— Забирай свою валізу і їдь! Але коли повернешся — моїх речей тут уже не буде! — Василь так грюкнув дверима, що зі стіни впала сімейна фотографія. — Ти збожеволів? Через якесь море? — Ні! Через те, що ти вже давно живеш так, ніби в тебе немає чоловіка! У квартирі запала тиша. На підлозі лежала рамка з фотографією. Ще торік вони усміхалися на ній, обіймаючи одне одного. Зараз між ними була прірва. Усе почалося кілька днів тому. Олена радісно забігла додому, розмахуючи телефоном. — Уявляєш? Ми з дівчатами знайшли гарячий тур до Греції! Виліт уже наступного тижня! Так дешево більше не буде! Василь усміхнувся. — Супер… А коли ми їдемо?…

— «Я хочу дитину від тебе…» — сказав Василь. Але, поки він говорив про майбутнє, вона потайки  пила пігулки. Він навіть не здогадувався, що кожного його кохана не розділяє його планів на майбутнє. Він будував плани, уявляв їхнє весілля, думав, якою буде їхня донечка чи син. А вона вже давно вирішила: другої дитини не буде. І дружиною вона більше ніколи не стане. Олена пережила шлюб, який залишив у її душі не просто шрами — він залишив страх. Після розлучення вона самотужки піднімала маленького сина, вчилася жити без підтримки, плакала ночами, а вдень усміхалася дитині, щоб він не бачив її болю. Вона поклялася собі, що більше ніколи не дозволить нікому вирішувати…

— Ти серйозно збираєшся годувати дорослого чоловіка цими паровими тюфтельками? — обурилася Лідія Іванівна, грюкнувши каструлею по столу. — Він і так після лікарні ледве на ногах стоїть, а ти його остаточно знесилиш. Олена мовчки закрила контейнер із відвареною куркою та рисом. Вона вже звикла до таких розмов.Чоловікові Андрію  суворо заборонили жирну, смажену й гостру їжу. Будь-яке порушення дієти могло закінчитися новою госпіталізацією. — завідувач відділення пояснив усе дуже чітко, — спокійно відповіла вона. — Поки що лише легка їжа. Інакше ризик занадто великий. Свекруха лише фиркнула. — Раніше ніхто тих дієт не дотримувався, і всі жили. Чоловікові потрібна нормальна їжа, а не дитяче меню. Кілька днів потому Лідія Іванівна…

Вечірня сукня червоного кольору так і залишилася висіти в шафі, а квитки на виставу полетіли на кухонний стіл. — Вона ледве говорить, ти розумієш?! — нервово сказав чоловік, натягуючи куртку. Його дружина стояла в коридорі, тримаючи телефон у руці. Ще хвилину тому з динаміка лунав слабкий, тремтячий голос його матері: — Синочку… мені щось зовсім погано. Серце стискає, дихати важко. Я боюся їхати до шпиталю… Приїдь, будь ласка. Хочу тебе побачити. Це мав бути особливий вечір для них. Вони давно планували маленьке сімейне свято, відкладали гроші, домовлялися про догляд за маленькою дитиною, щоб нарешті провести час удвох. Але один дзвінок змінив усе. Домовленості, витрати, підготовка — все відійшло на другий…

Відтоді, як донька поїхала навчатися в інше місто, Валентина Сергіївна відчула, що в її житті стало набагато тихіше. Вона завжди багато сил вкладала у свою сім’ю, підтримувала доньку Софію, допомагала їй і раділа кожному її успіху. Поки донька була поруч, дім здавався повним життя. Але після її переїзду Валентина почала частіше помічати втому, сум і тривожні думки. Вона не хотіла зайвий раз хвилювати Софію, тому приховувала, що іноді погано почувається. Їй хотілося, щоб донька спокійно навчалася, будувала своє майбутнє і не відволікалася через мамині проблеми. У глибині душі Валентина мріяла, що одного дня донька повернеться, створить власну сім’ю, і в домі знову буде багато сміху, розмов і тепла. Софія навчалася…

Я втекла не за кордон за кращим життям. Я втекла, щоб нарешті почати жити .Позаду залишалися роки страху, постійних сварок і життя поруч із людиною, яку колись кохала. Коли я сідала в автобус, який їхав далеко від мого міста, я плакала не від суму. Я плакала від полегшення. Позаду залишалися роки страху, постійних сварок і життя поруч із людиною, яку колись кохала. Мене звали Наталія. Удома я мала хорошу роботу, стабільну зарплату, колег, які мене поважали, і керівника, який цінував мою працю. Мені навіть не загрожувало звільнення — навпаки, мене часто ставили у приклад і відзначали за відповідальність. Але одного дня я залишила все. Не через гроші. Через чоловіка. Мого…

Я ніколи не думала, що одного дня рідна дитина поставить мене перед таким вибором: або віддати все, що я будувала роками, або стати для нього «поганою матір’ю». Коли мій син Артем познайомився з Лесею, ми всі щиро раділи. Вона здавалася доброю, спокійною дівчиною. Ми бачили, як вони дивляться одне на одного, і хотіли лише одного — щоб наш син був щасливим. Після весілля молоді переїхали до нас. У нас просторий будинок, місця вистачало всім, тому ми навіть не сумнівалися. Перший час усе було добре. Ми намагалися не втручатися в їхнє життя, допомагали, чим могли. Мені здавалося, що з невісткою ми поступово станемо близькими. Але одного дня все змінилося через звичайну…

Телефонний дзвінок пролунав раптово. — Збирайтеся. Швидко. У нас майже немає часу, — сказав Олег, ледве переводячи подих. — Треба виїжджати зараз. Ще кілька хвилин тому їхній вечір був звичайним. Теплий дім, дитячі іграшки на підлозі, кіт Барсик, який мирно спав на підвіконні. А тепер усе змінилося. — Скільки часу? — Максимум кілька годин. Люди вже виїжджають. У квартирі одразу запанувала метушня. Олег дістав документи, гроші та найнеобхідніші речі. Марина швидко складала сумку, намагаючись не думати про те, що відбувається. Вони не знали, куди їдуть. Не знали, коли повернуться. Знали лише одне — залишатися небезпечно. Через двадцять хвилин усе було готово. Їхній син Данило мовчки сидів на дивані, притискаючи до…

У нас у класі була дівчина — Лера. Ми з нею довго трималися разом, ще з середньої школи. Історія була проста: обом подобався один хлопець із паралельного класу. Поки він не звертав уваги ні на кого з нас, ми з Лерою годинами обговорювали, як би «випадково» опинитися поруч, що йому сказати, як краще привернути увагу. Це навіть здавалося дружбою. Але потім усе змінилося. Він почав більше спілкуватися зі мною. Ми стали гуляти після школи, і Лера це помітила. Спочатку вона жартувала, потім різко замкнулася, а ще через кілька днів ми посварилися так, що навіть у коридорі не могли дивитися одна на одну. Я думала, що це пройде. Через тиждень вона…