Наталія Іллівна прокинулася від сердитого крику онуки. — Ба-а-а! Ти що, прасувала мою сукню?! І хто просив тебе прибирати в моїй кімнаті? Тепер я нічого не можу знайти! — обурювалася Віола, розкидаючи речі по всій вітальні. — Ну навіщо ти торкалася моєї блузки? Ця тканина така примхлива! Тепер усе зіпсовано! Я запізнююсь, і це все через тебе! Шістдесятирічна Наталія Іллівна, яка задрімала у своєму кріслі-гойдалці, ледве підвелася й поспішила до кімнати. — Віолочко, пробач… Я хотіла як краще… — винувато прошепотіла вона. Онука на мить затихла. Гарне обличчя перекосилося від злості. — Тато мав рацію, — процідила вона крізь зуби. — Від тебе вже більше проблем, ніж користі. Твоє місце…

Сидячи у потязі, який мчав мене за сотні кілометрів від дому, я дулася на весь білий світ. Замість того щоб дивитися у вікно й насолоджуватися подорожжю, я злилася на чоловіка. Внутрішню гармонію руйнували похмурі думки, які ворушилися в голові, мов змії, не даючи мені жодної хвилини спокою… Потяг зупинився на невеликій станції. За дверима почулися поспішні кроки. У купе хтось постукав. Відчинивши двері, я побачила струнку симпатичну жінку років сорока п’яти. Незнайомка зайшла до купе, насилу тягнучи за собою валізу на коліщатках. — Добрий день! У мене одинадцяте місце, це тут? — усміхнулася вона, поправляючи пасмо світлого волосся, що вибилося із зачіски. Я допомогла їй поставити багаж під нижню полицю,…

— Або ви приберете це  зі столу, або я напишу службову записку від імені генерального директора про навмисне психологічний тиск! — тридцятирічна Аліна стояла посеред офісної кухні київської IT-компанії, схрестивши руки на грудях, і її буквально трусило від обурення. Сорокадворічна Олена, яка щойно розігріла домашнє картопляне пюре з котлетами в мікрохвильовці, затихла з виделкою в руці. За столом сиділи ще троє колег, які одразу перестали жувати й здивовано переглянулися. — Аліно, це звичайний фарш зі свинини та яловичини з цибулею, заспокойся, — намагалася перевести все на жарт Олена, хоча всередині вже закипала від обурення. — Я голодна, у мене обідня перерва, і я їм на кухні, яка створена саме для…

— Слухай, сестричко, я там пароль у стримінгу поміняв, свою картку прив’язав і перевів акаунт на сімейний тариф для Аліни та її мами. Якщо хочеш і далі свої серіальчики дивитися — скидай мені половину вартості щомісяця. Я тепер тут головний адміністратор. Слова двоюрідного брата у слухавці звучали так буденно, ніби він не вкрав чужу річну підписку, а просто нагадав про прогноз погоди. Катерина сиділа на кухні своєї квартири в Києві, дивлячись на екран телевізора, де застосунок стримінгового сервісу наполегливо вимагав ввести нові дані. Ще місяць тому Влад благав дати йому доступ «буквально на вихідні, подивитися один детектив із дівчиною». Катерина, яка два роки тому сама оплатила преміум-пакет на два роки…

— Ваш підпис тут більше не потрібен, кредит повністю погашений, квартира тепер ваша, — Олена поклала на кухонний стіл довідку з банку про закриття іпотеки. — Вітаю, мамо. П’ять років ми до цього йшли. Мати навіть не глянула на документ. Вона неквапливо перекладала зі старого гаманця до нового пачку доларових купюр, які щойно передав їй молодший син. — Забирай свої речі з передпокою, Олено, — сухо сказала вона, не піднімаючи очей. — Ключі залиш на тумбочці. Сьогодні сюди переїжджає Паша. Я вже оформила квартиру на нього. Повітря в невеликій квартирі на Позняках ніби стало важким і густим. П’ять років Олена жила в режимі жорсткої економії. Відмовляла собі у відпочинку, працювала…

