Саме Ти

— Ти мені за кожен кущ відповіси, зрозумів?! — Олена стояла біля паркану, задихаючись від різкого, задушливого смороду нечистот, який намертво в’ївся в ранкове повітря. — Це «П’єр де Ронсар»! Я ці троянди три роки виходжувала, а ти їх помиями залив! Анатолій Степанович, кремезний чоловік років шістдесяти в вицвілій майці, навіть не здригнувся, ліниво спираючись на лопату по той бік сітки-рабиці. Він кинув байдужий погляд на сірувату жижу, яка повільно затоплювала доглянуту клумбу Олени, витікаючи зі свіжопрокладеної пластикової труби, недбало присипаної гілками бузини. На його обличчі не було й тіні сорому — лише глуха впертість і небажання визнавати свою провину. — Чого ти верещиш? — Анатолій сплюнув собі під ноги…

На вихідні Алла, як завжди, приїхала до матері. Матері вже сімдесят вісім років, і вона давно живе сама. За два дні донька встигає прибрати в хаті, перепрати білизну. Автоматичної пральної машини, як і водогону в будинку, немає. А влітку ще й город потребує чимало сил. — Переїжджала б ти до мене, доню. Так тобі було б легше, а то й відпочинку ніякого не маєш, — говорила мати. — Мамо, у мене там робота, донька, онучки, — лише зітхала Алла. — Степан повернувся. Познімав дошки з вікон у хаті. Після того як не стало Василини вона років п’ять пустувала. Каже, по світу натинявся, а тепер хоче доживати віку тут. Про тебе…

Вона запізнилася всього на одну хвилину. Лише на одну хвилину — але саме ця дрібниця перевернула все її життя. Спочатку Наталя завела машину й рушила з місця, а вже потім потягнулася до ременя безпеки, збираючись пристебнутися на ходу. Здавалося б, звичайна дрібниця, на яку багато хто не звертає уваги. Але саме ця коротка мить стала фатальною. Вона відволіклася лише на частку секунди — і наступної миті все сталося. Пролунав жахливий удар. Кермо різко смикнулося в її руках, автомобіль кинуло вбік. Не втримавшись на сидінні, жінка вилетіла вперед, пробила головою лобове скло й опинилася на тротуарі. У лікарні Івано-Франківська лікарі зробили все можливе. На щастя, перелому шийних хребців не виявили, але…

— Ваш абонемент анульовано, доступ до всіх наших комплексів для вас закрито, а юристи компанії вже готують досудову претензію щодо пошкодження майна, — холодний голос старшої адміністраторки у слухавці змусив Ольгу безсило опуститися на край ліжка, попри сильну слабкість після важкого грипу. — Подякуйте своєму близькому родичу, який влаштував у нас справжній погром. Ольга намагалася хоч щось відповісти, але їй забракло повітря — груди роздирав виснажливий кашель. Уже два тижні вона майже не вставала з ліжка у своїй квартирі в Києві, борючись із ускладненнями після інфекції. Її іменна золота картка престижного фітнес-клубу на Подолі, куплена на річну премію, спокійно лежала в гаманці, поки молодша сестра Аліна не попросила: — Ну…

— Не шукайте. Її більше немає, — спокійно сказала Поліна Михайлівна, навіть не обернувшись від плити, де шкварчали котлети. Аня та Ігор затихли на порозі. У вузькому коридорі типової київської багатоповерхівки, де ще вранці стояла новенька дитяча коляска-трансформер, залишилася лише порожня пляма на лінолеумі. П’ятимісячний Максим спав у переносці на руках батька після планового огляду в дитячій поліклініці. Молоді батьки ще дорогою додому обговорювали, як зручною виявилася коляска на нерівних тротуарах. Вони довго збирали на неї гроші, відкладали майже всю вагітність Ані та ретельно обирали модель серед десятків варіантів. Тепер її не було. — Мамо… а де наша коляска? — тихо запитала Аня. Голос здригнувся. Ігор обережно поклав сина в…

