— Та не давайте ви йому грошей, — невдоволено кинула жінка біля магазину. — Зараз на пляшку назбирає, очі заллє і валятиметься десь під парканом. — Краще вже кота нагодувати, ніж таким давати, — підтримала її інша.

— Та не давайте ви йому грошей, — невдоволено кинула жінка біля магазину. — Зараз на пляшку назбирає, очі заллє і валятиметься десь під парканом.

— Краще вже кота нагодувати, ніж таким давати, — підтримала її інша.

Безхатько сидів біля входу, опустивши голову, і мовчки тримав у руках стару картонну коробку. На ньому була чужа завелика куртка, брудні штани й потерта шапка, але Максим чомусь дивився не на одяг. Він дивився на очі чоловіка — і чим довше дивився, тим сильніше його не полишало дивне відчуття, ніби вони вже колись зустрічалися.

Максим дістав із кишені двадцять гривень і поклав у коробку.

— Дякую, синку, — тихо сказав безхатько.

Голос.

Не просто схожий.

Він чув його багато років тому.

Чоловік підняв голову, але Максим уже відступив на крок.

— Дядьку Вікторе?.. — ледь чутно запитав він.

Безхатько різко відвів погляд.

Цього вистачило.

Максим розвернувся й пішов до машини, але біля дверцят зупинився. Перед очима раптом виникла стара фотографія: його батько, мати, він маленький і чоловік у світлій сорочці, який тримав його на руках.

Віктор Андрійович.

Батьків найкращий друг.

Людина, яку Максим у дитинстві називав просто дядьком Віктором.

— Та ні, — пробурмотів він. — Не може бути.

Віктор Андрійович колись мав будинок, машину, майстерню й родину. У нього була дружина Галина, дорослий син Сергій та маленький онук Артем. Щонеділі вони збиралися всі разом, і Максим добре пам’ятав, як дядько Віктор носив онука на плечах по двору.

Такі люди не стають безхатьками.

Принаймні, Максим так думав.

Він повернувся до магазину.

Чоловіка вже не було.

— Перепрошую, — звернувся Максим до охоронця. — Тут щойно сидів чоловік. Старий, у темній куртці. Ви його знаєте?

— А, цей? Часто приходить.

— Де він живе?

Охоронець засміявся.

— А хто його знає? Десь ночують. То в закинутому будинку, то біля вокзалу.

— Його Віктором звати?

Охоронець знизав плечима.

— Може. А вам навіщо?

Максим не відповів.

Того вечора він дістав стару коробку з фотографіями, яку мати роками тримала на верхній полиці шафи. Переглянув десятки знімків і нарешті знайшов те, що шукав.

На фотографії був молодий Віктор.

Максим дивився на нього і не міг повірити.

Ті самі очі.

Те саме невелике світле плямко біля лівої брови.

Він набрав номер, який знайшов у старій записній книжці батька.

— Алло?

— Добрий вечір. Скажіть, будь ласка, ви знаєте Віктора Андрійовича Коваля?

На тому кінці кілька секунд мовчали.

— Знав.

— А де він зараз?

— Не знаю.

— А його будинок?

Чоловік важко зітхнув.

— Будинку давно немає. Ви хто?

— Його хрещеник.

— Тоді вам краще не шукати його.

— Чому?

— Бо якщо він захоче, щоб його знайшли, то сам прийде.

Наступного дня Максим знову приїхав до магазину.

Потім наступного.

І ще через день.

Але Віктора не було.

На п’ятий день Максим не витримав і пішов до дільничного.

— Я розумію, що це звучить дивно, — пояснював він, — але чоловік може бути серйозно хворий. Я хочу хоча б переконатися, що з ним усе гаразд.

Дільничний кілька секунд дивився на фотографію.

— Такого знаю.

Максим підняв голову.

— Ви його бачили?

— Не раз. Є старий будинок біля залізничної колії. Його мають знести. Там іноді ночують люди. Ходімо подивимося.

