— Ти коли-небудь ловив себе на думці, що живеш не своє життя? — Щодня… — тихо відповіла Оля, обхопивши руками чашку чаю, ніби шукала в ній тепло, якого не вистачало всередині. — І знаєш, найгірше не це. — А що тоді найгірше? — Те, що з часом до цього звикаєш. — І перестаєш помічати? — Ні… — вона похитала головою. — Перестаєш боротися. Він мовчав, уважно дивлячись на неї. Так, ніби хотів почути більше, ніж вона говорила. — А коли ти востаннє була щаслива? — запитав він після паузи. Оля усміхнулась, але ця усмішка була трохи сумною. — Ти задаєш складні питання. — А ти уникаєш відповідей. — Можливо… —…

— Доню, запам’ятай одне… — мама знову сказала це своїм спокійним голосом. Я стояла біля дзеркала, фарбувала губи і вже наперед знала, що буде далі. — Мам, ну тільки не починай… — з усмішкою сказала я. — Я не починаю. Я просто хочу, щоб ти не зробила моїх помилок. Я зітхнула. — Я не ти. Вона на секунду замовкла. — Я знаю… але біль у всіх однаковий. Я тоді не розуміла, про що вона. Чесно. Мені здавалось, що життя — це щось просте. Зустрілись, закохались, побудували щось разом. Що якщо є почуття — значить все складеться. Я навіть не допускала думки, що можна любити… і бути не потрібною. — Ти…

— Ти чого така тиха сьогодні? — спитала подруга, дивлячись прямо мені в очі. Я тільки усміхнулась. — Все нормально. — Ти завжди так кажеш, коли зовсім не нормально. Я відвела погляд у вікно. — Просто втомилась… Але правда була інша. Я не втомилась. Я зламалась. Колись я була зовсім іншою. Я вірила людям. Справді вірила. Мені здавалось, що якщо ти щиро ставишся до людини — вона відповість тим самим. Що якщо ти відкриваєш душу — її не зламають. Що якщо ти любиш — тебе не зрадять. Я помилялась. — Я не такий, як інші, — сказав він мені тоді. Я пам’ятаю той вечір до деталей. Теплий чай. Легка музика.…

— Ти знову не спиш? — тихо сказала вона, обережно спершися на двері. Я навіть не одразу підняв голову. Світло від телефону било в очі, але я тримався за нього, ніби за щось важливе. — Та ні… просто справи дивлюсь, — пробурмотів я. — О першій ночі? Я мовчав. — Ти вже не тут, — тихо додала вона. — Ти вже давно не тут… Я хотів щось відповісти. Справді хотів. Але в голові крутились цифри, плани, задачі, дзвінки на завтра. — Це тимчасово, — нарешті сказав я. — Ще трохи… і все стане нормально. Вона гірко усміхнулась. — Ти вже третій рік так кажеш. Я пам’ятаю той день, коли все…

— Маріє, ти завтра йдеш? — тихо запитала Ганна у слухавку, вже майже знаючи відповідь. — А як же не йти… — усміхнулася Марія. — Там же всі наші будуть. І вона чекає. І це «вона» — не просто місце. Це стара, трохи похилена капличка на краю села, біля старої липи, де вітер завжди ніби шепче молитви разом із людьми. Маленька, побілена, з вицвілою іконою всередині, але така жива, така тепла, що кожен, хто хоч раз зайшов туди, вже не міг забути. У цьому селі давно вже є традиція. Не записана ніде, не наказана ніким — але сильніша за будь-які правила. Жінки кожного дня, без винятку, сходяться до цієї каплички…

— “Ти вже прокинувся?” — “Ще ні…” — “Брешеш.” — “Ну добре, прокинувся.” — “От і добре. Вставай. День сам себе не зробить.” — “Катю…” — “Що?” — “А ти чого так рано?” — “Бо думаю про тебе раніше, ніж про себе.” І знову той сміх. Тихий, теплий, ніби він не з телефону, а десь поруч. Я звик. Звик настільки, що навіть не ставив будильник. Я знав — вона подзвонить. Вона завжди дзвонила. Навіть коли була хвора. Навіть коли казала, що “сьогодні точно просплю”. Але не проспала жодного разу. Іноді вона дзвонила ще сонна. — “…Алло…” — “Ти спиш?” — “Трошки…” — “То спи.” — “Ні, я хотіла подзвонити…” —…

Ще темно, ще холодно, ще хочеться сховатися під ковдру і зробити вигляд, що ти нічого не чуєш… але двері тихо скриплять, і мамин голос, спокійний, але впевнений, звучить крізь сон: — Вставайте, діти… день уже почався, а ви ще ні. — Ма… ще п’ять хвилин… — бурмочу я, навіть не відкриваючи очей. — Життя не чекає п’ять хвилин, — відповідає вона. — Воно або йде вперед, або проходить повз тебе. І ти вже знаєш — вставати доведеться. Бо вона не буде кричати. Не буде сварити. Вона просто скаже — і цього достатньо. Ми виходимо на двір. Роса холодна, аж ноги зводить, повітря свіже, а земля — темна, жива, ніби дихає.…

Весна тільки починала дихати теплом, ще десь у тіні лежав старий сніг, але повітря вже було інше — живе, свіже, ніби саме небо стало ближчим. Я добре пам’ятаю ті ранки в бабиній хаті. Вона вставала раніше за всіх, тихенько, щоб не розбудити, але ми все одно прокидались — від запаху свіжого хліба і того дивного спокою, який був тільки там, у неї. — Вставайте, мої хороші… — тихо казала вона, поправляючи ковдру. — Сьогодні будемо вчитися не просто жити… а правильно жити. Я тоді ще не розумів, що вона має на увазі. Для мене життя було просте: поїсти, побігти на вулицю, погратися. Але баба дивилась глибше. Вона завжди дивилась глибше.…

— спитав мене якось Ігор, коли ми сиділи на старій лавці біля мого двору, вже під вечір, коли сонце повільно ховалося за дахами і все навколо ставало тихим, наче світ завмер. Я усміхнувся, але не одразу відповів. — Думав… І, чесно, не раз. Особливо тоді, коли здається, що все валиться. — І що? — він повернувся до мене. — Вижив би? Я зробив паузу, подивився вдалину і тихо сказав: — Вижити можна. Але жити… навряд. Ігор кивнув, ніби зрозумів усе без зайвих слів. — Бо знаєш, — продовжив я, — гроші можна заробити, роботу знайти, навіть дім відбудувати. Але коли поруч немає людей… тих, хто підтримає, хто скаже “я з…