Батько дуже любив свою машину, натирав мив її, поруч його маленький син займався своєю улюбленому справою – грав на скрипці. Ця дитина мала дар від Бога, адже в такому юному віці освоїти цей складний інструмент було під силу не кожному. Рідні покладали велику надію на талант хлопчика і пророкували йому багате майбутнє. Коли син втомився, він сів біля машини, взяв камінчик і почав дряпати щось на відполірованій до блиску поверхні автомобіля. Коли він закінчив, то, задоволений своїм витвором, покликав тата. Побачивши, що наробила дитина, батько в люті схопив її й щосили вдарив по руці. Син голосно закричав… Цей дитячий крик повернув батька до реальності й він зрозумів, наскільки боляче зробив…

Якось одна пані почала себе поводити по іншому, перестала бути доброю. Точніше — зручною, через що одразу втратила номінацію на «зразкову дівчинку року». В очах суспільства вона перетворилася на невдячну погань і меркантильну заразу. Адже до цього, все життя, вона гордо несла на плечах «пошану» оточення і, буквально за секунди, все розгубила… Варто було тільки стати собою, перестаючи прогинатися під лицемірний світ. І начебто ніяких змін не сталося, можливо очі стали «дорослішими». Але суспільній думці цього виявилося достатньо для народження сакральної мантри: «Ти дуже змінилася». Лише варто було перестати терпіти непрохані поради та докори. Варто було почати говорити в обличчя правду. Читайте також Ніколи, ніколи не плачте за тим, що…

Коли всі її коштовності в Лондоні були викрадені, Софі Лорен, збентежено і ошелешено дивилась на скриньку. Сівши поруч із нею, Вітторіо де Сіка, сказав: “Донна Софія, не лийте сльози даремно. Ми є двома неаполітанцями, які народилися в бідності. Гроші приходять і йдуть. Подумайте про те, скільки я програю в казино …”. Читайте також Любіть своїх батьків, адже ніколи не знаєш коли їх не стане. Вона відповіла: “Що ти кажеш, Вітто? Я не розумію. Ці дорогоцінні камені були частиною мене …”. “Софі, послухай”, – сказав він, “ніколи, ніколи не плачте за тим, що не може плакати за вами”.

Якось моя дружина захотіла, щоб я пішов з мамою на вечерю. З моєю роботою і трьома дітьми, котрі займали весь час в моєму житті, я дуже рідко бачив мою маму. В цей вечір я зателефонував їй, щоб запросити її в кіно і на вечерю. -Що сталося? Як ти себе почуваєш? – Це перше, про що вона мене запитала. Моя мама є з такого типу жінок, котрі в першу чергу думають про погану новину, якщо хтось телефонує дуже пізно. “Я подумав, що було би добре, якби ми разом провели час”- відповів я. Вона подумала секунду і відповіла мені – “Я також дуже цього хочу “. В п’ятницю після роботи, я їхав…

‎Пам’ятаю , коли я мала 13 років, ми з батьком стояли в черзі, щоб купити квитки . Між нами та касою була тільки одна сім’я. Ця родина справила на мене велике враження. В них було вісім дітей, молодше 12 років. По тому, як вони були одягнені, можна було сказати, що у них не було багато грошей, але їх одяг був охайним і чистим. Діти поводилися добре, всі стояли в черзі позаду батьків, тримаючись за руки. Вони розмовляли про клоунів, тварин і про все, що їм потрібно було побачити тієї ночі. Було помітно, що вони хвилювались, і це хвилювання пояснювалось тим, що вони ніколи раніше не були в цирку. Це було…

На новорічний ранок п’ятирічному синочку дісталася роль огірка. Дізнавшись про це напередодні чергування, я купила зелену футболочку, кольоровий картон і з великим натхненням всю ніч шила зелені шортики під футболку і клеїла салатову шапочку з картону з чудовим дротяним хвостиком, обтягнутим зеленою тканиною. На свято йшов тато (що не вселяло особливої ​​довіри), тому інструкція, як одягнути дитину і як закріпити шапочку, читалася татові вранці перед роботою. У розпал чергування зателефонувала вихователька і тремтячим голосом повідомила, що у них захворів виконавець головної ролі і завтра син буде… колобком. На моє нервове питання – чи може колобок бути в костюмі… огірка? – в слухавці була багатозначна тиша. Я зателефонувала чоловікові на роботу…

В більшості це не про сім’ю  Для когось це будуть члени сім’ї – діти,  батьки, брати, сестри, куми. Але не обов’язково так. Іноді це друзі, далекі родичі, добрі знайомі/друзі і так далі. Адже дивно. За логікою – чим більше хорошого ти робиш, тим дорожчим ти стаєш для цієї людини. Ціннішим. Ближчим. Приємнішим. Улюбленішим. А все зовсім навпаки. Багато років тому мій найкращий друг на мої слізні скарги на двох близьких (як я думала) подруг, для яких я готова була на все, а вони зрадили мене, сказав: «Своїми добрими справами стосовно них, ти кладеш на їхні голови розпечене вугілля». Мовляв, їм нестерпно почуватися гіршими за мене. Для них це як закид.…