«Ти продала мою квартиру?!» — Олена повернулася з відрядження і застала подругу, яка розпродавала її речі та вже здала житло чужому чоловікові

У передпокої біля дзеркала крутилася незнайома жінка, приміряючи італійське кашемірове пальто Олени поверх дешевого пуховика. Неподалік її шкільна подруга Віка старанно перераховувала пачку п’ятисотгривневих купюр.

— Забирайте, річ майже нова. У мене ще багато чого залишилося від родички, — впевнено сказала Віка, ховаючи гроші до кишені джинсів.

Олена кинула дорожню сумку на підлогу. Від різкого звуку обидві жінки здригнулися.

Кілька банкнот випали з рук Віки на килимок. Вона відкрила рота, але не могла вимовити ані слова.

Лише три дні тому Олена залишила їй ключі від квартири з єдиним проханням — поливати примхливі орхідеї, поки вона перебуватиме у відрядженні у Львові.

— Знімай пальто, — спокійно сказала Олена й міцно взяла незнайомку за комір.

Та обурено відсахнулася.

— Ви що робите? Я щойно заплатила за нього три тисячі гривень! Ваша сестра сказала, що терміново продає речі перед переїздом за кордон!

Віка кинулася між ними, намагаючись усміхнутися, але губи тремтіли.

— Лєно, ти ж мала повернутися лише завтра вночі! Я просто хотіла допомогти… трохи розчистити квартиру…

Не відповідаючи, Олена відсунула подругу й зайшла до вітальні.

На столі рівними рядами стояли її туфлі, колекційні книги з архітектури, шкатулка з прикрасами та професійна кавомашина. До кожної речі був приклеєний жовтий цінник із написаною від руки ціною.

У кутку кімнати незнайомий чоловік із шурупокрутом саме відкручував кріплення телевізора від стіни.

— Покладіть інструмент і відійдіть від телевізора, — холодно сказала Олена, дістаючи телефон.

Чоловік невдоволено скривився.

— Та не хвилюйтеся. Я вже десять тисяч завдатку переказав. Зараз заберу покупку й поїду.

— Вона не власниця цієї квартири. Ви перебуваєте в чужому житлі та намагаєтеся винести моє майно. Я викликаю поліцію.

Олена відкрила екстрений виклик на телефоні.

Віка схопила її за руку.

— Лєно, не треба! У мене борги по мікрокредитах. Колектори вже погрожують! Маму можуть вигнати з хати, я не знала, що робити! Ти ж добре заробляєш, купиш собі нові речі…

Олена мовчки відсторонила її.

Раптом вона помітила порожнє місце на столі біля вікна.

— Де ноутбук? Віко, де мій MacBook?

Саме на ньому зберігалися креслення та проєкти за останні пів року.

Віка нервово почухала шию.

— Його вже купили через OLX. Годину тому. Я дам номер покупця, ти з ним домовишся…

— Дзвони. Негайно. І вмикай гучний зв’язок.

Тремтячими руками Віка набрала номер.

— Алло, Дмитре? Тут така ситуація… Ноутбук треба повернути. Я віддам гроші…

У слухавці пролунав байдужий чоловічий голос.

— Повернути? Пізно. Ноутбук уже відправлений “Новою поштою” в Одесу. До побачення.

Зв’язок обірвався.

Олена відчула, як до горла підступає нудота. Місяці напруженої роботи могли зникнути через чужу безвідповідальність.

Але перш ніж вона натиснула кнопку виклику поліції, до квартири зайшов високий хлопець із двома великими валізами.

Він кинув зв’язку ключів на тумбочку й здивовано озирнувся на присутніх.

— Віко, я нічого не розумію. Ти сказала, що власниця квартири виїхала за кордон щонайменше на пів року, а житло терміново здається. Чому тут стільки людей?

Олена повільно повернулася до подруги.

— Ти що, ще й квартиру здала?

Хлопець дістав із кишені складений договір.

— Ну так. Ми ж підписали угоду. Я вже заплатив за перший і останній місяць проживання та вніс заставу.

Чоловік із шурупокрутом сердито вилаявся, обережно поставив телевізор на диван і став у дверному прорізі, перекриваючи вихід.

Жінка в кашеміровому пальті спробувала протиснутися повз нього, але той виставив руку.

— Ніхто нікуди не піде, поки я не поверну свої гроші.

— То виходить, ти всіх нас обдурила? — запитав Артур, підходячи до Віки з валізами.

Віка відступила до стіни.

— Артуре, зачекай! Я все поясню! Ця квартира майже як моя! Ми з Лєною все життя були як сестри!

— Мені твої пояснення не потрібні, — холодно відповіла Олена, набираючи 102. — Добрий день. Мене звати Олена. Адреса: проспект Миколи Бажана. У моїй квартирі перебувають сторонні люди. Є ознаки крадіжки та шахрайства.

Почувши слово «поліція», жінка в пальті миттєво скинула його на підлогу й кинулася до виходу. Про гроші, які щойно заплатила, вона вже навіть не згадувала.

— Я теж нікуди не піду, поки не отримаю свої десять тисяч назад, — похмуро буркнув покупець телевізора.

Артур різко схопив Віку за плечі.

— А мої сорок тисяч? Я віддав їх за оренду! Перший місяць, останній і заставу! Хто мені їх поверне?

Віка розридалася.

— У мене немає грошей! Я все віддала кредиторам! Лєно, скажи їм! Скажи, що я не хотіла нічого поганого! Якщо мене посадять, моя мама цього не переживе!

Олена мовчки підняла пальто з підлоги, струсила з нього пил і повісила назад до шафи.

Вона не відчувала ні жалю, ні співчуття. Лише втому й порожнечу.

Патрульні приїхали приблизно за двадцять хвилин. Вони перевірили документи Олени через застосунок «Дія», оглянули квартиру та почали опитувати всіх присутніх.

Коли Віка спробувала непомітно вислизнути до ліфта, один із поліцейських зупинив її.

— Зачекайте. Вам доведеться проїхати з нами та дати пояснення.

Артур і покупець телевізора сіли на кухні писати заяви.

Через деякий час поліцейський повів Віку до ліфта.

На прощання вона різко обернулася.

— Ти завжди була егоїсткою! Через якісь речі та залізяки готова знищити єдину подругу! Насолоджуйся своєю квартирою!

Двері ліфта зачинилися.

У квартирі нарешті запанувала тиша.

Олена підійшла до вікна, відчинила кватирку й впустила до кімнати холодне вечірнє повітря.

Її погляд зупинився на підвіконні.

Ґрунт у горщиках з улюбленими орхідеями був сухий і потрісканий.

Віка навіть їх не поливала.