Саме Ти

— Ну чудово, могла б і заздалегідь попередити! Тепер мені в годину пік трястися в маршрутці з важкою сумкою! — гучний, показово ображений голос рознісся всім опенспейсом логістичної компанії. — У мене, між іншим, увесь вечір був розпланований, бо ми мали їхати разом. Ну нічого, якось переживу таке твоє ставлення. Інна демонстративно закотила очі й із гуркотом поклала важку папку на стіл. На годиннику було без п’яти шоста вечора. Олена, затихла з ключами від автомобіля в руці, обвела поглядом офіс, що раптом стих. Колеги миттю втупилися в монітори, але було зрозуміло — слухають усі. За одну мить із людини, яка три тижні поспіль виручала колегу, Олена перетворилася в очах інших…

— Якщо твоя мама ще раз торкнеться моїх речей, я зміню замки й через суд виселю тебе з цієї квартири! — Інна з гуркотом поставила на кухонний стіл чавунну пательню, дно якої було подряпане до металевого блиску. — Подивися тільки! Вона відтерла її металевою щіткою! Це ж чавунна пательня, її так чистити категорично не можна! Максим навіть не відірвався від ноутбука, ліниво гортаючи робочий чат. — Інно, знову починається? Мама приїхала з Полтави до Києва на вихідні, щоб посидіти з онуком, поки ми були на роботі. Вона просто хотіла допомогти. Ти постійно шукаєш привід для сварки. Цей конфлікт назрівав уже не перший місяць, але саме сьогодні він дійшов до точки.…

— Давай мені,я сама накладу, бо з твоїх бідних  порцій тільки тарілки даремно бруднити, — тітка Алла безцеремонно відсунула господиню будинку плечем і відкрила кухонну шафу. — Де твої великі пластикові контейнери? Ті прямокутні, в яких ти полуницю на зиму заморожуєш. Господиня затихла  з чайником у руках. Святкування ювілею її чоловіка в за містом проходило чудово, поки гості не перейшли з-за столу на терасу. Атмосфера теплого суботнього вечора зникла в одну мить, коли тітка Алла дістала зі своєї бездонної сумки три величезні порожні контейнери. Свято ще не закінчилося. Половина гостей чекала на десерт. Але тітка вже почала діловито пакувати їжу. — Мій Толік не зміг приїхати, спину прихопило, лежить удома,…

Коли мені виповнилося двадцять, я була впевнена, що колись обов’язково зустріну справжнє кохання. Таке, від якого серце починає битися швидше, думки плутаються, а руки тремтять без причини. Але життя вирішило інакше. Робота, турботи, виховання дитини, комунальні платежі, нескінченні домашні справи — день змінювався днем, і на мрії майже не залишалося часу. Кохання непомітно відійшло кудись далеко, ніби стара фотографія, захована в коробку на верхній полиці. І я навіть не помітила, коли перестала про нього думати. Тепер мені п’ятдесят шість. Моє життя текло спокійно й розмірено. Вранці — чашка гарячого чаю, потім робота в саду, улюблені книжки, а влітку іноді приїжджав онук. Кішка незмінно влаштовувалася поруч, ніби уважно стежила за моїм…

Аліна й Максим одружилися три роки тому. Їхній шлюб був майже ідеальним, якби не одна людина — свекруха, Валентина Павлівна. Валентина Павлівна належала до того покоління жінок, які були переконані: невістка — це не донька, а людина, яка все життя має доводити, що гідна бути частиною родини. Усе життя вона пропрацювала головною бухгалтеркою на одному з місцевих підприємств. Звикла рахувати кожну копійку, економити на всьому й засуджувати тих, хто дозволяв собі жити інакше. Аліна ж працювала провідною UX/UI-дизайнеркою в міжнародній ІТ-компанії. Заробляла добре, любила якісні речі й не бачила сенсу відмовляти собі в маленьких радощах, якщо могла їх чесно оплатити. Її найбільшою пристрастю була нішева парфумерія. Вона ніколи не купувала…

Цей дзвінок розділив життя успішної киянки на “до” і “після”, перетворивши звичайні вихідні на справжній кошмар. За два дні до цього колишній чоловік, Олег, ефектно припаркував свій блискучий позашляховик біля її будинку на Позняках. Він вийшов із машини в білосніжних шортах, дорогих сонцезахисних окулярах і з великою коробкою конструктора для сина. Після семи місяців майже повної байдужості — лише сухі перекази аліментів без жодного дзвінка — він раптом вирішив згадати, що є батьком. — Привіт! — широко усміхнувся Олег, простягаючи руки до сина. — Денисе, збирай речі! Їдемо на море. Одеса, дельфінарій, величезні бургери на Дерибасівській — усе, як ти мріяв. Досить сидіти в задушливому Києві! Семирічний Денис аж підстрибнув…

Рука незнайомої жінки безцеремонно пройшлася над чужим столом, вихопила шматок піци з пепероні й тягучим сиром і впевнено перенесла його на дитячу тарілку. Артур затих із піднятою виделкою. Він дивився, як його законний обід, за який щойно заплатив триста гривень, просто зникає з його тарілки — і опиняється перед чужим хлопчиком років дев’яти. — Ви взагалі при своєму розумі? — Артур повільно опустив виделку, і вона з глухим стуком впала на дерев’яну поверхню столу в піцерії на Подолі. — Ви щойно забрали мою їжу. Жінка з бездоганним каре навіть не моргнула. Вона спокійно витерла пальці вологою серветкою, ніби нічого не сталося. Дорога прикраса на шиї холодно блиснула під світлом ламп.…

Уперше Андрій побачив цього собаку на автобусній зупинці в селі. Він саме займався продажем батьківської хати. Доглядати за нею не мав ні часу, ні можливості, тому часто приїжджав із міста. То показував будинок потенційним покупцям, то підфарбовував паркан, то лагодив дрібниці, щоб оселя не виглядала зовсім занедбаною. Ціну він уже суттєво знизив, але охочих купити стару хату в селі було небагато. Тому Андрій намагався зробити все можливе, щоб вона мала привабливіший вигляд. Так і курсував між містом і селом щоразу, коли випадала вільна година. Саме тоді він і помітив того собаку. Уперше не звернув уваги. Удруге — теж. А от утретє вже задумався. Усе свідчило про те, що псові просто…

На завідувачку терапевтичного відділення звертали увагу всі: чоловіки дивилися із захопленням, жінки — з неприхованою заздрістю. Стрункій, чорнобровій Діні Іванівні Бережній надзвичайно личив білий халат. Волосся вона завжди акуратно вкладала у вузол на потилиці, а накрохмалений медичний ковпак додавав їй кілька сантиметрів зросту. Чи то через правильну ходу, чи через зручне взуття, але тихий стукіт її підборів ніколи нікого не дратував. На вигляд їй можна було дати років сорок п’ять, хоча ніхто в шпиталю  достеменно не знав її віку. Сувору й принципову Діну Іванівну поважали і трохи побоювалися як працівники, так і пацієнти. Чоловіки серед колег та пацієнтів не раз намагалися залицятися до неї, дарували цукерки, квіти, запрошували на каву.…