, коли торнадо розгулює по полю, танцюючи свій відьомський танець. А ще – яке прегарне нічне небо над екватором. І яка незвична свіжість у легенях, коли стоїш над великим водоспадом.

Андріана слухала й забувала думати про сумне – і сумного ставало дедалі менше. Операція пройшла успішно, а все решта не мало ніякого значення.

Надійка Гербіш «Теплі історії до кави»