«Як будемо живі…» — фраза, яку я колись терпіти не могла. Мене буквально дратувало, коли бабуся вимовляла її перед кожним планом, навіть найменшим і найпростішим. Мені здавалося, що це якась дивна звичка людей, які постійно чекають біди. У дитинстві я не розуміла, чому дорослі живуть так, ніби завтра світ може закінчитися.— Як будемо живі, посадимо квіти. — Як будемо живі, на той рік качок не братимемо, а курчат візьмемо.

«Як будемо живі…» — фраза, яку я колись терпіти не могла. Мене буквально дратувало, коли бабуся вимовляла її перед кожним планом, навіть найменшим і найпростішим. Мені здавалося, що це якась дивна звичка людей, які постійно чекають біди. У дитинстві я не розуміла, чому дорослі живуть так, ніби завтра світ може закінчитися.

— Як будемо живі, посадимо квіти.
— Як будемо живі, на той рік качок не братимемо, а курчат візьмемо.
Вона говорила це спокійно, без трагедії в голосі, ніби між іншим. Але мене тоді ці слова чіпляли й навіть трохи лякали, бо я не бачила причин так думати.

Я дивилася на бабусю молодими очима людини, яка ще не знала справжнього страху. Здавалося, що життя — довге, міцне і майже гарантоване. Ну що такого може трапитися завтра? Що може змусити людину боятися планувати навіть квіти біля хати чи кілька качок на подвір’ї?

Тепер мені соромно за ті думки. Бо тепер я сама ловлю себе на тому, що подумки додаю до кожної мрії оте страшне й тихе: «як будемо живі». Війна дуже швидко вчить людину не бути самовпевненою. Вона за секунду стирає відчуття, ніби майбутнє тобі хтось пообіцяв.

Тільки зараз я по-справжньому зрозуміла свою бабусю. Вона не була слабкою чи песимістичною, як мені колись здавалося. Просто її молодість пройшла через таке пекло, після якого люди вже ніколи не дивляться на життя легковажно. Вона знала, що один день може перекреслити роки планів.

Моя бабуся не обирала свою долю. Вона не мріяла бути остарбайтеркою, не мріяла бачити  й виживати там, де нормальна людина мала б просто жити. Її покоління не мало вибору — їм доводилося виживати між страхом, голодом . І попри все це вони дивним чином знаходили сили думати про весну, город, дітей і майбутнє.

Тепер я розумію головне: «як будемо живі» — це не про покору. Це не фраза людини, яка здалася чи змирилася з бідою. Навпаки, це слова тих, хто дуже добре знає ціну життя і все одно продовжує щось планувати. Це впертість людей, яких світ не зміг добити.

Житя взагалі дивно змінює відчуття радості. Ти ніби постійно перевіряєш себе: чи маєш право усміхатися, коли десь горять будинки й хтось зараз втрачає близьких? Чи нормально радіти сонцю, весні, птахам, коли навколо стільки болю? І ця провина за власне життя інколи душить сильніше за страх.

Сьогодні до нашого озерця прилетіли дві качки. Як і щороку, вони кружляли над водою, ніби світ досі залишився нормальним і спокійним. Я стояла й дивилася на них, а всередині було дивне відчуття — ніби серце одночасно хоче радіти й забороняє собі це. Бо війна вчить людину боятися навіть щастя.

Потім я пішла до хати й дістала пакетики з насінням квітів, які купила ще до всіх цих страшних подій. Вони лежали заховані, ніби чекали часу, коли життя знову стане звичайним. Я довго тримала їх у руках і раптом зрозуміла одну страшну річ. Якщо я не посію ті квіти — тоді біда забере в мене ще щось дуже важливе.

Не тільки спокій. Не тільки нормальне майбутнє. А ще й здатність вірити, що попереду може бути весна, літо, нові качки на озері й життя далі. Саме цього, мабуть, сучасні реаліх й хочуть — щоб люди перестали мріяти й чекати чогось доброго.

Тому я все-таки посію ті квіти. Навіть якщо страшно відкривати новини. Навіть якщо ніхто не знає, що буде через місяць чи навіть завтра. Бо поки людина здатна садити квіти посеред темряви — вона ще не програла.

І тепер я дуже добре чую бабусині слова у своїй голові. Її тихий голос, спокійний і трохи втомлений, ніби повертається до мене крізь роки. «Дасть Бог весну, дасть Бог сили», — казала вона. І тільки зараз я зрозуміла: це були слова людини, яка пережила пекло, але так і не дозволила йому забрати в себе життя.