— Ти зараз жартуєш, чи ти справді не мудрий ? — Віка  стискала телефон і дивилася на важкий сталевий U-замок, яким наглухо зчепили її новенький карбоновий шосейний велосипед із облупленим, брудним гірським «дірявим щастям» поруч. З динаміка долинув лінивий чоловічий сміх, перекритий шумом  кафе: — Слухай, дівчино, не кричи. У мене тросик порвався, а твій велосипед легкий — його б і вітром знесло. Я тобі, вважай, послугу зробив, нормальний «якір» організував. Я буду десь до восьмої вечора, посидь там, лавочку потримай, парковку «постережи». Зв’язок обірвався. Віка опустила руку. Було близько полудня, сонце пекло асфальт На рамі того «металобрухту» криво висів аркуш із номером телефону і нахабним підписом: «Як заважає —…

Ви серйозно?! Ви вирвали сторінки з чужої книги лише тому, що вам не було чим розпалити багаття? Голос Люби тремтів від образи й обурення. Перед її очима просто на піску лежала обгоріла палітурка книги, яку ще кілька хвилин тому вона берегла як найбільшу цінність. Біля мангала, ніби нічого не сталося, метушилося подружжя. Жінка спокійно нанизувала замариноване м’ясо на шампури, а її чоловік підкидав у вогонь нові сторінки. У повітрі змішалися запах шашлику й палаючого дорогого паперу. Люба не могла повірити власним очам. Вона так довго шукала це видання. Майже рік стежила за аукціонами, домовлялася з колекціонерами, чекала, поки з’явиться можливість придбати саме цей примірник. Це був особливий подарунок для людини,…

Коли п’ять років тому я виходила заміж, мені здавалося, що попереду на нас чекає щасливе сімейне життя. Ми кохали одне одного, будували плани, мріяли про власний дім і вірили, що разом зможемо подолати будь-які труднощі. Тоді я навіть не здогадувалася, що найбільшим випробуванням для нашого шлюбу стане не брак грошей чи побутові проблеми, а надто сильна любов мого чоловіка до матері. Ще до весілля я помічала, наскільки близькі вони між собою. Василь був єдиною дитиною в сім’ї, тож батьки буквально жили ним. Особливо мама. Але тоді це не викликало в мене тривоги. Навпаки, я щиро захоплювалася Галиною Петріною . Вона здавалася мені мудрою, інтелігентною, доглянутою жінкою, яка завжди знаходила правильні…

Поки одні жінки роками шукають того єдиного чоловіка, мені доля подарувала одразу трьох. Жити одночасно з трьома чоловіками — завдання не з легких. Щодня доводиться знаходити слова підтримки для кожного, враховувати їхній характер, настрій, бажання. Інколи здається, що сил уже не залишилося, але варто побачити їхні усмішки — і серце знову наповнюється теплом. Не можу сказати, що від трьох чоловіків користі більше, ніж від одного. Усі домашні справи, як і раніше, здебільшого залишаються на мені. Проте життя поруч із такими різними людьми навчило мене головного — любити без умов, бути терплячою, шукати підхід до кожного і цінувати навіть найменші моменти щастя. Найдовше поруч зі мною Андрій. Він — моя надійність,…

Коли Оксана вперше приїхала знайомитися з родиною свого нареченого Ігоря, вона дуже хвилювалася. Дорогою вона неодноразово перепитувала коханого, чи справді всі його рідні доброзичливі, адже їй хотілося справити гарне враження. Дівчина купила торт, букет квітів для майбутньої свекрухи й була переконана, що цей день стане початком теплих сімейних стосунків. Вона ще не знала, що найбільша перешкода на її шляху чекатиме зовсім не там, де вона її уявляла. Двері відчинила сестра Ігоря — Марина. Вона навіть не усміхнулася гості, лише мовчки оглянула її з голови до ніг так, ніби оцінювала товар у магазині. Потім холодним голосом промовила: «То це через тебе мій брат останнім часом майже не буває вдома?» У коридорі…

