— Та щоб тебе люди стороною обходили до кінця життя! Ні душі в тобі, ні серця! — верещала сусідка просто посеред двору так голосно, що у кількох квартирах повідчинялися вікна. Вона стояла червона від злості, розмахувала руками й мало не плакала від образи. Біля її ніг крутився маленький пес, який нервово скавучав від крику господині. А сам Василь навіть не озирнувся — мовчки пройшов через двір до свого гаража, ніби ті слова його зовсім не зачепили. У нашому містечку його не любив майже ніхто. Люди звикли вважати його дивним, холодним і якимось неживим. Він роками ходив одним і тим самим маршрутом: дім, гараж, робота, магазин — і ні з ким…

Ельза  сиділа за улюбленим столиком маленької літньої кав’ярні в самому центрі міста. Вона знала: саме тут виглядає особливо красиво. Самотня, нікуди не поспішає, з маленькою чашкою еспресо на столику — ніби героїня якогось європейського фільму. Їй подобалося уявляти, що саме так сидять жінки десь у Львові, Кракові чи Парижі — трохи загадкові, трохи недосяжні, ніби не з цього світу. За кордоном Ельза ніколи не була, але була впевнена: ті француженки чи італійки нічим не кращі за неї. Просто їм пощастило народитися там, де вузенькі вулички, квіти на балконах і кава пахне святом, а не в країні, де пів року сльота, дощі та сіре небо. Тому кожен теплий день Ельза використовувала…

— Та що ви знову дзвоните?! — різко кинув син у слухавку. — У мене своя сім’я, свої проблеми! Не можу я щодня слухати ваші скарги! Марія Іванівна мовчки відвела телефон від вуха. На тому кінці вже лунали короткі гудки. Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, ніби не до кінця зрозуміла, що сталося. А потім повільно поклала старенький кнопковий телефон на стіл і витерла очі краєм хустки. — Що каже Сергій? — тихо запитав чоловік із ліжка. Жінка швидко всміхнулась. — Та все добре. Роботи багато має. Іноді батьки брешуть не тому, що хочуть щось приховати. А тому, що дуже боляче вголос вимовляти правду про власних дітей. У маленькому будинку…

— Ти хто така?.. — Олена застигла у дверях, стискаючи кухонний рушник так сильно, що аж пальці побіліли.— Я коханка вашого чоловіка. Прийшла познайомитись. Іноді життя ламається не від крику. Не від сварки. А від однієї спокійної фрази, сказаної чужою людиною у твоєму коридорі. Саме так і стається з жінками, які роками будують дім, варять борщі, лікують дітей серед ночі, відкладають свої мрії “на потім”, а потім одного дня чують, що весь їхній світ давно жив подвійним життям. Олена дивилась на незнайомку й не могла поворухнутись. Їй хотілось прокинутись. Хотілось, щоб зараз задзвонив будильник, щоб син забіг у кімнату, щоб усе це виявилось страшним сном. Але жінка перед нею стояла…

«Тітка». Найжорстокіше слово, яке суспільство придумало для втомленої жінки. Ще вчора вона танцювала до ранку, цілувалася під під’їздом, мріяла про Париж, купувала яскраву помаду й вірила, що життя буде великим, красивим і тільки її. А сьогодні — стоїть у черзі в «АТБ», стискаючи в руках акційну тушонку й рахуючи копійки до зарплати. Волосся обрізане коротко, бо на себе немає ні часу, ні сил. Під очима — темні кола. На роботі — дешеве тістечко й кава, які замінюють щастя. Вдома — чоловік, діти, уроки, хворі батьки, нескінченний список справ. І найстрашніше — ніхто навіть не помітив, коли саме вона зникла. Суспільство любить сміятися з таких жінок. Називати їх «тітками». Висміювати їхній…

Марина дуже любила свого чоловіка і двох синів. А всі троє були високими, кремезними й такими, що апетит мали — дай Боже кожному. Чоловік працював охоронцем у торговому центрі. Старший син ходив на вільну боротьбу. Молодший із першого класу пропадав на хокеї. Справжні три богатирі — і Марина між ними. Майже казкова родина. Тому й готувати вона навчилася так, що сусідки тільки дивувалися. Борщі, голубці, печеня, пироги, млинці — усе швидко, смачно і великими каструлями. Бо інакше в їхньому домі просто не вижити. Історія почалася звичайного осіннього ранку. Як завжди, у п’ятницю Марина прокинулася о п’ятій ранку. Тихо, щоб нікого не розбудити, пішла на кухню. Розбила яйця, дістала молоко, борошно,…

Галі у спадок від двоюрідної бабусі дістався маленький будинок у селі неподалік Івано-Франківська. Спершу дівчина хотіла його продати, але покупці все ніяк не знаходилися. А потім на роботі почалися скорочення, орендувати квартиру в місті стало не по кишені, тож Галя вирішила тимчасово перебратися до села — маршрутки ходили регулярно, до міста недалеко, тому варіант був цілком нормальний. Із сусідами вона познайомилася швидко — привітні подружні пари, бабусі-пенсіонерки, дідусі, що залишилися самі. Лише одна старенька різко відрізнялася від усіх — мовчазна, похмура, ні з ким особливо не спілкувалася. Будинок Галі дістався старенький і занедбаний — перекошений паркан, бур’яни по пояс, старий сад давно ніхто не доглядав. Залишившись без роботи, дівчина взялася…

— “Дай йому фантик! Нехай знову повірить!” — кричали хлопці, і я, навіть не задумуючись, простягнув Іванові порожню обгортку. Усі вже наперед сміялися, знаючи, що буде далі. А я стояв серед них і відчував себе головним у цій жорстокій грі. Тоді мені здавалося, що це просто сміх і нічого більше. Це було моє дитинство. Село, спекотне літо, безтурботні канікули, коли дні здавалися нескінченними. Ми прокидалися рано, бігали босоніж, купалися в річці й вигадували собі розваги. І серед цього всього був він — Іван. Він не був таким, як усі. Не говорив, лише мукав і завжди посміхався, ніби бачив у цьому світі щось хороше, чого ми не помічали. Поруч із ним…

— “Ти мені більше не донька! Забирайся з цієї квартири!” — ці слова мама викрикнула так, що в мене підкосилися ноги. І це після всього, що я для неї зробила. Усі навколо тепер шепочуться: мовляв, я невдячна, готова судитися з рідною матір’ю за квартиру. Але ніхто з них не бачив, як усе було насправді. Ніхто не знає, через що я пройшла. Я — молодша в сім’ї. Мій брат давно живе своїм життям, а я з дитинства залишилась поруч із мамою. Вона народила мене пізно, і вже тоді я більше була їй помічницею, ніж дитиною. Коли мені було 10, усе обвалилося. Мама тяжко захворіла, і моє дитинство просто закінчилося. Поки однокласники…