— Я прибираю квартиру від мотлоху, а ти ще й голос на мене підвищуєш? — тітка стояла посеред захаращеної кімнати, задоволено спираючись на потворний пластиковий стілець із найближчого супермаркету. — Та ти дякувати маєш, що я викинула ту стару залізяку на смітник. Вона тільки місце займала! Анна завмерла на порозі, випустивши з рук пакет із продуктами. Яблука покотилися старим паркетом, але вона навіть не глянула на них. Там, де ще годину тому стояла старовинна німецька швейна машинка Singer — найбільша гордість її покійної бабусі, — тепер красувалося яскраво-зелене пластикове крісло. Тітка Галя, яка приїхала з Полтави нібито допомогти розібрати речі після похорону, вже другий день самовіддано наводила свої порядки, щиро…

— Ти або зараз заносиш його назад, або я тут,  влаштую такий скандал, що до вечора про твої загребущі руки знатиме весь будинок! — Альона стояла на порозі чужої квартири й ледве стримувала тремтіння від обурення. Вона вказувала пальцем на пухнастий лавандовий килимок, який ще вчора лежав біля її дверей, а сьогодні красувався в передпокої сусідки навпроти. Сусідка, п’ятдесятидворічна Антоніна Петрівна, навіть не кліпнула. Вона ліниво сперлася на дверний косяк і схрестила руки на грудях. На її обличчі не було ані краплі сорому — лише холодна, поблажлива усмішка людини, яка абсолютно впевнена у своїй безкарності. — Іди собі новий купи, якщо така багата, Альоно, — процідила вона, примруживши очі. —…

Не можна шукати, її немає і більше не буде, – Поліна Михайлівна навіть не відвернула голову від плити, на якій скрипали котлети, коли зять з дочкою завмерли на порозі квартири. У порожньому коридорі київського панельного будинку, де ще три години тому стояла новенька, пахнуща якісним пластиком і дорогою коляска-трансформер з екошкіри, тепер осиротятий шматок лінолеуму застряг. П’ятимісячний Макс заснув у переносці на руках у батька, а батьки намагалися з’ясувати, куди поїхав транспорт малюка, коштувавши три хороші місячні зарплати, куплений за гроші, відстрочені під час вагітності. – Мам, а де наша коляска? – Голос Ані розірвався глухим шепітом, а її чоловік Ігор обережно опустив її сплячого сина в ліжечко – Поїхали…

— Ти все одно зараз вдома сидиш, тобі не потрібен новий одяг чи косметика. А в мене свято раз у житті, треба сяяти, не будьте егоїстами! Дайте мені мої материнські виплати! Аліна з розмаху вдарила долонею по кухонному столу — так, що дитяча пляшечка ледь не перекинулась. Її старша сестра Інна затихла, автоматично похитуючи коляску, хоча тримісячний син уже спав. У маленькій київській квартирі на Позняках повітря стало важким, ніби його раптом вимкнули. Інна дивилася на сестру так, ніби бачила вперше. Перед нею стояла доросла, доглянута двадцятичотирирічна жінка, яка щиро вважала, що державні виплати на дитину — це її особистий бюджет на весільний банкет. — Ти взагалі себе чуєш? —…

— Лен, я побіг, буду пізно! Якщо що — спати ляжеш, мене не чекай! — крикнув Іван із передпокою. — Стояти! — різко озвалася Лена у відповідь. Вона вийшла з ванної з рушником на голові, уважно дивлячись на чоловіка. — Чому ти сьогодні знову будеш пізно? У вас там що, графік у офісі змінився? Чи ти вже десь на пів ставки в котельні влаштувався? Що відбувається? — недовірливо запитала вона. — Минулого тижня ти чотири рази приходив після півночі. І до цього теж було щось подібне… У тебе що, хтось з’явився, Іване? — Та ти що таке кажеш? — Іван миттєво змінився в обличчі, очі почали бігати. Він дивився куди…