— Ти довів маму до сліз! — різко сказала бабуся, коли дружина мовчки вийшла з кухні, витираючи очі. — Як тобі не соромно так говорити з нею? Сестра теж намагалася щось пояснити Пааті, але він стояв упертий, сердитий і нікого не слухав. У такі моменти діти майже ніколи не сприймають слова дорослих. Вони або закриваються, або починають ще більше сперечатися. Я нічого не сказав. Не тому, що мені було байдуже, а тому що знав: зараз будь-які пояснення лише погіршать ситуацію. Якщо почати тиснути, він або озлобиться, або взагалі перестане чути нас. І я вирішив почекати. Минув тиждень. Життя ніби повернулося у звичне русло, але осад у домі залишився. Дружина намагалася…

— Чому в одних бажання збуваються, а в інших — ні? — це питання мучить людей роками. Хтось старанно мріє, записує цілі в блокнот, клеїть карти бажань, але нічого не відбувається. А хтось ніби випадково отримує все, про що лише подумав. Насправді проблема часто не в тому, що людина «не так мріє». Проблема в тому, що більшість людей навіть не вміють правильно формулювати власні бажання. І саме через це вони роками стоять на місці. Здавалося б, що складного написати: «Я хочу свій будинок»? Але, як не дивно, саме таке бажання є однією з найпоширеніших помилок. Воно звучить красиво, але Всесвіт не розуміє, коли саме це має статися. Через рік? Через…

— Та що ви за жінки такі пішли?! — обурено вигукнула старша пані, ледь дочитавши моє оголошення про пошук помічниці. — Їй важко! Не встигає вона! Ми в селі по п’ятдесят відер картоплі садили, воду з криниці тягали, корів доїли о п’ятій ранку, поросят годували, курей порались, ще й за лежачою бабою доглядали! І ніхто не скиглив! Вона говорила голосно, з таким осудом, ніби я щойно зізналася в якомусь страшному гріху. А я стояла й мовчки слухала, відчуваючи себе винною лише через те, що втомилася. Через те, що мені важко поєднувати дітей, роботу, дім і постійний поспіх сучасного життя. І раптом я подумала: а чому ми так любимо знецінювати чуже…

— У Новорічну ніч мене не буде вдома, — спокійно сказав чоловік, навіть не піднявши на мене очей. — На роботі аврал, доведеться сидіти до ранку. Можливо, навіть без телефону, тому не хвилюйся. Я мовчки кивнула, хоча всередині все ніби обірвалося. Яка фінансова фірма працює в новорічну ніч? Особливо тоді, коли вся країна сидить за святковими столами, відкриває шампанське й загадує бажання під бій курантів. Уже тоді я зрозуміла: він бреше мені просто в очі. Але найстрашніше було навіть не це. Найстрашніше — я давно здогадувалася, що в нього хтось є. Просто боялася вимовити це вголос навіть самій собі, ніби правда від цього могла не стати реальною. Останні місяці Дмитро…

— Ти при надії?.. У 13 років?! — мама дивилася на мене так, ніби сама боялася вимовити це вголос. Я стояла посеред кухні бліда, налякана і не могла стримати сліз. Щоранку мене нудило, паморочилося в голові, а мама одразу зрозуміла: це не звичайне отруєння. Вона знала, що в мене є хлопець. Знала, що ми з Іваном давно не просто друзі. Ми виросли разом. Наші батьки дружили сім’ями, тому ще з дитинства ми постійно були поруч. Разом ходили до школи, святкували дні народження, їздили на річку влітку. А потім одного дня зрозуміли, що дивимося одне на одного вже зовсім не як діти. Коли лікар підтвердив дитину, мені здавалося, що світ перевернувся.…

Він був упевнений: дружина зламала йому життя. — Ти взагалі розумієш, що живеш із тираном? — кинув йому друг під час чергової зустрічі в барі. — Тобі не здається дивним, що дорослий чоловік має звітувати, де він і з ким? Ці слова врізалися в голову сильніше, ніж алкоголь. Дорогою додому чоловік уперше за багато років не думав про роботу чи сім’ю — він думав тільки про одне: а раптом друг має рацію? І чим довше він про це думав, тим більше йому здавалося, що він справді живе не своїм життям. Раптом усе почало його дратувати. Варто було затриматися після роботи хоча б на двадцять хвилин — телефон одразу світився десятком…

«Ти нікому не будеш потрібна з трьома дітьми!» — саме ці слова чоловік кинув Галині в обличчя перед тим, як піти до молодої коханки. Він навіть не намагався приховати роздратування. Сказав, що втомився від дитячого плачу, брудного посуду й дружини, яка “перетворилася на домогосподарку”. А Галя стояла посеред кухні, тримаючи на руках дворічного сина, і не могла повірити, що це говорить людина, яку вона любила понад усе. Найстрашніше було те, що саме Юрій колись благав її про третю дитину. Він мріяв про хлопчика, обіцяв, що вони будуть великою щасливою родиною. Галя боялася, сумнівалася, адже двоє дітей уже забирали всі сили. Але чоловік переконував її, цілував руки й говорив, що вони…

«Усі навколо щасливі, і тільки я живу в пеклі!» — саме з цього чоловік починав кожну свою молитву. Він із ненавистю дивився на людей на вулиці, на сусідів, на багатіїв, на усміхнені родини й був переконаний: Бог несправедливо зробив його найбільш нещасною людиною на землі. Щодня він прокидався з думкою, що життя знущається саме з нього. І що чужі проблеми — ніщо в порівнянні з його власними стражданнями. Щоночі він падав навколішки й майже кричав у темряву: — Господи, за які гріхи ти так мене караєш? Чому всі навколо живуть нормально, а я мушу тягнути це життя, як каторгу? Я більше не можу. Не можу щодня прокидатися з цим болем…

«Як будемо живі…» — фраза, яку я колись терпіти не могла. Мене буквально дратувало, коли бабуся вимовляла її перед кожним планом, навіть найменшим і найпростішим. Мені здавалося, що це якась дивна звичка людей, які постійно чекають біди. У дитинстві я не розуміла, чому дорослі живуть так, ніби завтра світ може закінчитися. — Як будемо живі, посадимо квіти. — Як будемо живі, на той рік качок не братимемо, а курчат візьмемо. Вона говорила це спокійно, без трагедії в голосі, ніби між іншим. Але мене тоді ці слова чіпляли й навіть трохи лякали, бо я не бачила причин так думати. Я дивилася на бабусю молодими очима людини, яка ще не знала справжнього…

«Та вона його зовсім не кохала!» — саме така думка роками не давала мені спокою, коли я дивилася на стосунки своїх свекрів. З боку їхній шлюб виглядав дивно і навіть боляче. Він буквально жив нею, а вона залишалася холодною, стриманою та відстороненою. І чим довше я спостерігала за ними, тим більше переконувалася: у цьому домі любив тільки один. Мій свекор був із тих чоловіків, які вміють любити тихо, але всім серцем. За вечерею він завжди сідав поруч із дружиною і непомітно підкладав їй у тарілку найкращі шматочки. Він дивився на неї з такою ніжністю, ніби навіть через десятки років шлюбу вона залишалася для нього найціннішою людиною у світі. А потім…