Вони знайшли Віктора на другому поверсі.

Він лежав під старою ковдрою, весь тремтів і ледве дихав.

— Боже… — Максим присів поруч. — Дядьку Вікторе.

Старий відкрив очі.

Подивився на нього.

І впізнав.

— Максику?

Це «Максику» пролунало так само, як багато років тому.

Максим не втримався і обійняв його.

— Чому ви нікому не сказали?

Віктор заплющив очі.

— А кому?

Його забрали до лікарні.

Перші кілька днів Максим майже не відходив від нього. Привозив домашню їжу, купив теплий спортивний костюм, нове взуття і навіть бритву, бо Віктор соромився дивитися на себе в дзеркало.

Коли старому стало краще, Максим нарешті запитав:

— Що сталося?

Віктор довго мовчав.

— Ти ж пам’ятаєш Сергія?

— Вашого сина?

— Так.

— І Артема.

На цих словах старий опустив очі.

— Артем тепер дорослий чоловік.

— Де вони?

— Далеко.

Віктор почав розповідати повільно, ніби кожне слово треба було витягувати з себе.

Сім років тому Сергій із дружиною та сином їхали на море. На трасі сталася аварія. Сергій загинув одразу.

Його дружина Оксана вижила.

А Артем отримав важку травму хребта.

Лікарі сказали, що шанс на відновлення є, але потрібна складна операція за кордоном.

— Ми продали все, — прошепотів Віктор. — Будинок, машину, майстерню. Навіть землю продали. Я думав, аби тільки хлопчик жив.

Операцію зробили.

Артем вижив.

Спочатку лікарі не давали великих прогнозів, але Оксана не здалася. Вона займалася з ним щодня, возила на реабілітацію, шукала лікарів.

І через кілька років Артем справді почав ходити.

— Зараз він бігає, — усміхнувся Віктор крізь сльози. — Сам бігає.

Максим усміхнувся.

— То чому ви тут?

Віктор відвернувся до вікна.

— Бо я все зіпсував.

Після аварії його дружина Галина тяжко захворіла.

Не тілом.

Душею.

Вона перестала виходити з дому, майже не розмовляла, щодня сиділа біля фотографії сина.

Віктор тримався кілька років.

А потім одного ранку Галина не прокинулася.

Після її смерті він почав пити.

Спочатку ввечері.

Потім щодня.

Одного разу заснув із сигаретою.

Згорів будинок.

— Я вижив, — тихо сказав він. — А мав би згоріти разом із ним.

— Дядьку Вікторе…

— Не жалій мене.

— Я не жалію.

— Жалієш.

— Ні. Я хочу зрозуміти.

Старий довго мовчав.

А потім сказав:

— Оксана приїжджала.

Максим здивувався.

— Приїжджала?

— Не один раз.

— З Артемом?

Віктор кивнув.

— Вони мене шукали.

Максим мовчав.

— Вона стояла біля згарища, — продовжив старий. — Плакала. Питала сусідів, де я. Артем теж мене кликав.

— То чому ви не вийшли?

Віктор гірко посміхнувся.

— Бо я був п’яний.

— Вона б вам допомогла.

— Саме тому я й не вийшов.

Максим насупився.

— Не розумію.

— Я подивився на них із-за паркану. Оксана була в чистому пальті, Артем уже сам ходив. Вона мала нове життя. Чоловіка, роботу, дитину, яка знову могла бігати. А я стояв у кущах смердючий, п’яний, без зубів і без дому.

Він витер очі.

— Я подумав: якщо вийду, вона знову почне мене рятувати. А я більше не хотів бути її проблемою.

Максим мовчав.

— І що було далі?

— Вона ще двічі приїжджала. Потім перестала.

— А ви?

— Я вирішив, що так навіть краще.

Максим подивився на старого.

— Ви розумієте, що вона, можливо, всі ці роки думала, що ви не хочете її бачити?

