І от, коли Оля повернулася з роботи додому, вона побачила жахливу картину: відкручені розетки, вікна без штор, порожні кімнати без техніки та ванна кімната без туалетного паперу.
Оля й досі з усмішкою згадує цю історію, яка навчила її легко відпускати токсичних людей і приймати нові можливості цього життя.
У Олі був хлопець , який жив у неї вдома та практично був на її забезпеченні. Він, хоч працював на роботі, але ця робота була більше для душі.
Тому, дівчині набридло таке життя і вона попросила, щоб він зібрав свої речі та з′їхав від неї.
Збирався цей кавалер довго, оцінюючи те, що, на його думку, належало в цій квартирі йому. Комп’ютер був першим у списку — ну, звісно, там ж усе його геймерське життя .
Телевізор — звичайно його, дівчина ж немає коли його дивитись. Кухонна техніка – ясна річ, треба ж йому якось освоюватися з готуванням і самому готувати їсти. Вона ще купить собі, вона ж більше заробляє.
Так і збирався її хлопець.
І от, коли Оля повернулася з роботи додому, вона побачила жахливу картину: відкручені розетки, вікна без штор, порожні кімнати без техніки та ванна кімната без туалетного паперу.
Оля одразу все зрозуміла, тому швидко набрала хлопця: «Все розумію. Ти забрав техніку та тарілки з кухні. І Бог із ними, зі шторами. Та й телевізор забирай, дарую. Я ще зароблю, а в тебе, мабуть, останній шанс у житті. Одне мені скажи — папір туалетний тобі навіщо?».
Читайте також:Історія про жінку з візочком у переході і хлопчину у військовій формі
Хлопець замовк на секунду, після чого ображено сказав дівчині: «Я завжди знав, що ти дріб’язкова і жадібна жінка, Оля. Завжди! І кинув слухавку».
На даний час Оля обіймає керівну посаду у сфері охорони здоров’я. Жінка має коханого чоловіка та прекрасну донечку. І кожен раз, коли вона згадує цю історію, вона щиро сміється . Джерело
Вам також може сподобатись
Я їхала до Франції з валізою, в якій було більше надії, ніж речей. Мама стояла на вокзалі і міцно стискала мої руки, ніби відпускала не мене, а частину свого серця. “Там буде краще,” — повторювала вона, хоча в її очах я бачила страх. Я вірила їй, бо хотіла вірити. У поїзді я знайомилась з іншими жінками, такими ж як я. У кожної була своя історія, але однаковий біль — нестача грошей і шансів вдома. Ми сміялися, ділилися бутербродами і планами. Тоді ще ніхто не знав, як сильно нас змінить ця дорога. Коли я приїхала, мене зустрів чоловік на ім’я П’єр. Він говорив швидко, і я ледве розуміла його французьку. “Робота хороша, житло є,” — казав він ламаною українською. Я кивала, хоча серце стискалося від тривоги.
Мистецтво та культура: Що нового в світі мистецтва.
