— Ми ж не чужі люди, Оксано! — свекруха вже стягувала з валізи пакет із домашньою консервацією. — То чого ти стоїш, наче нас уперше бачиш? Давай чай став, а Петро з хлопцями поки речі занесуть.

— Ми ж не чужі люди, Оксано! — свекруха вже стягувала з валізи пакет із домашньою консервацією. — То чого ти стоїш, наче нас уперше бачиш? Давай чай став, а Петро з хлопцями поки речі занесуть.

Оксана мовчки дивилася на три великі валізи посеред коридору. За спиною свекрухи стояв її чоловік Микола, а поруч — його старший брат Роман із дружиною Тетяною та їхнім дев’ятнадцятирічним сином Назаром. Вони приїхали о сьомій ранку в неділю, без дзвінка, без попередження і, судячи з кількості речей, явно не на пару днів.

— Мамо, ти ж казала, що вони на тиждень, — тихо сказав Микола.

— Ну на тиждень, на два… Яка різниця? — відмахнулася Ганна Степанівна. — Романові треба до лікарів, Тетяна хоче обстеження пройти, Назар документи в університет подає. Ви ж у місті живете. У вас дві кімнати. Не на вулиці ж їм ночувати.

Оксана повільно перевела погляд на чоловіка. Той відвів очі й почав допомагати братові затягувати валізу в спальню. Саме тоді вона зрозуміла: він знав.

Щоправда, не все.

Він знав, що родина приїде. Але, очевидно, не знав, що вони збираються оселитися у них на місяць.

— Миколо, — покликала вона чоловіка.

— Потім поговоримо, добре? — швидко прошепотів він. — Не зараз. Мама почує.

Оксана стиснула губи й відійшла від дверей. На кухні саме закипав чайник, у холодильнику стояв зварений наперед борщ, а на столі лежав список покупок на тиждень. Вона раптом подумала, що за останні п’ять років навчилася планувати навіть молоко до останньої пачки, але ніхто не навчив її, що робити, коли п’ятеро дорослих людей просто заходять у твою квартиру й оголошують її своєю.

Їхня квартира була невеликою трикімнатною панелькою, яку вони з Миколою купили після весілля. Кредит ще не погасили, зате поступово зробили ремонт: утеплили балкон, поміняли вікна, поставили нормальну кухню. Дитячу кімнату займали восьмирічна донька Софійка та її молодший брат Марко, а третя кімната була їхньою.

Тепер Роман із Тетяною одразу зайняли спальню.

— А ми де будемо? — здивовано запитала Оксана.

— Та ви ж молоді, — весело сказала Тетяна. — Поспите поки у вітальні. Там диван хороший. Ми з Ромою спину берегти повинні.

Оксана навіть не одразу знайшла, що відповісти.

— Тобто ви вже вирішили?

— А що тут вирішувати? — здивувалася Тетяна. — Ми ж не назавжди.

Назар тим часом відкрив холодильник.

— Мам, а ковбаса де?

— На верхній полиці, — відповіла Оксана автоматично.

Він дістав упаковку, відкрив її прямо руками й почав їсти.

Микола побачив її погляд.

— Я потім поговорю з ним, — тихо сказав він.

— Не треба, — відповіла Оксана. — Спочатку поговори зі мною.

Але поговорити того дня їм не вдалося.

Зранку почався справжній марафон. Ганна Степанівна переставила чашки в кухонній шафі, Тетяна звільнила половину холодильника під свої каструлі, Роман оглянув бойлер і повідомив, що температуру треба підняти, бо він «холодну воду не визнає». Назар підключив до телевізора свою приставку й зайняв диван так, ніби жив там роками.

До вечора Оксана вже двічі витирала підлогу, тричі збирала зі столу крихти й один раз витягувала з пральної машини чужі шкарпетки, які хтось кинув туди разом із рушниками.

— Оксано, а ти завтра що готуватимеш? — запитала Тетяна.

— Не знаю. Щось просте.

— Було б добре борщу побільше. Роман любить, щоб м’ясо було не символічно.

Оксана повільно поставила чашку в мийку.

— Тетяно, ви ж розумієте, що ми не домовлялися про ваше проживання?

— Ой, ну почалося, — засміялася та. — Микола казав, ти нормальна жінка, без примх.

Оксана подивилася на чоловіка.

Він сидів за столом і мовчки чистив яблуко.

— Миколо?

— Лєн, ну справді, — нарешті підняв він очі. — Не треба зараз сваритися. Вони ж приїхали через проблеми.

— Які саме проблеми?

Чоловік замовк.

І саме ця пауза насторожила її найбільше.

Увечері, коли діти заснули, Оксана зачинила двері спальні, яку тепер ділили вони з Миколою лише формально, бо на підлозі вже лежали валізи Романа.

— Розповідай.

— Що?

— Чому вони приїхали.

Микола довго сидів мовчки.

— У Романа борги.

Оксана не здивувалася. Вона давно знала, що чоловіків брат любить позичати гроші, відкривати якісь «перспективні справи», а потім зникати на кілька місяців.

— Скільки?

— Не знаю точно.

— Миколо.

— Близько чотирьохсот тисяч.

Оксана прикрила очі.

— І до чого тут наша квартира?

