Саме Ти

У 62 роки мій чоловік вирішив завести коханку У п’ятницю ввечері мій чоловік поставив валізу посеред коридору й сказав, що йде до іншої жінки. Я спочатку подумала, що він жартує, бо за два тижні до Нового року ми разом вибирали ялинкові прикраси для онуків. А потім Михайло спокійно додав: «Не роби трагедії, Галино. Діти вже виросли, ми своє віджили, а я ще хочу пожити для себе». Мені п’ятдесят дев’ять, Михайлові — шістдесят два. За плечима в нас сорок років шлюбу, троє дітей, дві квартири, дача, десятки сімейних свят і така кількість спільних спогадів, що ними можна було б заповнити цілий будинок. Я ніколи не думала, що одного дня дивитимуся на…

— Надовго ти приїхала? «Назавжди? Тільки не це», — сказала невістка, коли дізналася, що я повернулася додому. Набридло гарувати в тій Італії. Я вже не дівчинка, хочу нарешті пожити вдома. Я сказала це синові в машині дорогою з аеропорту й чекала, що він зрадіє. Павло лише міцніше стиснув кермо й після довгої паузи тихо відповів: «Мамо, а ти точно добре подумала?» Тоді я ще не знала, що за кілька годин почую від невістки фразу, після якої мені захочеться купити квиток назад до Італії. Десять років тому я сама прийняла рішення поїхати на заробітки. Чоловіка не стало рано, Павло тоді ще вчився, а грошей постійно не вистачало навіть на найнеобхідніше. Я довго…

— Мамо, вони сказали, що мають право залишитися у твоїй квартирі, бо вони переселенці. Мовляв, ти десять років в Італії заробляла, то можеш і далі всім допомагати. Я спершу навіть не зрозуміла, що саме почула. Стояла посеред кухні в чужій італійській квартирі, тримала чашку кави й дивилася у вікно, за яким сохла білизна сусідки. А потім донька додала: «І ще вони сказали, що якщо ти їх виженеш, то Олег на мені не одружиться». Тут я вже поставила чашку на стіл, бо руки почали тремтіти. Злата з Олегом познайомилася ще під час навчання в Києві. Після першої ж розмови вона подзвонила мені в Італію така щаслива, що говорила без упину: «Мамо,…

У суботу я прала чоловікову куртку, коли з кишені випав чек із Буковеля. Я спочатку навіть усміхнулася — подумала, що Мирон знову десь загубив папірець і приніс додому чужий. Але коли розгладила його на долоні, усмішка зникла: назва готелю, номер бронювання, його ім’я та дати проживання збігалися з тими днями, коли він нібито був у Києві у відрядженні. Мирон працював торговим представником і останні місяці справді багато їздив. Принаймні так він пояснював свої пізні повернення, короткі дзвінки з машини й постійні «не можу зараз, передзвоню». У ті дні він сказав мені, що керівництво терміново відправляє його до столиці на три дні, бо там мали бути важливі переговори з новим партнером.…

— Мама не зникає на двадцять років, — тихо відповіла вона. — І точно не приходить після цього з розмови про гроші. У квартирі запала така тиша, що стало чути, як у ванній капає кран. Чоловік Олени, Андрій, сидів за столом і нервово крутив ложку в чашці, хоча чай давно охолов. Його мати, Галина Іванівна, стояла біля вікна й робила вигляд, що розглядає двір, хоча насправді слухала кожне слово. Людмила подивилася на всіх по черзі й раптом сказала: — Отже, ви всі проти мене? Олена мало не засміялася від абсурдності ситуації. Ще годину тому вона накривала на стіл, бо хотіла вперше за багато років нормально познайомити свою маму з родиною.…

— Ще раз поставите свої ящики на моїй веранді — я їх просто винесу за ворота. І цього разу не питатиму дозволу, — сказала Марина, дивлячись просто на свекруху. Валентина Петрівна стиснула губи й відповіла так тихо, що від цього її слова прозвучали ще неприємніше: — А ти, бачу, зовсім забула, чий це дім. Марина витерла руки об фартух і вперше за одинадцять років не стала робити вигляд, що не почула. Ще годину тому вона стояла на кухні й варила вареники з картоплею, бо ввечері мали приїхати донька з чоловіком і маленькою дитиною. На плиті тихо кипів борщ, у пральній машині крутилися білі рушники, а з веранди тягнуло запахом сирої…

Коли я побачила, що моя невістка зробила з моїм подарунком, я не стримала сліз… — Мамо, тільки не ображайтеся, але ми це все одно викинемо. Я саме поставила на стіл каструлю з голубцями, коли почула ці слова від невістки. Спочатку навіть не зрозуміла, про що вона говорить, а потім побачила біля дверей велику коробку, яку власноруч привезла їм напередодні. — Викинете? — перепитала я. — А чому? Олеся знизала плечима й поправила пасмо волосся біля скроні. — Бо воно нам не потрібне. Син просто не хотів вас засмучувати, тому нічого не сказав. Я подивилася на Дениса. Він сидів на краю дивана, крутив у руках телефон і старанно уникав мого погляду.…

Для когось я назавжди залишуся жінкою, яка «вийшла заміж за свекра», хоча насправді чоловік, за якого я вийшла вдруге, не був батьком мого першого чоловіка — він був його вітчимом. Я довго не наважувалася розповісти цю історію навіть найближчим подругам. Не через те, що мені соромно за свій вибір, а тому, що я наперед знаю, що скажуть люди. Можливо, саме тому я й пишу це тут. В інтернеті мене не знають сусіди, не бачать мої діти, коли я читаю коментарі, і ніхто не знає, скільки всього було до того, як ми з Віктором поставили підписи в РАЦСі. Тож, будь ласка, не поспішайте називати мене безсоромною чи дивною. Спочатку дочитайте до…

— Мамо, тільки не приходь завтра до школи.Мені соромно за тебе. І, будь ласка, не роби з цього трагедії, бо мені й так буде незручно. — Оксана саме діставала з духовки запіканку й спочатку подумала, що син жартує. Вона поставила форму на дерев’яну дошку, витерла руки об рушник і глянула на нього: — А що завтра такого, що я тобі заважатиму? Богдан стояв біля холодильника в шкільній формі й крутив у пальцях брелок від ключів. — У нас батьківські збори після олімпіади, — нарешті сказав він. — Мені вручатимуть грамоту, але я не хочу, щоб ти приходила. Оксана здивовано посміхнулася: — Ти ж минулого тижня сам просив, щоб я звільнилася…

— Мами на ювілеї не буде. Андрій сказав це, не відриваючись від телефона. Наче йшлося не про людину, яку вони разом внесли до списку гостей, а про зайву пляшку вина, яку просто вирішили не купувати. Марина саме помішувала чай. Ложечка дзенькнула об чашку, і вона машинально провела пальцем по краю, витираючи краплю, що розлилася на стіл. — Чому? — Бо я не хочу. — Це не відповідь. — Для мене відповідь. Вона подивилася на чоловіка. Він сидів за кухонним столом у домашній футболці, гортав щось у телефоні й поводився так, ніби розмова давно закінчилася. — Місяць тому ти сам сказав, що запросимо маму. — Місяць тому я так думав. —…