«Усі навколо щасливі, і тільки я живу в пеклі!» — саме з цього чоловік починав кожну свою молитву. Він із ненавистю дивився на людей на вулиці, на сусідів, на багатіїв, на усміхнені родини й був переконаний: Бог несправедливо зробив його найбільш нещасною людиною на землі. Щодня він прокидався з думкою, що життя знущається саме з нього. І що чужі проблеми — ніщо в порівнянні з його власними стражданнями.

«Усі навколо щасливі, і тільки я живу в пеклі!» — саме з цього чоловік починав кожну свою молитву. Він із ненавистю дивився на людей на вулиці, на сусідів, на багатіїв, на усміхнені родини й був переконаний:

Бог несправедливо зробив його найбільш нещасною людиною на землі. Щодня він прокидався з думкою, що життя знущається саме з нього. І що чужі проблеми — ніщо в порівнянні з його власними стражданнями.

Щоночі він падав навколішки й майже кричав у темряву:
— Господи, за які гріхи ти так мене караєш? Чому всі навколо живуть нормально, а я мушу тягнути це життя, як каторгу? Я більше не можу. Не можу щодня прокидатися з цим болем усередині.

Він не просив багатства чи слави. Не мріяв про розкіш чи легке життя. У нього було лише одне, майже божевільне бажання — помінятися своєю долею з будь-ким іншим. Чоловік був упевнений: гірших страждань, ніж у нього, просто не існує.

— Візьми мої біди й віддай комусь іншому, — шепотів він крізь сльози. — Я готовий жити будь-яким чужим життям. Бо моє — це суцільний біль.

І одного разу сталося неможливе.

Серед ночі небо над містом здригнулося від страшного голосу, який почули всі люди без винятку. Від цього голосу тремтіли стіни будинків і холола кров.

— Зберіть усі свої страждання. Зав’яжіть їх у вузли й принесіть до храму.

Місто охопила паніка. Люди прокидалися перелякані, вибігали з домівок, плакали, хапали свої мішки й поспішали до храму. Хтось складав у свій вузол смерть близьких. Хтось — роки самотності. Хтось — невиліковну хворобу, зраду, бідність, страх чи втрату дітей.

А чоловік був щасливий.

Вперше за багато років він сміявся. Йому здавалося, що Бог нарешті почув його крик і зараз усе зміниться. Він швидко зв’язав свій невеликий мішок і майже побіг до храму, уявляючи, як за кілька хвилин назавжди позбудеться свого нещасного життя.

Та дорогою його чекало те, що перевернуло все.

На вулицях були сотні людей. І кожен ніс свій вузол. Але коли чоловік почав придивлятися до них, його серце стислося від жаху.

У багатого купця, якому він усе життя заздрив, мішок був таким величезним, що той ледве стояв на ногах. У жінки, яка завжди ходила усміхнена й здавалася найщасливішою в місті, вузол був удвічі більший за його власний. Навіть у молодих і красивих людей, яким він заздрив мовчки, за плечима висіли страшні тягарі.

Чим ближче чоловік підходив до храму, тим сильніше його охоплював страх. Він раптом зрозумів, наскільки сліпим був усе життя. Бо за чужими усмішками ховалися такі рани, про які він навіть боявся подумати.

Коли люди зайшли до храму, небесний голос пролунав знову:
— Залиште свої мішки біля входу. А тепер кожен може взяти будь-який інший.

І в ту ж секунду сталося найстрашніше.

Ніхто не рушив до чужих вузлів.

Навпаки — люди в паніці кинулися назад до своїх мішків. Хтось плакав, хтось штовхав інших, хтось із жахом притискав свій вузол до грудей, ніби боявся втратити його назавжди.

Чоловік теж кинувся вперед. Серце калатало так сильно, ніби зараз мало вискочити з грудей. Ще кілька хвилин тому він мріяв віддати своє життя будь-кому. Але тепер, дивлячись на чужі мішки, він зрозумів страшну правду.

Чужий біль завжди здається легшим лише тому, що ти не знаєш, як він рве людину зсередини.

У чужих вузлах могли бути речі страшніші за смерть. Хтось роками жив із невиліковною хворобою. Хтось щоночі засинав із думкою про дитину, якої більше немає. Хтось носив у серці таку самотність, що від неї можна було збожеволіти.

Чоловік схопив свій мішок і міцно притиснув до себе. Вперше в житті він дивився на свою ношу не з ненавистю, а зі страхом втратити її й отримати чужу.

Коли люди виходили з храму, майже всі плакали. Але тепер це були зовсім інші сльози. Кожен раптом зрозумів: у світі немає людей без болю. Є лише ті, хто навчився мовчки нести свій.

А чоловік дорогою додому більше не питав Бога, чому саме він нещасний.

Бо вперше усвідомив: можливо, його життя — ще не найстрашніше з усіх можливих.