«Серйозно принесла його додому?!» — закричала донька, коли дізналася, кого мама підібрала на вулиці

— Твоя мама, здається, закохалася на старості років… у неї якийсь чоловік з’явився.

Ці слова я почула від сусідки моєї матері.

— Добрий день, пані Зіно, — відповіла я, трохи розгубившись.

— Як ви там? Діти як? — почала вона ніби буденно.

Але в її голосі вже було щось таке, що змусило мене насторожитися.

— Усе нормально… — сказала я обережно. — А ви чому питаєте?

Після паузи вона раптом запитала:

— Коли ти востаннє була в матері?

І тут мене ніби кольнуло. Справді… давно. Робота, діти, побут — усе змішалося в нескінченний біг.

— Давно, — чесно зізналася я.

— А ти не помічала нічого дивного?

Я напружилася.

— Дивного? У якому сенсі?

— Ну… поведінка змінилася. Вона якась… інша стала.

У грудях неприємно стиснулося.

— Що сталося? — вже майже крикнула я.

І тоді вона видихнула:

— У твоєї мами, здається, роман.

Я навіть засміялася спочатку.

— Пані Зіно, їй за сімдесят… який роман?

— А от і є! — вперто сказала вона. — Я сама бачила.

І далі почала розповідати.

Нібито моя мама бігала по району, купувала рибу, питала поради, що краще взяти, і весь час згадувала якогось Василя, який “дуже любить хек”.

— Він у неї тепер удома живе, — додала сусідка. — Вона його з вулиці привела!

Я на мить втратила дар мови.

— Може, це просто знайомий… — невпевнено сказала я, але сама вже не вірила власним словам.

— Та який знайомий! — не вгамовувалася вона. — Він у неї тепер як господар! А раптом він небезпечний? Ти ж розумієш…

Розмова закінчилася, але в голові залишився хаос.

Коли чоловік повернувся з роботи, я вже була на межі паніки.

— У моєї мами хтось з’явився, — випалила я. — Якийсь Василь.

Чоловік підняв брови.

— Ти з нею говорила?

— Ні…

— Тоді давай зараз.

Я набрала номер і увімкнула гучний зв’язок.

— Мамо, привіт…

— О, доню! — радісно озвався її голос. — Як ти там?

Я ковтнула повітря.

— Ти зараз не одна?

— Не одна, — легко відповіла вона. — Я з Василем.

Я завмерла.

Чоловік поруч теж застиг.

— І… хто він? — обережно запитала я.

На тому кінці лінії мама тихо засміялася.

— Та котик це, доню. Я ж його на вулиці підібрала. Бідний, мокрий був… тепер ось живе в мене.

Я видихнула так, ніби з мене зняли півтонни.

А чоловік поруч повільно сів і сказав:

— Ну… хоча б не чоловік.

І вперше за вечір я теж засміялася.

— Ой, та там ціла історія… — мама говорила так спокійно, ніби нічого особливого не сталося. — Я його просто на вулиці підібрала. Був мокрий, тремтів, такий нещасний, що серце не витримало. Ну як пройти повз?

Вона коротко засміялася.

— Тепер хоч є з ким удома побалакати. Не так самотньо. І знаєш, він такий характерний, іноді таке витворяє — не віриться, що живий спокій може бути таким активним.

Я повільно опустилася на стілець. У голові не вкладалося те, що я чула.

— Мамо… ти серйозно зараз? Так не можна… ти ж не знаєш, кого ти привела.

— Соню, — різко перебила вона, — не починай. Ми відповідаємо за тих, кого приручили. Я не одна, мені так легше жити. І це остаточно.

І зв’язок обірвався.

Я схопилася з місця.

— Ми їдемо до неї.

Чоловік навіть не сперечався. Він нервово ходив по кімнаті, накидаючи куртку.

— Це може бути хто завгодно, — бурмотів він. — І шахрай, і непроханий “квартирант”. Треба розібратися.

За пів години ми вже стояли біля під’їзду.

Коли чоловік відчинив багажник, я завмерла.

— Ти серйозно взяв це з собою?

У руці він тримав металевий лом.

— На всякий випадок, — сухо відповів він. — Якщо раптом доведеться “вмовляти”.

— Ніяких “вмовлянь”, — одразу сказала я. — Тільки спокійно.

Ми піднялися на поверх і без стуку зайшли всередину.

— Де він?! — майже крикнув чоловік.

— Хто? — здивовано виглянула мама з кухні. — Ви чого так влетіли?

Але він уже рвонув у вітальню, і я за ним.

І там, у кріслі, розвалившись так, ніби це його власна квартира, лежав великий рудий кіт.

Він повільно підняв голову, подивився на нас і спокійно м’явкнув, ніби оцінював гостей.

Мама зайшла слідом і лагідно сказала:

— Ось і він. Мій Василь.

Ми з чоловіком завмерли.

— Це… кіт?! — одночасно видихнули ми.

Мама здивовано підняла брови.

— А ви кого очікували побачити?

І вперше за весь вечір у кімнаті пролунали щирі сміх і полегшення.