Історія про жінку з візочком у переході і хлопчину у військовій формі
Ця маленька історія зігріває серце і душу у цей важкий час. І допоки є такі люди, світ живе.
Зранку, коли всі люди поспішають на роботу та по своїх справах, мама намагається випхати дитячий візок на пандус. І їй це ніяк не вдається зробити. Коли, нізвідки, біля неї з’являється хлопець у військовій формі.
Жінка в жовтій куртці та рожевим дитячим візочком мало не плаче. Вона намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. А це година-пік.
Колеса візочка завертаються у різні боки і візок не їде.
Як тільки прийшов трамвай, на переході натовп людей. А ця жінка з коляскою миттєво стає перешкодою на шляху усіх , хто поспішає на роботу.
– Я вам допоможу, – кажу жінці.
– Ех, він не їде, – зітхає жінка. Колеса й справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
– Але я ж проїжджала тут на тому тижні , все було добре, – розгублено каже жінка.
Ми вирішили нести дитячу коляску, оскільки на пандус так і не вдалось заїхати. Впрягнулися двоє, але на четвертій сходинці ми вже були застрягли і небезпечно балансували з візочком на сходах переходу. Нас злісно обходив натовп людей. Мені спиною стікав піт, а у жінки з очей текли сльози.
Аж тут, він з’являється нізвідки.
– Тримай, – каже. І кидає мені важкий армійський рюкзак.
А сам бере дитячий візок обома руками і легко біжить з ним сходами вгору.
Це був хлопчина у військовій формі.
Жінка біжить за ним вгору , а хлопчина вже спускався до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось разом вгору.
– А будете каву?, – запитала жінка й дістає з сумки на візку термокружку.
– Ні, дякую, я спізнююсь на маршрутку . Я додому їду, дали відпустку на 5 днів.
І все, він пішов.
Аж тут, я розумію, що навіть не знаю, як його звати.
– Перепрошую, але як Вас звати? – кричу йому вслід.
Хлопчина обернувся і крикнув мені у відповідь:
– Рома!
Помахав нам рукою й побіг у натовп. Аж тут, жінка зривається з місця і кричить йому услід:
– Візьміть з кружкою, з кружкою візьміть каву.
Проте, він вже сідав у маршрутку.
Жінка повернулася до мене і каже:
– Ти не повіриш, але його теж звуть Рома, як мого сина. Який солодко спав весь цей час у візочку.Джерело
Вам також може сподобатись
Зараз, більшість людей відчувають неспокій, нестабільність, безгрошів′я, загрозу життю та здоров’ю. Від цього люди стають злими та навіть готові кидатися один на одного, тільки через те, що хтось закинув в інтернет красиве фото.
«Ти зараз серйозно стоїш і просиш мене впустити її в мій дім після всього, що вона зробила?» — я вже не стримувалась, голос зривався на крик, а він лише нервово стискав кулаки і відводив очі: «ти не розумієш, у мене немає вибору, вона моя мати…» — «а я хто тоді для тебе, просто зручна людина з квартирою?» — слова вилітали як удари, і в той момент я ще не знала, що це прохання було лише початком підступного плану, який переверне все моє життя
