“Зачекай, ти серйозно вирішив це зробити прямо зараз?! — я кричала, поки двері ще не встигли грюкнути, а він уже відповідав холодним: «пізно пояснювати»”

У нас у класі була дівчина — Лера. Ми з нею довго трималися разом, ще з середньої школи. Історія була проста: обом подобався один хлопець із паралельного класу.

Поки він не звертав уваги ні на кого з нас, ми з Лерою годинами обговорювали, як би «випадково» опинитися поруч, що йому сказати, як краще привернути увагу. Це навіть здавалося дружбою.

Але потім усе змінилося.

Він почав більше спілкуватися зі мною. Ми стали гуляти після школи, і Лера це помітила. Спочатку вона жартувала, потім різко замкнулася, а ще через кілька днів ми посварилися так, що навіть у коридорі не могли дивитися одна на одну.

Я думала, що це пройде.

Через тиждень вона несподівано написала мені сама. Сказала, що батьки поїхали, і їй страшно залишатися в квартирі одній. Запропонувала прийти на ніч, як це було раніше.

Я вагалася недовго. Ми ж наче вже не сварилися так сильно… принаймні мені хотілося в це вірити.

Квартира зустріла дивною тишею. Лера була неприродно мовчазною, майже відстороненою. Коли ми лягали спати, я помітила, що вона занадто довго дивиться в мій бік, але вирішила не надавати цьому значення.

Посеред ночі я прокинулася.

У кімнаті було відчуття, ніби повітря стало густішим. На підлозі біля ліжка лежали дивні речі — нитки, маленькі фігурки, якісь папірці зі знаками, що більше нагадували дитячі малюнки, ніж щось серйозне. Пахло димом.

Лери поруч не було.

Я підвелася і тихо вийшла в коридор. У квартирі було темно, тільки з кухні пробивалося тьмяне світло.

Коли я підійшла ближче, почула голос.

Лера сиділа на підлозі біля столу. Перед нею стояла свічка, а поруч — розкидані ті самі дивні предмети. На плиті щось підгоріло і диміло.

Вона різко повернулася до мене.

І в її обличчі було не стільки злість, скільки паніка.

— Ти не мала приходити… — сказала вона зірваним голосом.

Я стояла, не розуміючи, що відбувається.

Вона почала говорити швидко, уривками — про образу, про те, що я «все зруйнувала», про те, що хотіла «повернути все назад», і що це нібито має допомогти.

Усе це звучало хаотично й страшно не через зміст, а через сам стан, у якому вона була.

Я різко підійшла ближче і вимкнула плиту.

— Ти взагалі чуєш себе? — тільки й змогла сказати я.

Лера на секунду замовкла.

А потім просто сіла на стілець і закрила обличчя руками.

Сили в неї ніби різко закінчилися.

Я стояла поруч і розуміла, що між нами вже нічого не повернути. Не через хлопця. А через те, як легко дружба перетворилася на щось, що лякає обох.

Я повернулася в кімнату, мовчки зібрала речі й вийшла.

Більше ми не спілкувалися.

Іноді мені здавалося, що найстрашніше в тій ночі було не те, що я побачила, а те, як швидко люди можуть втратити зв’язок, який колись здавався справжнім.