Я прихистила подругу у своїй квартирі, купила їй диван, допомогла знайти роботу, а тепер боюся зайти додому після роботи. Бо замість вдячності мене щодня зустрічають гори брудного посуду, безлад і людина, яка поводиться так, ніби я їй щось винна до кінця життя.

Я прихистила подругу у своїй квартирі, купила їй диван, допомогла знайти роботу, а тепер боюся зайти додому після роботи. Бо замість вдячності мене щодня зустрічають гори брудного посуду, безлад і людина, яка поводиться так, ніби я їй щось винна до кінця життя.

Минулого року мій тато отримав квартиру в іншому місті, і ми переїхали туди всією сім’єю. Для мене це був дуже важкий період, адже довелося залишити друзів, звичне життя й починати все з нуля. Нове місто зустріло мене холодно й самотньо. Я страшенно сумувала за своїм колишнім життям і дуже хотіла мати поруч хоч когось близького.

Саме тоді я дізналася, що моя подруга Марина теж мріє виїхати зі свого села. Вона постійно жалілася, що там немає нормальної роботи, перспектив і майбутнього. Мені стало її шкода, та й, чесно кажучи, хотілося самої не почуватись такою самотньою. Тому я сама запропонувала їй переїхати до мене.

Марина одразу погодилася. Я прекрасно знала, що грошей у неї майже немає, бо в селі вона ніде толком не працювала. Тому навіть не думала брати з неї оплату за перший місяць проживання. Мало того — я ще й купила їй новий диван у кімнату, щоб їй було комфортно.

Поки вона збиралася до переїзду, я активно шукала для неї роботу. Переглядала вакансії вечорами після своєї зміни, телефонувала роботодавцям, читала відгуки. І нарешті знайшла чудовий варіант — робота у хорошому ресторані з офіційним працевлаштуванням і пристойною зарплатою. Я навіть сама записала Марину на співбесіду, бо хотіла якнайкраще допомогти їй влаштуватися.

Але наступного дня вона просто заявила:

— Я не піду. Не хочу працювати в такій сфері.

Я тоді була шокована. Після всіх моїх старань Марина навіть не спробувала сходити на співбесіду. Але я вирішила не тиснути на неї, бо кожна людина має право самостійно обирати роботу.

Майже місяць вона їздила по різних співбесідах, але нічого не складалося. Зрештою її взяли адміністратором у салон краси. Зарплата там була зовсім невелика, зате графік — казковий: два дні працюєш, два вдома. Я тоді подумала, що Марина хоча б у вихідні буде шукати підробіток чи якось розвиватися.

Та дуже швидко стало зрозуміло, що її все влаштовує. Я працювала по шість днів на тиждень, приходила додому виснажена, а Марина тим часом лежала на дивані з телефоном або дивилася серіали. І так день за днем. Мене почало це страшенно дратувати.

Особливо боляче було бачити безлад у квартирі. Я заходила на кухню — у раковині гора немитого посуду. На столі крихти, чашки, упаковки від чипсів. У кімнаті Марини — вічний хаос, розкиданий одяг і той самий диван, який я купила їй сім місяців тому. Вона навіть не спробувала зробити там хоч якийсь затишок.

З побутовою хімією взагалі окрема історія. За весь цей час Марина майже нічого не купила для дому. Ні порошку, ні засобів для прибирання, ні туалетного паперу. Складається враження, що вона навіть не замислюється, що все це не з’являється магічним чином.

З продуктами ситуація не краща. Собі Марина постійно купує солодощі, газовані напої та чипси. Але коли я готую нормальну їжу, вона одразу приходить із невинним виглядом і просить “трошки скуштувати”. І це “трошки” повторюється майже щодня.

Спочатку я терпіла й переконувала себе, що подрузі просто потрібен час адаптуватися. Мовляв, нове місто, нове життя, стрес. Але минуло вже сім місяців, а нічого не змінилося. Марина так і залишилася людиною, яка живе одним днем і зовсім не думає про майбутнє.

Останнім часом ситуація стала ще складнішою. У мене з’явився хлопець, і наші стосунки стають серйозними. Нам хочеться більше часу проводити разом, будувати спільне життя. Але як це зробити, коли вдома постійно Марина?

Я навіть не можу нормально запросити хлопця до себе, бо мені соромно за безлад і цю дивну атмосферу. А головне — я більше не відчуваю, що це мій дім. Складається враження, ніби я сама стала гостею у власній квартирі.

Та попри все, вигнати Марину мені дуже важко. Це ж моя подруга. Я сама запросила її сюди, сама пообіцяла допомогу. Мене мучить совість від однієї думки, що доведеться попросити її з’їхати.

Але з іншого боку, я розумію: якщо нічого не змінити, вона так і житиме чужим коштом. Її все влаштовує — мінімальна робота, серіали, солодощі та людина поруч, яка вирішує більшість побутових проблем. І чим довше це триває, тим більше вона звикає до такого життя.

Іноді мені здається, що Марина щиро думає, ніби зможе жити у мене вічно. Ніби я завжди буду оплачувати комфорт, прибирати, купувати необхідне й терпіти. Але ж я теж хочу будувати власне життя, мати сім’ю та почуватися щасливою у своєму домі.

Тепер я щодня думаю лише про одне: як правильно вчинити, щоб не втратити подругу, але й не втратити саму себе.