«Замовкни! Ти мене прокляла!» — зі сльозами кричала подруга моєї мами після дивного пророцтва, а через багато років доля підготувала для неї неймовірний сюрприз

Ще з інститутських часів у моєї мами була близька подруга Ірина. У двадцять років Іра вийшла заміж за тридцятирічного Володимира — по великому коханню. Молоде подружжя одразу почало мріяти про дітей. Минув рік, потім другий, третій, а дітей так і не було .

— Ви обоє здорові, просто зачекайте.

Тим часом мама мала мене, а через два роки — ще й мого брата. А Ірина все продовжувала ходити по, знахарках і шукати відповіді.

Улітку 2000 року мама запросила подругу прогулятися містом. Вони їли морозиво, гуляли парком, але Іра весь час була сумною. Зі сльозами в голосі вона скаржилася, що вже сім років не може мати дітей , а вони з Володимиром перепробували все, навіть зверталися до бабусь-цілительок.

Надвечір Іра пішла проводжати маму до автобусної зупинки. І раптом схопила її за руку.

— Таню, дивись! Циганка стоїть. Ходімо, нехай поворожить мені.

Мама озирнулася. За кілька метрів від зупинки біля старого паркану справді стояла молода ромка в яскравій спідниці й хустці. Вона ні до кого не чіплялася і просто дивилася кудись удалечінь.

— Ти що, Іро? Навіщо тобі це? Ще обдурить нас, — обурилася мама.

— Таню, благаю! Якщо вона почне просити гроші чи прикраси — одразу відтягуй мене. Домовилися?

Мама важко зітхнула і погодилася.

Підійшовши до жінки, Ірина несміливо привіталася:

— Добрий вечір. Ви можете мені поворожити? Я заплачу.

Ромка уважно подивилася на неї й несподівано запитала:

— Хочеш знати, коли в тебе буде дитина?

Мама аж здригнулася.

— Так… — ледве вимовила Ірина.

— Через двадцять один рік у тебе буде дитина, призначена тобі долею.

Мама різко повернулася.

— Як це через двадцять один рік? Ірі вже двадцять сім! Виходить, у сорок вісім років?!

— Я сказала: через двадцять один рік у тебе буде дитина, яку тобі судилося мати, — спокійно повторила жінка.

— Я вам заплачу, тільки не лякайте мене… Я не хочу чекати стільки років… — мало не розплакалася Іра.

Але ромка лише втретє повторила ті самі слова.

Мама схопила подругу за руку і буквально потягла назад до зупинки.

Того вечора Ірина ридала, дорікала мамі, що та дозволила їй підійти до ворожки, і навіть мало не посварилася з нею назавжди. Але мама не ображалася — їй було просто шкода подругу.

Минуло півтора року.

Одного дня у двері подзвонили. Мама відчинила — і застигла від несподіванки.

На порозі стояла сяюча Ірина. А на руках у неї був маленький хлопчик.

Як виявилося, вже через місяць після тієї дивної зустрічі вона дізналася, щочекає на дитину.

Вони з Володимиром були на сьомому небі від щастя. Через забобони нікому нічого не говорили майже до самих пологів. А потім на світ з’явився здоровий і красивий син, якого назвали Костиком.

Ірина тоді сміялася:

— От же ж дурепа я була! Повірила тій циганці…

Наші сім’ї часто бачилися. Разом їздили на риболовлю, відпочивали на природі. Я добре пам’ятаю Костю — високого худорлявого хлопця, дуже схожого на батька.

А потім минули роки.

Я вийшла заміж, і одного дня мама приголомшила мене страшною новиною.

У сімнадцятирічного Кості виявили рак

Всі боролися за його життя, але шансів майже не залишалося.

І раптом сталося диво — хлопцеві стало краще. Його навіть відпустили його додому. Він сам ходив, обслуговував себе і сердився, коли батьки намагалися зайвий раз допомагати.

А одного ранку Костя просто не прокинувся.

Йому було лише вісімнадцять.

Ірина й Володимир замкнулися у собі. Нікого не хотіли бачити, ні з ким не розмовляли.

Лише з часом мама потроху відновила спілкування з подругою. Ірина потроху поверталася до життя.

А коли через кілька років я повернулася до рідного міста і запитала маму про Іру, вона розповіла мені цю історію від початку до кінця.

І зізналася, що найдивовижніше сталося вже після всіх цих подій…

Після того як  Кості  не сталоо Ірина та Володимир ніби втратили сенс життя. У них була простора квартира, автомобіль, невеликий сімейний бізнес, але все це більше не приносило радості. Найстрашнішим було інше: вони не розуміли, кому залишать усе, що будували все життя.

Через кілька років подружжя почало замислюватися про опіку над дитиною.

Малюка вони брати не хотіли. Не через страх труднощів. Просто чесно визнавали: їм уже не двадцять років, і вони боялися, що не встигнуть поставити дитину на ноги. Тому вирішили, що хотіли б допомогти хлопчику чи дівчинці років семи-десяти. Стать не мала жодного значення.

Коли вони вперше приїхали до дитячого будинку в одній із районних громад області, Ірина, виходячи з машини, випадково впустила гаманець.

Його одразу підхопив худорлявий темноволосий хлопчик і простягнув їй.

Ірина затихла.

Перед нею стояла майже точна копія її  сина.

Ті самі очі, той самий ніс, навіть усмішка була схожою.

— Костя… — прошепотіла вона, не стримавши сліз.

Хлопчик уже відійшов на кілька кроків, але раптом обернувся.

— А звідки ви знаєте, як мене звати? — здивовано запитав він.

У Ірини мало не підкосилися ноги.

Згодом вони дізналися дивовижну історію.

Виявилося, що цьому Кості було п’ятнадцять років. А потрапив він до дитячого будинку ще дворічним малюком.

Його знайшли самотнього біля поля неподалік одного із сіл області. Хлопчик був чистий, доглянутий, добре одягнений. Він міг назвати лише своє ім’я і показував на пальчиках, що йому два роки.

Більше він нічого про себе не знав.

Поліція шукала батьків, але безрезультатно. Ніхто так і не заявив про зникнення дитини.

Дивувало інше.

Психологи зазначали, що хлопчик не мав ознак важкої травми чи страху. Він не плакав за мамою і татом, спокійно їв, спав, грався і ніби взагалі не пам’ятав іншого життя.

Здавалося, наче в його пам’яті просто не існувало людей, яких він мав би втратити.

Після знайомства Ірина та Володимир більше не сумнівалися.

Вони почали оформлювати опіку.

Спочатку Костя приїжджав до них на вихідні та свята. Потім вони допомагали йому з навчанням, підтримували фінансово, а після повноліття хлопець остаточно переїхав до них.

Ірина та Володимир ніколи не змушували його називати себе батьками.

Але одного дня, повернувшись з університету, хлопець усміхнувся і просто сказав:

— Мамо, а що сьогодні на вечерю?

Ірина тоді розплакалася.

Минуло ще кілька років.

Розумний, добрий і дуже любить своїх названих батьків.

А Ірина якось зізналася моїй мамі:

— Пам’ятаєш ту циганку на автобусній зупинці?

— Пам’ятаю…

— У день, коли Костя вперше назвав мене мамою, я раптом зрозуміла… Рівно двадцять один рік тому вона сказала мені: «У тебе буде дитина, призначена тобі долею». І знаєш… можливо, вона тоді мала рацію. Просто я неправильно зрозуміла її слова…

Іноді доля приходить до нас зовсім не тим шляхом, якого ми чекаємо. Але це не означає, що вона помиляється.