Дівчина ніколи не мала велику кількість друзів, завжди було всього декілька подруг, але звісно після одруження майже нікого не залишилось. Це було очікувано, бо тепер не було часу для друзів. Залишилась тільки єдина подружка Настя. Вони товаришували ще зі школи, і попри те, що у обох вже були сім’ї, вони хоч дуже рідко, але підтримували спілкування. У подруг було багато спільних спогадів, а ось спільних рис характеру дуже мало. Вони в принципі були дуже різні, як і їх долі. Бо якщо у Іри сімейне життя склалося, то Насті не дуже з цим пощастило. Вона заміжня вже майже дев’ять років і навіть має двох дітей. Але з чоловіком у них дуже…

Одна мудра жінка, мама моєї сусідки, в якої всіх дітей було семеро, сказала колись дуже важливу для мене фразу: «Ніколи не кажи нічого поганого на чужих дітей, бо не знаєш, що твої тобі витворять». Я цю фразу виймаю завжди «зі сховку», коли мені чухається когось засудити чи помахати пальцем — ади, но який/яка! Ця заповідь підходить до всього і на всі випадки життя, бо це про «не суди». Не суди того, хто виїхав і того, хто лишився. Хто «понаїхав» і поводиться не так, як би тобі хотілося. Того, хто не зміг піти на фронт. Хто не волонтерить або замало волонтерить. Читайте також Щастя з Антоніо так і не змогла побудувати…

Розійшлася з чоловіком, на руках – мала донечка. Рвонула за кордон від безвиході, як їй тоді здавалося. Доцю залишила мамі. Важко було. Маючи вищу освіту, прибирала, куховарила, доглядала старих. Правда, за цей час, поки ми тут ледве-ледве виживали за свою зарплатню, встигла придбати квартиру, купити машину, вивчити у вузі доцю. Вільно спілкувалася італійською. Ми Юлі постійно казали, коли вона приїздила, так би мовити, у відпустку: знайди собі якогось італійця, подумай про себе. Виглядала – на всі сто. А вона: – Дівчата, хочеться ж не якого-небудь (у нас своїх таких вистачає), а освіченого, розумного, заможного… Років два тому укотре приїхавши додому, Юля не могла стриматися від почуттів. Уся аж світилася від…

Я була дуже вродливою і хлопці завжди мені не давали проходу. Вчилася я в 11 класі та була відмінницею. У нас в школі проходили змагання з волейболу і приїхали хлопці та дівчата з інших навчальних закладів. Сиділи ми з дівчатами, сміялися і тут підійшов до мене Олег, сказав, що я дуже йому сподобалася і взяв номер телефону. Спілкуватися ми стали не відразу, все якось склалося само собою. Ми часто ходили гуляти, він був дуже милим та добре ставив до мене, з часом я зрозуміла, що закохалася в нього. Після закічення школи, ми планували поступати в один університет, тільки на різні факультети. Наші відносини стали більш серйозними, і ми навіть хотіли…

Із своєю сім’єю одинадцять років ми живемо у свекрухи. Я вже рахую дні до того моменту, коли ми зможемо нарешті роз’їхатися з нею. За скільки років, ми вже притерлися, і навчилися співіснувати, але почуття внутрішнього комфорту все одно немає. Єдине, що давало мені всі ці роки сили жити і якось миритися з проблемами – надія на те, що скоро ми роз’їдемося. Ми з чоловіком виплачуємо кредит за невелику однокімнатну квартиру на околиці. Зараз там живуть квартиранти, без здачі квартири з кредитом б не впоралися. Всі гроші від здачі плюс солідна доплата із зарплати йде банку. Вже скоро ми внесемо останній платіж, і квартира стане нашою власністю. Коли тільки ще впрягались…

Коли у вас багато цукерок – усі діти з вами хочуть дружити. Особливо, якщо ви щедро ділитеся. Багато друзів одразу з’являється! А потім цукерки закінчаться – вони закінчуються, якщо їх роздавати. І друзів поменшає. Залишиться руденький хлопчик і тиха дівчинка з кісками. І з ними можна просто грати, без цукерок. Або розповідати історії. Або мовчки сидіти на лавці, бовтаючи ногами. Так і з енергією. Іноді вона закінчується – і ніхто не дзвонить, не пише, не приходить. Ми нікому не потрібні. Майже нікому. Крім хлопчика та дівчинки, які залишаються з нами завжди. Не має значення, що у нас є. Головне, що ми є. Ось із ними і треба дружити. Читайте також…