— Доню, лікарі кажуть, що мені терміново треба повертатися додому, заробітки забрали моє здоровя 

— Доню, лікарі кажуть, що мені терміново треба повертатися додому, заробітки забрали моє здоровя

Кілька днів тому мені зателефонувала мама. Уже майже двадцять років вона живе в Італії й завжди говорила, що повертатися в Україну не збирається. Поїхала тоді, коли мені було лише п’ятнадцять. За цей час я закінчила університет, створила сім’ю, народила дітей. Мама постійно підтримувала мене фінансово й ніколи не жалілася на життя. Навпаки — здавалося, що за кордоном вона ніби помолодшала, стала впевненішою та щасливішою.

Коли вона дізналася, що батько створив іншу сім’ю, лише спокійно сказала:

— Та ми вже давно були чужими людьми. Просто кожен пішов своєю дорогою.

Я навіть думала, що вона знайде собі пару в Італії й остаточно залишиться там. Вона допомогла нам придбати квартиру, а потім чесно сказала:

— Доню, тепер хочу трохи пожити для себе. Не ображайся.

Відтоді великих сум вона вже не надсилала. Подорожувала, здійснювала свої давні мрії, купувала гарний одяг. На свята могла переказати онукам трохи грошей чи прислати подарунки, але не більше.

Одного разу чоловік попросив її позичити десять тисяч євро на автомобіль. Мама відмовила.

— Дивна якась вона, — сердився він. — Інші батьки останнє віддадуть дітям, а твоя навіть позичити не захотіла.

— Вона ж допомогла нам купити квартиру. Хіба цього мало?

— Для неї це були не останні гроші. Побачиш, колись сама попросить допомоги. І тоді нехай не дивується, якщо почує відмову.

Тоді я навіть не надала значення його словам.

Я була переконана, що мама назавжди залишиться за кордоном. Там у неї давно було налагоджене життя.

Та одного ранку задзвонив телефон.

— Доню… у мене великі проблеми зі здоров’ям…

У мене все похололо всередині.

— Що сталося?

— Невдало впала. Спочатку думали, що просто сильно забила коліно. Але під час обстеження лікарі виявили ще одну проблему… Знайшли пухлину. За кілька днів операція. Потім мене чекає довга реабілітація. Лікарі кажуть, що сама я не впораюся.

Я мовчала.

— Мені доведеться повернутися додому. Потрібна буде допомога.

Я розгубилася.

— Мамо… але в мене робота, діти, сім’я. Через два тижні ми мали їхати у відпустку. Уже все оплачено. Якщо все скасувати, втратимо чималі гроші…

Після короткої паузи мама тихо запитала:

— То що мені робити?

Я не знайшла нічого кращого, ніж відповісти:

— Може… поживеш поки у тітки Надії? Вона ж одна, місця вистачить…

Після цих слів мама надовго замовкла.

— Он воно як… Значить, стільки років я працювала, щоб у тебе було краще життя, а коли допомога знадобилася мені, для мене не знайшлося місця?

— Це не так… Просто зараз дуже складний період. У нас із чоловіком і без того непрості стосунки. Якщо ти приїдеш, усе може стати ще гірше…

Мама більше нічого не сказала й поклала слухавку.

Через кілька днів прийшло лише одне коротке повідомлення:

*”Не хвилюйся. Більше ні про що тебе не проситиму.”*

Пізніше я дізналася, що вона все ж повернулася в Україну. Оселилася у тітки Надії й сама оплачувала і проживання, і догляд, хоча після операції їй було дуже важко.

Минуло вже кілька місяців, а я досі не можу позбутися важкого відчуття. З одного боку, мені шкода маму. З іншого — невже вона не розуміє, що за двадцять років життя дітей кардинально змінюється? Не можна просто повернутися й очікувати, що всі миттєво відкладуть свої справи та почнуть жити лише твоїми проблемами.

А як вважаєте ви? Я справді вчинила неправильно, чи мама теж мала зрозуміти, що за роки наші життя стали зовсім іншими?