Двері ледь не злетіли з петель, коли на порозі з’явилася двоюрідна сестра чоловіка. У руках вона тримала три важкі баули, від яких тхнуло затхлістю. Вона ввалилася в передпокій, навіть не привітавшись, і з гуркотом кинула речі на підлогу. — Приймай «добро», не дякуй! — голосно видихнула вона, перекриваючи дитячий плач із кімнати. — Там кофтинки, штанці, іграшки — усе, з чого мій син виріс. Я ж бачу, як ви економите, вам це точно треба більше, ніж купувати в секонді! Усередині пакетів була справжня суміш мотлоху: заношені футболки з жовтими плямами, колготки з розтягнутими колінами, пластмасовий конструктор із зламаними деталями, гострими краями. Вона дивилася на це й змусила себе лише натягнуто…

— Подруго, ти ж так любиш пекти. Спечи мені торт на день ювілей. Для тебе це ж дрібниця і суцільне задоволення! — голос у слухавці не залишав жодного шансу на відмову. Звучав звично владно, ніби відповідь уже була вирішена заздалегідь. Неділя, яку вона планувала провести з книжкою та прогулянкою містом, перетворилася на вісім годин безперервної роботи. Спочатку — бісквіти. Потім крем. Далі — вирівнювання, складання, декор, десятки дрібних деталей. Хороші продукти — натуральний шоколад, вершки, малина та вершкове масло — обійшлися майже у дві тисячі гривень. Для сімейного бюджету це була відчутна сума. Коли вона привезла готовий торт, знайома лише побіжно на нього глянула. — Постав ось сюди. І навіть…

Дзвінок застав її в черзі біля каси супермаркету. Вона саме вибирала пляшку вина до свого тридцятиріччя, коли телефон завібрував. У слухавці почувся голос матері — сухий, діловий, без жодного натяку на співчуття. — Я домовилася з рестораном, щоб бронювання переоформили на твого молодшого брата, — відрізала мати, перекриваючи гамір торговельної зали. — У нього весілля на носі, вони кохають одне одного, їм це потрібніше. А свої тридцять років ти й удома відсвяткуєш — на кухні, з бутербродами. Ти вже доросла, маєш розуміти, що в сім’ї є важливіші речі. Телефон мало не випав із її рук. Вона застигла посеред магазину, дивлячись, як люди мовчки обходять її стороною. Три місяці вона відкладала…

Іванна Іванівна  все життя була «та сама». Та сама, у якої котлети пахнуть на весь під’їзд. Та сама, до якої сусідки бігають по рецепт, якщо в них «щось не вийшло». Та сама, яка не вміє готувати «трохи»: у неї завжди виходить дека, каструля і ще миска «на потім». Їй було шістдесят вісім. З тих жінок, які в молодості носили волосся «шапочкою», потім — «хімію», а тепер — акуратне коротке каре, бо так зручно й охайно. Вона була м’яка, добродушна, трохи усміхнена, з тим самим поглядом: «ну що ти, господи, давай я тебе нагодую». Коли діти виросли й роз’їхалися, кухня залишилася її маленьким королівством. Зранку — чай, увечері — супчик, на…

— Ти взагалі щось у житті збираєшся робити чи так і будеш собак вигулювати до пенсії?! Голос матері різонув так, що дівчина навіть не одразу зрозуміла, що це знову почалося. Батько стояв поруч, схрестивши руки. — Подивись на себе, — додав він холодно. — Тридцять сім років. Освіта є. А ти? Хто ти така? Вона мовчала. Бо знала: якщо відповість — стане ще гірше. — Ти ганьбиш нас, — продовжувала мати. — Сусіди питають, чим ти займаєшся, а мені соромно відповідати! — Мені не соромно, — тихо сказала Юлія . І це була помилка. — НЕ СОРOMНО?! — мати підвищила голос. — Ти серйозно? Ти живеш як хто? Як невдаха!…