— Ти повинна мені дати ці гроші. Інна сказала це, навіть не сівши нормально за стіл. Зняла куртку, поклала телефон біля цукорниці й залишилася стояти посеред моєї кухні, наче прийшла не в гості, а вирішувати якесь давно узгоджене питання. Я саме наливала собі чай. Вода закипіла хвилин десять тому, тому чай уже охолов, але я все одно тримала чашку в руках. — Які гроші? — Ті, що ви відклали. Я підняла на неї очі. — Звідки ти знаєш, скільки ми відклали? — Мама казала. Звісно. Я поставила чашку на стіл і сіла навпроти. — І скільки тобі треба? — Сто тридцять тисяч. Я подумала, що, мабуть, неправильно почула. — Чого?…

— Забирайся з мого дому! І щоб я більше не чув від тебе жодного слова! Степан грюкнув долонею по столу, і чашка біля Олени підскочила. З дитячої кімнати відразу долинув плач Максима. Дмитро саме збирався роззутися в передпокої, але так і залишився стояти з курткою в руках. — Я більше так не можу, — сказала Олена. Голос у неї був тихий, майже безбарвний. Вона, мабуть, сама не очікувала, що вимовить це вголос, бо після останнього слова швидко відвела погляд. Степан кілька секунд просто дивився на неї, наче намагався зрозуміти, чи справді почув те, що почув. — Не можеш чого? — Так жити. — А як ти живеш? У його голосі…

— Я сказав усе, що хотів, Маріє. І не збираюся більше це обговорювати. Можеш сердитися на мене хоч до старості, але за Данила я тебе не віддам. Петро Іванович стояв посеред кімнати, схрестивши руки на грудях. Він говорив спокійно, але Марія добре знала цей голос. Якщо батько вже щось вирішив, переконати його було майже неможливо. — Тату, але чому?! — зі сльозами вигукнула вона. — Чим він тобі не догодив? — Не перебивай. Я знаю, що ти бачиш у ньому тільки хороше. Молодий, гарний, пісні співає, дівчата за ним очима водять. Тобі здається, що це і є щастя. Петро Іванович на мить замовк. — А я бачу більше. У людини…

Галина Іванівна сиділа, тримаючись за край столу, і вперше за весь вечір не знаходила слів. Вона переводила погляд із сина на невістку, наче чекала, що хтось із них першим відступить. Але Оксана вже не збиралася рятувати її від незручних запитань. Після всього, що вона почула за цей вечір, мовчання здавалося їй набагато гіршим за будь-яку сварку. — Мамо, це правда? — першою запитала Світлана. — Ти справді сказала Оксані, що гроші потрібні на лікування? — Не лізь, куди тебе не просять, — відрізала Галина Іванівна. — У тебе своє життя, от ним і займайся. Я сама розберуся зі своїми справами. — Але ти казала мені зовсім інше, — не відступала…

— Олексію, а гроші де? — Марина стояла посеред кімнати, стискаючи в руці порожній конверт. Голос її спочатку звучав спокійно, хоча всередині вже наростала тривога. — Тут було двадцять чотири тисячі гривень. Я питаю: куди вони поділися? Олексій навіть не підняв голови від телефона. Він розлігся на дивані й байдуже перегортав стрічку, ніби розмова взагалі його не стосувалася. Через кілька секунд він нарешті зітхнув і відповів таким тоном, наче йшлося про звичайну дрібницю. — А, це я взяв. Через кілька тижнів поверну, не хвилюйся. Марина не одразу змогла відповісти. Вона подивилася на порожній конверт, потім на чоловіка, а потім знову на конверт, ніби сподівалася, що гроші якимось дивом з’являться там…

— Отже, так, люба! Звільняй мою квартиру! Щоб до вечора твоїх речей тут уже не було! — заявив Роман і з викликом відкинувся на спинку кухонного стільця. Він пильно подивився на дружину. Його старша сестра Світлана затихла з виделкою в руці, але вже за мить задоволено кивнула, продовжуючи жувати салат. Олена стояла біля кухонної стільниці з брудною тарілкою в руках. Не одразу знайшовши, що відповісти, вона мовчки дивилася на розчервоніле від злості обличчя чоловіка. На столі повільно холола куплена в магазині курка гриль, через яку, власне, й розгорівся весь цей безглуздий скандал. — Романе, ти часом зайвого не випив? — тихо запитала Олена. — А я не жартую! — рявкнув…

Марина витерла вологі руки кухонним рушником і мимохідь поглянула на телефон. На екрані висвітився короткий меседж від Олексія: «Мама просить заїхати до неї після роботи. Не чекай мене, повернуся пізніше». Жінка тихо зітхнула й зменшила вогонь під каструлею. Знову. За останній тиждень чоловік уже втретє затримувався у матері. То потрібно було полагодити кран, то прикрутити дверцята шафи, то просто посидіти поруч, бо Валентина Петрівна знову почувалася самотньою. Марина повернулася до плити й почала повільно помішувати борщ. П’ять років тому, коли вони з Олексієм лише створили сім’ю, вона уявляла їхнє майбутнє зовсім інакше. Їй здавалося, що вони матимуть власний дім, власні правила й маленький затишний світ, у якому найважливішими будуть вони…

— Ти спочатку поїж, а потім уже відмовляйся, — сказала Оксана й підсунула мені тарілку. Я глянув на пиріг і відразу зрозумів: просто так сестра до мене не прийшла. Коли Оксана приносила домашню випічку, зазвичай це означало одне з двох: або в її сім’ї знову трапилася якась халепа, або комусь терміново знадобилася моя допомога. Цього разу на тарілці лежав великий шматок пирога з капустою. Виглядав він так, ніби його щойно зняли з обкладинки кулінарного журналу: золотава скоринка, товсте тісто, блискуче від смальцю. Я відкусив, пожував і кивнув. — Нормально. Оксана усміхнулася. — А чого так невпевнено? — Бо коли ти приходиш із пирогом і кажеш, що він «просто так», я…

— Ірино, тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на новосілля. Я спочатку подумала, що вона просто переплутала тебе з кимось, але потім вона сказала, що гостей буде чоловік тридцять і треба приїхати раніше, бо біля вашого будинку всім машинам місця не вистачить. Ірина застигла посеред кухні з рушником у руках. Кілька секунд вона просто мовчки дивилася на телефон, ніби намагалася зрозуміти, чи правильно почула подругу. — Наталю, повтори ще раз. Скільки людей? — Каже, приблизно тридцять. Я навіть пожартувала, чи ви часом ресторан не відкрили, а вона відповіла: «Та ні, просто нормальне українське новосілля». Ірино, ти ж сама мені…

Прийшла я з церкви, а в хаті — ні доньки, ні зятя, ні внучки. Тиша така, що навіть годинник на стіні здавався надто гучним. Отак, без привітань і без святкового столу, я й зустріла свої шістдесят років. Цей день я, мабуть, не забуду вже ніколи. В Італії я працюю вже десять років. Додому приїжджаю приблизно раз на рік, та й то лише на кілька тижнів, бо за все треба платити й гроші самі себе не зароблять. Завжди стараюся так спланувати поїздку, щоб бути вдома на свій день народження. Хотілося хоча б один день провести серед дітей, онуків, рідних людей і відчути себе потрібною. На заробітки я поїхала не від хорошого…