«Як будемо живі…» — фраза, яку я колись терпіти не могла. Мене буквально дратувало, коли бабуся вимовляла її перед кожним планом, навіть найменшим і найпростішим. Мені здавалося, що це якась дивна звичка людей, які постійно чекають біди. У дитинстві я не розуміла, чому дорослі живуть так, ніби завтра світ може закінчитися. — Як будемо живі, посадимо квіти. — Як будемо живі, на той рік качок не братимемо, а курчат візьмемо. Вона говорила це спокійно, без трагедії в голосі, ніби між іншим. Але мене тоді ці слова чіпляли й навіть трохи лякали, бо я не бачила причин так думати. Я дивилася на бабусю молодими очима людини, яка ще не знала справжнього…

«Та вона його зовсім не кохала!» — саме така думка роками не давала мені спокою, коли я дивилася на стосунки своїх свекрів. З боку їхній шлюб виглядав дивно і навіть боляче. Він буквально жив нею, а вона залишалася холодною, стриманою та відстороненою. І чим довше я спостерігала за ними, тим більше переконувалася: у цьому домі любив тільки один. Мій свекор був із тих чоловіків, які вміють любити тихо, але всім серцем. За вечерею він завжди сідав поруч із дружиною і непомітно підкладав їй у тарілку найкращі шматочки. Він дивився на неї з такою ніжністю, ніби навіть через десятки років шлюбу вона залишалася для нього найціннішою людиною у світі. А потім…

«Мама цілувала чужого чоловіка прямо біля дверей нашої квартири… А ввечері сиділа поруч із татом і посміхалася, ніби нічого не сталося». Після цього дня одинадцятикласниця більше не могла називати свою сім’ю щасливою. Те, що вона побачила випадково, назавжди зруйнувало її довіру до найближчої людини. Я завжди думала, що мої батьки — ідеальна пара. Мама працює наглядачем у музеї, тато — програмістом. Вони разом уже 19 років, і за весь цей час я майже не бачила між ними серйозних сварок. У нашому домі завжди було спокійно, затишно й тепло, тому я щиро вірила: справжнє кохання існує. Мені навіть у голову не приходило, що все це може бути лише красивою картинкою. Що…

«Це неправда!» — двома словами заїкувата школярка зруйнувала спокій учительки, яка роками принижувала її перед усім класом. Ніхто не очікував, що тиха дівчинка, яка ледве могла говорити через сильне заїкання, наважиться відкрито піти проти дорослої людини. Але саме в той день у шкільному класі стався скандал, який запам’ятали на довгі роки. І почалося все з однієї червоної двійки в щоденнику. Вона була дуже тихою дитиною. Коли хвилювалася, слова буквально застрягали в неї в горлі, а будь-яка відповідь біля дошки перетворювалася на болісне випробування. Однокласники вже звикли до її мовчазності, а вчителі дозволяли відповідати письмово, бо знали: дівчинка розумна й старанна, просто їй важко говорити. Вона сиділа над уроками до ночі,…

— Та щоб тебе люди стороною обходили до кінця життя! Ні душі в тобі, ні серця! — верещала сусідка просто посеред двору так голосно, що у кількох квартирах повідчинялися вікна. Вона стояла червона від злості, розмахувала руками й мало не плакала від образи. Біля її ніг крутився маленький пес, який нервово скавучав від крику господині. А сам Василь навіть не озирнувся — мовчки пройшов через двір до свого гаража, ніби ті слова його зовсім не зачепили. У нашому містечку його не любив майже ніхто. Люди звикли вважати його дивним, холодним і якимось неживим. Він роками ходив одним і тим самим маршрутом: дім, гараж, робота, магазин — і ні з ким…

Ельза  сиділа за улюбленим столиком маленької літньої кав’ярні в самому центрі міста. Вона знала: саме тут виглядає особливо красиво. Самотня, нікуди не поспішає, з маленькою чашкою еспресо на столику — ніби героїня якогось європейського фільму. Їй подобалося уявляти, що саме так сидять жінки десь у Львові, Кракові чи Парижі — трохи загадкові, трохи недосяжні, ніби не з цього світу. За кордоном Ельза ніколи не була, але була впевнена: ті француженки чи італійки нічим не кращі за неї. Просто їм пощастило народитися там, де вузенькі вулички, квіти на балконах і кава пахне святом, а не в країні, де пів року сльота, дощі та сіре небо. Тому кожен теплий день Ельза використовувала…

— Та що ви знову дзвоните?! — різко кинув син у слухавку. — У мене своя сім’я, свої проблеми! Не можу я щодня слухати ваші скарги! Марія Іванівна мовчки відвела телефон від вуха. На тому кінці вже лунали короткі гудки. Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, ніби не до кінця зрозуміла, що сталося. А потім повільно поклала старенький кнопковий телефон на стіл і витерла очі краєм хустки. — Що каже Сергій? — тихо запитав чоловік із ліжка. Жінка швидко всміхнулась. — Та все добре. Роботи багато має. Іноді батьки брешуть не тому, що хочуть щось приховати. А тому, що дуже боляче вголос вимовляти правду про власних дітей. У маленькому будинку…

— Ти хто така?.. — Олена застигла у дверях, стискаючи кухонний рушник так сильно, що аж пальці побіліли.— Я коханка вашого чоловіка. Прийшла познайомитись. Іноді життя ламається не від крику. Не від сварки. А від однієї спокійної фрази, сказаної чужою людиною у твоєму коридорі. Саме так і стається з жінками, які роками будують дім, варять борщі, лікують дітей серед ночі, відкладають свої мрії “на потім”, а потім одного дня чують, що весь їхній світ давно жив подвійним життям. Олена дивилась на незнайомку й не могла поворухнутись. Їй хотілось прокинутись. Хотілось, щоб зараз задзвонив будильник, щоб син забіг у кімнату, щоб усе це виявилось страшним сном. Але жінка перед нею стояла…

«Тітка». Найжорстокіше слово, яке суспільство придумало для втомленої жінки. Ще вчора вона танцювала до ранку, цілувалася під під’їздом, мріяла про Париж, купувала яскраву помаду й вірила, що життя буде великим, красивим і тільки її. А сьогодні — стоїть у черзі в «АТБ», стискаючи в руках акційну тушонку й рахуючи копійки до зарплати. Волосся обрізане коротко, бо на себе немає ні часу, ні сил. Під очима — темні кола. На роботі — дешеве тістечко й кава, які замінюють щастя. Вдома — чоловік, діти, уроки, хворі батьки, нескінченний список справ. І найстрашніше — ніхто навіть не помітив, коли саме вона зникла. Суспільство любить сміятися з таких жінок. Називати їх «тітками». Висміювати їхній…