Дідусь спокійно вийшов на вулицю до хлопців і сказав їм: — Я купив цей будинок тиждень тому. Протягом цього часу я жив у спокої та гармонії з собою. Навколо мене немає сусідів. Але ось з’явилися ви, і щовечора тепер поруч з моїм будинком гримить голосна музика. Напевно, хтось би одразу звернувся зі скаргою у поліцію, або ж спробували поговорити з вашими батьками. Але я не з тих, хто буде таке робити. І зовсім не від того, що я хороший старий дідусь! А від того, що мені дуже сподобалася ваша музика! Я вирішив, що буду щовечора платити вам 50 гривень, щоб музика звучала тільки біля мого будинку. Молоді хлопці тихо поговорили…

Весілля було у нас зовсім скромним: ми з чоловіком і двоє свідків. Чоловік сплатив ресторан і купив мені гарну вечірню сукню з туфельками, хоч я навіть про це не просила, але, знову ж таки – приємний бонус. Переїхала жити до чоловіка, він дав мені карту з накопиченнями і сказав, щоб я купила собі щось необхідне: від косметики до верхнього одягу. Все було добре, поки мене не почала контролювати свекруха! Я така людина, яка боїться самотності. Але і жити з постійним контролем свекрухи також важко. У кого свекруха має поганий характер, той мене зрозуміє. Словом, вийшла я заміж два роки тому. З чоловіком до того, я зустрічалась чотири роки, а коли…

Одного разу до Майстра прийшов молодий юнак і сказав: – Я прийшов до тебе, бо відчуваю себе настільки жалюгідним і нікчемним, що мені не хочеться жити. Всі навколо стверджують, що я невдаха, тюхтій і ідіот. Прошу тебе, допоможи мені! Майстер, мигцем глянувши на юнака, квапливо відповів: – Вибач, але я зараз дуже зайнятий і ніяк не можу тобі допомогти. Мені потрібно терміново владнати одну дуже важливу справу, – і, трохи подумавши, додав: – Але якщо ти погодишся допомогти мені в моїй справі, то я із задоволенням допоможу тобі з твоєю. – З… з задоволенням, Майстре, – пробурмотів той, з гіркотою відзначивши, що його в черговий раз відсувають на другий план.…

Ще місяць Ольга була у своїй домівці. Де виросла, та почала жити з чоловіком. Та щастя там не було їй. Шкода, що Ольга, зрозуміла це зовсім недавно. А до того старанно намагалася завоювати любов і прихильність. Спочатку таткову й мамину. Вона була єдиною і пізньою дитиною, але батьки завжди скупилися на ласку та ніжність для неї. Вони хотіли іншої дитини: активної, непосидючої, впевненої в собі. А Ольга любила усамітнитися в кутку і читати книжки. Або мріяти про щось своє. У старших класах мама з татом відверто казали, що Ольжині успіхи їх не задовольняють. Звісно, вона вчилася непогано, але… Батьки щоразу перелічували досягнення сусідських дітей, її двоюрідних сестер, синів і доньок…

– І вам ото не стидно? – Дмитро побачив, що чиясь засмагла рука нахилила гілку його сливи. Виглянув у хвіртку, хотів лаяти злoдія та й замовк. Під парканом стояла молоденька жіночка з животом. – Вибачте, дуже слив захотілось, не стрималась… Дмитро аж почервонів, так йому стало незручно: – Та рвіть, їжте, казала моя баба: «Бог на всякого душу pодить». Я ж не побачив, хто рве. Тут пацани почали їх ще зеленцем обносити. Ото я їх і ганяю. А ви ж дитинку носите, кажуть, ні в чому відмовляти не можна, бо міль усе в хаті поїсть… Жінка розсміялась так весело й нестримно, що Дмитро й собі підхопив той сміх. Пересміявшись, сказав:…

Моє життя досить непросте.У мене появилась донька у 18 років, а все тому, що по дурості залишилась на ніч в одному селі. Коли я повідомила батькові Мартусі про її появу, то він одразу відмовився від неї. Батьки спочатку не розуміли мене і сказали їхати жити з Мартою не в село, а до тітки у сусіднє село. Моя рідня, тобто тітка та бабуся скептично поставилась до того, що я маю дитину, але потім якось звикли. Так, до першого класу Мартусі ми жили у селі. Потім якось літом перед тим, як віддавати малу в школу, я подумала, що було б добре їхати у місто. Там винаймала квартиру зі своєю подругою і так…

Серйозно: потрібно гарненько постаратися, щоб перекинути свій триколісний велосипед і змусити тебе псіханути по-справжньому. Ти чуєш дзвін, ти знаєш, звідки він, але вже навчилася розрізняти, де сполох, а де – дзвіночки з блазня шапки. Я спочатку хвилювалася, думала – старію, втрачаю чутливість, далі тільки гірше – хуртовина, заметіль, льоди. Але ні – це не чутливість втрачається, а рецептори перебудовуються: тепер ти відгукуєшся на інше, і про інше, як море, хвилюєшся, і зачіпають тебе тепер до глибини душі зовсім інші речі – прості, теплі, лампові, побутові. А не ось це ось «шукаю себе». Себе не знайдеш внутрішньоутробно – себе треба робити. Варитися у стосунках, бути битим і приголубленим, коханим і кинутим;…