— Дівчино, тут якась помилка, у нас з чоловіком були квитки в бізнес-клас, ми спеціально доплачували за раннє бронювання, — Інна розгублено переводила погляд зі екрану монітора на невозмутиму працівницю стійки реєстрації в терміналі D аеропорту Бориспіль.— Ніякої помилки немає, громадянко Ковальчук, — монотонно відповіла адміністраторка, навіть не піднімаючи очей. — Пасажир Андрій Ковальчук летить місцем 2А, це бізнес-клас. У вас місце 34В, середній ряд, економ-клас. Зміни в бронювання були внесені вчора ввечері через особистий кабінет. Доплата за один квиток повернена на карту, з якої здійснювалася оплата. На карту вашого чоловіка.Інна повільно повернулася до Андрія. Той захоплено розглядав свої нові годинники і намагався робити вигляд, що гул кондиціонерів над головою…

Взагалі, це намисто зі стразами ідеально пасує моїй Аделії, — Аліна навіть не відірвалася від смартфона, ліниво помішуючи лате. — Вона чистокровний мопс із елітного розплідника. Її родовід, за словами мого Кирила, довший, ніж уся історія вашої родини. Їй потрібне статусне ім’я для документів. А твоя донька хоч у колясці з секонд-хенду буде Аделією, хоч у пісочниці. Яка різниця? Ярослава сиділа навпроти сестри у напівпорожньому кафе в центрі Києва й відчувала, як усередині все кам’яніє. На восьмому місяці  їй навіть фізично стало важко дихати. Ще тиждень тому за цим самим столиком вона, сяючи від щастя, поділилася з сестрою найбільшою таємницею. Вони з чоловіком Вадимом пів року шукали ім’я для донечки.…

— Поклади слухавку і навіть не смій більше їй дзвонити, вони вже під’їжджають до Полтави, — відрізав чоловік, навіть не обернувшись до дружини. Вона стояла посеред ванної кімнати, дивлячись на абсолютно порожню скляну полицю, де ще зранку рівними рядами стояли флакони нішевих парфумів, сироватки та важкі баночки з люксовими кремами, які вона замовляла з Франції. Десять місяців суворої економії, нічних підробітків перекладами з німецької, і тепер замість її особистого простору — стерильна порожнеча. Пальці тремтіли, коли вона знову набирала номер свекрухи. На третьому гудку в динаміку почувся шум траси. — Та чого ти назвонюєш? Ми вже в автобусі спимо! — невдоволено пробурчала свекруха, навіть не намагаючись говорити тихіше. — Валентино…

— Ти мені за кожен кущ відповіси, зрозумів?! — Олена стояла біля паркану, задихаючись від різкого, задушливого смороду нечистот, який намертво в’ївся в ранкове повітря. — Це «П’єр де Ронсар»! Я ці троянди три роки виходжувала, а ти їх помиями залив! Анатолій Степанович, кремезний чоловік років шістдесяти в вицвілій майці, навіть не здригнувся, ліниво спираючись на лопату по той бік сітки-рабиці. Він кинув байдужий погляд на сірувату жижу, яка повільно затоплювала доглянуту клумбу Олени, витікаючи зі свіжопрокладеної пластикової труби, недбало присипаної гілками бузини. На його обличчі не було й тіні сорому — лише глуха впертість і небажання визнавати свою провину. — Чого ти верещиш? — Анатолій сплюнув собі під ноги…

На вихідні Алла, як завжди, приїхала до матері. Матері вже сімдесят вісім років, і вона давно живе сама. За два дні донька встигає прибрати в хаті, перепрати білизну. Автоматичної пральної машини, як і водогону в будинку, немає. А влітку ще й город потребує чимало сил. — Переїжджала б ти до мене, доню. Так тобі було б легше, а то й відпочинку ніякого не маєш, — говорила мати. — Мамо, у мене там робота, донька, онучки, — лише зітхала Алла. — Степан повернувся. Познімав дошки з вікон у хаті. Після того як не стало Василини вона років п’ять пустувала. Каже, по світу натинявся, а тепер хоче доживати віку тут. Про тебе…