Віктор завмер.

— Не кажи їй.

— Чому?

— Бо я соромлюся.

— Чого?

— Усього.

Максим дістав телефон.

— Тоді я сам їй подзвоню.

Віктор схопив його за руку.

— Не треба!

Але Максим уже знайшов номер.

Оксана відповіла не одразу.

— Алло?

— Добрий день. Мене звати Максим. Я хрещеник Віктора Андрійовича.

На тому кінці запала тиша.

— Ви знаєте, де він?

Максим подивився на старого.

— Знаю.

Оксана заплакала.

— Він живий?

— Так.

— Я приїду.

— Приїжджайте.

Через два дні Оксана стояла біля лікарняного ліжка.

Поруч із нею був високий чоловік років тридцяти.

Віктор подивився на нього і не впізнав.

А потім чоловік усміхнувся.

— Дідусю?

Старий закрив обличчя руками.

— Артем…

Хлопець підійшов і обійняв його.

— Я довго вас шукав.

— Я боявся…

— Чого?

Віктор заплакав.

— Що ти мене побачиш таким.

Артем відступив на крок.

— Я бачу дідуся.

І саме після цих слів Віктор уперше за багато років дозволив собі заплакати не від самотності, а від полегшення.

Оксана стояла поруч.

— Тату, — сказала вона тихо.

Віктор підняв голову.

Він не чув цього слова сім років.

— Я не знаю, чи заслужив…

— Не говори так.

— Я стільки всього зіпсував.

— Тоді будемо виправляти.

Після виписки Максим забрав Віктора до себе.

Спочатку старий соромився навіть сидіти за їхнім столом.

— Я вам заважатиму.

— Не будете.

— У вас діти.

— Саме тому й не будете.

Дружина Максима, Ірина, поставила на стіл тарілку з варениками.

— Вікторе Андрійовичу, у нас правило.

— Яке?

— Хто живе в цьому домі, той миє за собою чашку.

Старий уперше за багато років усміхнувся.

— А якщо дві чашки?

— Тоді ще й каструлю.

Усі засміялися.

А через місяць сталося те, чого Максим навіть не очікував.

Він повернувся з роботи й побачив біля будинку старий автомобіль.

Оксана стояла біля воріт.

— Я привезла дещо.

Вона відкрила багажник.

Там лежали інструменти.

— Навіщо?

— Тато казав, що хоче знову працювати.

Максим здивувався.

— Працювати?

Віктор вийшов на ґанок.

— Не дивись так. Руки ще пам’ятають.

Виявилося, що Оксана знайшла невелике приміщення неподалік і орендувала його для батька. Віктор почав потроху ремонтувати меблі, двері, стільці.

Першого місяця він заробив зовсім небагато.

Але ввечері, повернувшись додому, поклав на кухонний стіл перші зароблені гроші.

— Це мої.

Максим усміхнувся.

— Ваші.

— Сам заробив.

— Я знаю.

Віктор довго дивився на купюри.

А потім тихо сказав:

— Дивно. Я думав, що втратив усе.

Максим сів навпроти.

— А виявилося?

Старий подивився у вікно.

На подвір’ї Артем грав із маленькими дітьми Максима у м’яча.

— Виявилося, я просто занадто довго стояв спиною до тих, хто мене любив.

Максим нічого не відповів.

Бо іноді людину губить не бідність, не чужа байдужість і навіть не трагедія.

Її губить переконання, що вона вже нікому не потрібна.

А Віктору пощастило.

Одного дня біля магазину він сидів на тому самому місці, де Максим побачив його вперше.

Повз проходила та сама жінка, яка колись сказала, що таким людям краще не давати грошей.

Вона не впізнала його.

А Віктор упізнав.

Подивився їй услід і тихо усміхнувся.

Потім підвівся, поправив чисту куртку і пішов додому.

Бо тепер у нього знову був дім.

І люди, які чекали, коли він повернеться.