Саме Ти

Ніна з легким роздратуванням поглядала на дівчину, яка сиділа навпроти неї у вагоні потяга. На вигляд їй було років шістнадцять, не більше. Юна, худенька, у величезних кедах, які здавалися на кілька розмірів більшими за її ноги. Ніна одразу склала про неї своє враження — сучасна молодь, яка живе лише телефоном і зовсім не помічає людей навколо. Але найбільше її дратувало саме те, що дівчина не випускала смартфон із рук. Колись поїздка потягом була зовсім іншою. Люди знайомилися з попутниками, розповідали історії, могли кілька годин говорити про життя і навіть не помічали, як минає дорога. А тепер кожен сидить у своєму маленькому світі, захованому за екраном. Ніна все ж вирішила спробувати…

Цю історію мені розповів колега одного вечора за чашкою кави на роботі. Спочатку він не хотів нічого говорити, лише мовчки дивився у вікно і крутив ложку в чашці. Але потім зітхнув і сказав, що іноді одна неправильна дія дитини може змінити життя всієї родини. Його синові було чотирнадцять років. Це був той складний вік, коли підліток уже хоче самостійності, але ще не завжди розуміє, що за кожен вибір доводиться відповідати. Хлопець почав вважати себе дорослим, перестав слухати батьків і вирішив, що всі правила існують лише для того, щоб їх порушувати. Спочатку батьки намагалися не загострювати ситуацію. Вони говорили з ним, пояснювали, просили бути відповідальнішим і ставитися з повагою до матері.…

— Олено, ти сьогодні щось будеш готувати? — запитав Роман, навіть не намагаючись підійти до мене. Я ледве розплющила очі. Усе тіло ламало, голова пульсувала від болю. — Романе, мені зовсім зле… — прошепотіла я. — Температура, сил немає. Будь ласка, зайди в аптеку, купи ліки й звари хоча б трохи супу. Ти теж поїси. Він подивився на мене так, ніби я попросила зробити щось неможливе. — Олено, ти ж знаєш, я цього не вмію. Готування — це не чоловіча справа. Ти завжди цим займалася. Я мовчала, чекаючи хоча б краплі співчуття. Але він лише поправив сорочку й додав: — Та й у мене сьогодні важливі справи. Треба розібрати матеріали…

— Та що вам, шкода? Він же дитина! Дайте йому свій телефон хоча б на пів години! Гучний жіночий голос змусив мене відірватися від екрана. Я повільно зняла навушник і підвела очі. Переді мною, схрестивши руки на грудях, стояла молода жінка років тридцяти. На ній був яскраво-рожевий спортивний костюм, який неможливо було не помітити. Поруч тупцював хлопчик років семи. Його липкі від цукерок пальці міцно стискали мамину руку, а погляд був прикутий до мого нового смартфона так, ніби перед ним лежав найдорожчий скарб. — Перепрошую? — спокійно перепитала я, хоча чудово почула кожне слово. — Кажу ж, дайте Андрійкові телефон! — нетерпляче повторила жінка. — Ми вже п’ять годин у…

— Мамо, ти для мене тебе не стало ще шість років тому… Ці слова пролунали просто посеред супермаркету. Люди озиралися, а я не могла поворухнутися. Донька розвернулася й пішла, навіть не озирнувшись. І все через рішення, яке я колись вважала єдино правильним. Того дня я випадково зустріла Олену в магазині. Ми не бачилися вже багато років. Поруч зі мною була сусідка, яка добре знає нашу сім’ю. Я усміхнулася, хотіла запитати, як вона живе, але донька лише холодно подивилася на мене. — Нам нема про що говорити, — сказала вона і швидко попрямувала до виходу. Мені було так соромно, що хотілося провалитися крізь землю. Невже можна настільки ненавидіти власну матір? Наші…

— Та невже це ти? Хлопець, який колись доношував светри після старшого брата, тепер теж вирішив погратися в успішного?** Гучний сміх розлетівся по ресторану саме в ту мить, коли двері повільно відчинилися. Усі погляди миттєво звернулися до чоловіка в дорогому костюмі. Артем упевнено пройшов між столиками, демонстративно крутячи на пальці ключі від новенького автомобіля преміум-класу. Здавалося, він прийшов не на зустріч випускників, а на власний тріумф. Його очі швидко знайшли того, кого він шукав. Олег. Той самий хлопець, якого в школі майже ніхто не помічав. Скромний, мовчазний, завжди сидів на останній парті й ніколи не відповідав на образи. Саме над ним Артем із компанією насміхався найчастіше. — Бачу, роки нічого…

— Доню, лікарі кажуть, що мені терміново треба повертатися додому, заробітки забрали моє здоровя Кілька днів тому мені зателефонувала мама. Уже майже двадцять років вона живе в Італії й завжди говорила, що повертатися в Україну не збирається. Поїхала тоді, коли мені було лише п’ятнадцять. За цей час я закінчила університет, створила сім’ю, народила дітей. Мама постійно підтримувала мене фінансово й ніколи не жалілася на життя. Навпаки — здавалося, що за кордоном вона ніби помолодшала, стала впевненішою та щасливішою. Коли вона дізналася, що батько створив іншу сім’ю, лише спокійно сказала: — Та ми вже давно були чужими людьми. Просто кожен пішов своєю дорогою. Я навіть думала, що вона знайде собі пару…