— Ні до чого.

— Тоді чому вони тут?

Микола почав нервово терти долоні.

— Роман продав свою квартиру, щоб закрити частину боргів.

— Яку квартиру?

— Ту, де вони жили.

Оксана різко підняла голову.

— Він продав квартиру і тепер живе в нас?

— Тимчасово.

— А де гроші?

Микола промовчав.

Тоді вона все зрозуміла.

— Він їх не віддав кредиторам?

— Частину віддав.

— А решту?

Микола важко видихнув.

— Роман сказав, що гроші вклав у товар. Має повернути за місяць.

Оксана дивилася на чоловіка й не вірила власним вухам.

— Тобто твій брат продав єдине житло, витратив гроші на чергову авантюру, а тепер поселився в нас, поки чекає дива?

— Не так грубо.

— А як?

Микола не відповів.

Наступного ранку сталося те, чого Оксана зовсім не очікувала.

Вона прокинулася від розмови на кухні й почула голос свекрухи.

— Миколо, ти ж розумієш, що якщо Роман зараз зірветься, мама його не витягне. У неї пенсія дев’ять тисяч.

— Я знаю.

— Значить, ти маєш допомогти.

— Чим?

— Взяти кредит.

Оксана застигла біля дверей.

— Який ще кредит? — запитав Микола.

— Невеликий. На двісті-триста тисяч. Ви обоє працюєте. Потягнете.

— У нас іпотека.

— То що? Зате брат залишиться на плаву.

Оксана зайшла на кухню.

— Ні.

Усі троє повернулися до неї.

— Що «ні»? — нахмурилася Ганна Степанівна.

— Ніякого кредиту для Романа не буде.

— Тебе ніхто не питав.

— Це кредит на нашу сім’ю. Мене це стосується.

Свекруха підтиснула губи.

— Я так і знала. Миколо, після одруження ти зовсім чужим став.

— Не починай, мамо.

— А що не починати? Братові потрібна допомога, а твоя дружина рахує кожну копійку!

Оксана витримала її погляд.

— Я рахую не копійки. Я рахую роки, за які ми виплачуємо свою квартиру.

Роман вийшов із кімнати саме в цей момент.

— Давайте без скандалів зранку.

— Романе, — Оксана повернулася до нього, — скажи чесно. Ти справді чекаєш, що Микола візьме кредит?

— Мені треба час.

— Час для чого?

Роман відвів погляд.

І тут пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояв чоловік років сорока п’яти.

— Роман Васильович?

Роман зблід.

— Так.

— Я від Сергія Петровича. Він просив передати, що чекати більше не буде.

Ганна Степанівна перелякано схопилася за груди.

— Миколо…

Чоловік пішов, а в квартирі запала тиша.

Оксана подивилася на Романа.

— Це і є твої «тимчасові труднощі»?

Він нічого не відповів.

За годину він зізнався, що винен не чотириста тисяч, а майже вісімсот. А гроші від продажу квартири пішли не на товар, а на погашення старих боргів. Тепер нових кредиторів ставало дедалі більше.

Микола сидів на кухні, тримаючись руками за голову.

— Чому ти мені не сказав?

— Бо знав, що ти відмовиш.

Оксана гірко усміхнулася.

— Нарешті чесна відповідь.

Того ж вечора вона зібрала дітей і поїхала до своєї матері.

Микола залишився.

Не тому, що обрав брата. Просто вперше в житті йому довелося самому розбиратися з наслідками чужих рішень.

Через три дні він приїхав до тещі.

— Оксано, я все зрозумів.

— Що саме?

— Я думав, що якщо не допоможу Роману, то буду поганим братом.

— А тепер?

— Тепер думаю, що поганим чоловіком я вже став.

Оксана нічого не відповіла.

Микола сів навпроти неї.

— Я сказав Роману, що більше грошей не буде. Нехай продає машину, шукає роботу, домовляється з кредиторами. Мама кричала на мене дві години.

— І?

— Вперше я не поклав слухавку.

Це була перша нормальна розмова за весь тиждень.

Через місяць Роман справді виїхав із їхньої квартири. Він винайняв кімнату й пішов працювати на склад, щоб поступово закривати борги. Ганна Степанівна ще довго телефонувала Миколі й називала його безсердечним сином.

Але більше ніхто не приїжджав без попередження.

Через кілька місяців Оксана повернулася додому. На кухні стояв той самий стіл, у холодильнику знову вистачало місця для їхніх продуктів, а в дитячій більше не лежали чужі валізи.

Одного вечора Микола приніс із магазину маленький букет польових квітів.

— Мир?

Оксана подивилася на нього.

— Не зовсім.

— А що треба?

— Щоб наступного разу, коли твоя родина приїде до нашого дому, ти не питав мене, чи можна їх вигнати. Ти спочатку сам сказав би: «Дайте нам знати заздалегідь».

Микола кивнув.

— Домовились.

Оксана поставила квіти у склянку з водою.

За стіною сміялися діти, на плиті тихо кипів чайник, а з коридору нарешті не тягнуло чужими валізами й мокрим взуттям.

Їй здавалося, що квартира стала більшою.

Насправді просто вперше за довгий час у ній знову було місце для чотирьох людей, які справді тут жили