Замість звичного ранкового виїзду з подвір’я перед капотом Олега виросла глуха стіна зі свіжої червоної цегли, нагло перекривши проїзд. Із-за недобудованої півтораметрової конструкції мангалу, що розлігся просто посеред спільного вузького заїзду, з нахабною посмішкою визирав сусід по двору. Анатолій ліниво підкидав на долоні кельму, явно насолоджуючись ефектом. — Ти що, зовсім глузд утратив? — Олег заглушив двигун, вискочив з автомобіля й підбіг до цегляної кладки. — За сорок хвилин я маю бути на об’єкті в сусідньому селі! Як мені тепер виїхати, Толю? Розбирай це негайно! — Навіть не подумаю, — Анатолій не озирнувся, старанно зчищаючи надлишки цементу з кута споруди. — Машини псують повітря. Дихати в нас уже нічим. Я,…

— Без мого сина ти ніхто! Не вдавай із себе бізнесвумен, — голосно заявила Валентина Петрівна просто посеред пекарні, навіть не намагаючись говорити тихіше, хоча біля вітрини стояли покупці. Наталя промовчала. Вона лише поправила піднос із випічкою і підняла очі, коли дзвіночок над дверима знову дзенькнув, а до приміщення зайшла постійна клієнтка у синьому пальті. — Добрий день! А булочки з сиром сьогодні є? Ми вже спеціально їдемо через пів міста саме до вас, чесне слово! — усміхнулася жінка. — Звичайно, є, — відповіла Наталя і вперше за ранок щиро посміхнулася. Валентина Петрівна лише презирливо скривила губи й відвернулася до вікна. Вона ще не знала, що саме ці слова випадкової…

Ще з інститутських часів у моєї мами була близька подруга Ірина. У двадцять років Іра вийшла заміж за тридцятирічного Володимира — по великому коханню. Молоде подружжя одразу почало мріяти про дітей. Минув рік, потім другий, третій, а дітей так і не було . — Ви обоє здорові, просто зачекайте. Тим часом мама мала мене, а через два роки — ще й мого брата. А Ірина все продовжувала ходити по, знахарках і шукати відповіді. Улітку 2000 року мама запросила подругу прогулятися містом. Вони їли морозиво, гуляли парком, але Іра весь час була сумною. Зі сльозами в голосі вона скаржилася, що вже сім років не може мати дітей , а вони з…

— Льошо, я тебе не розумію. Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Що ти таке говориш? — А те й означає. У мене вже давно є інша жінка! Вона молодша за мене на шістнадцять років! І я вирішив, що з нею мені буде краще. — Та вона тобі в доньки годиться! — Нічого подібного! Їй уже двадцять років. Олексій підійшов ближче і самовдоволено посміхнувся. — І взагалі, у Валерії дуже заможний батько. Нарешті я зможу жити так, як завжди мріяв! Зрозуміла? А ще вона подарує мені дитину, не те що ти! Кожне його слово боляче різало Тетяну. Вона давно розуміла, що рано чи пізно це станеться. За п’ятнадцять років шлюбу…

Рахунок за електроенергію на тридцять дві тисячі гривень змусив Альону тричі перевірити цифри, перш ніж у неї перехопило подих. У невеликому таунхаусі під Києвом, де вона жила разом із дванадцятирічною донькою, цілодобово працювали лише холодильник, газовий котел і ноутбук. Помилки бути не могло — оператор електромережі зафіксував колосальне нічне споживання. Жінка вийшла на подвір’я й уважно оглянула фасад будинку. Біля зовнішньої розетки, якою вона користувалася лише для газонокосарки, за декоративним ялівцем земля була свіжа й розкопана, а на пластиковій кришці виднілися нові подряпини. Погляд Альони мимоволі ковзнув до сусіднього будинку. Пів року тому туди переїхав тридцятитрирічний Олег. Він одразу звів високий паркан, поставив величезний гараж і придбав новенький електричний позашляховик…

На її робочому місці замість дорогого німецького ергономічного крісла, купленого за власні преміальні, стояв старий радянський стілець із потрісканим дерматином і перекошеною спинкою. А винуватиця цієї підміни навіть не намагалася приховуватися. Вона безсоромно сиділа в чужому ортопедичному кріслі, поклавши під спину спеціальну подушку, і неспішно сьорбала чай із величезної чашки. — Будь ласка, встаньте. Ви сидите в моєму кріслі, — стримано сказала Олена, щойно переступивши поріг київського офісу після двох тижнів важкого грипу. Колега навіть не поворухнулася. Лише ліниво відкотилася на безшумних гелевих колесах. — Не «зайняла», а відновила соціальну справедливість, — холодно відповіла вона. — У тебе молода спина, а в мене остеохондроз і тридцять років стажу в цьому…

На кухонному столі замість нового системного блока, який вона власноруч збирала на замовлення з потужною відеокартою для роботи з відео, стояла стара пожовкла коробка початку двотисячних. Пластиковий корпус був укритий глибокими подряпинами, а поруч валявся сірий кабель живлення, перемотаний синьою ізоляційною стрічкою, та стара потерта клавіатура. — Та ти ж тільки повідомлення пишеш, тобі й цього мотлоху вистачить, — недбало кинув Денис, кидаючи ключі на тумбочку в передпокої. Він навіть не глянув на дружину. — У мене одна мама. Заради неї можна й потерпіти. Не будь егоїсткою. Через ті мікропозики її квартиру в Дніпрі вже колектори мало не забрали, а ти носишся зі своїми цяцьками. — Цяцьками? — голос Марини…

— Романе, нарешті! Ми вже зачекалися! — свекруха, Галина Петрівна, зустріла зятя просто на порозі, навіть не давши йому зняти куртку. — Машо, неси тарілки! Анатолію, йди зустрічай зятя! Роман поставив важку дорожню сумку в передпокої. Він щойно повернувся з вахти — два місяці виснажливої роботи на буровій платформі, кілька пересадок, безсонні ночі в дорозі. Єдине, про що він мріяв, — гарячий душ і кілька годин тиші. Але у невеликій квартирі на околиці Києва на нього, як завжди, чекали теща і тесть. З кухні вийшов Анатолій Іванович. — Ну що, з приїздом, зятю, — кивнув він. — Як там твої північні заробітки? Не надто кишені тиснуть? Тут, розумієш, машину треба…

— Олено, я йду від тебе, — прокашлявшись, якимось чужим, безбарвним голосом промовив Олег. — У гараж, чи що? — машинально буркнула Олена, побіжно глянувши на чоловіка. — Ні. Олено, я йду від тебе. До іншої жінки… Недочищена картоплина вислизнула з її рук і, підстрибуючи, покотилася під стіл. Кілька секунд Олена мовчки дивилася їй услід, намагаючись осмислити почуте. Потім різко повернулася й подивилася чоловікові просто в очі. Нарешті до неї дійшов справжній зміст його слів. З боку могло здатися, що вона спокійна, наче скеля серед бурхливого моря. Насправді ж у душі зійшла лавина. Лавина почуттів. Вона накрила все — кохання, радість, спільні мрії та надії на майбутнє. — І хто…

— Я тобі влаштую веселе життя! Ти мені за все заплатиш — і за ремонт, і за моральну шкоду! — несамовитий крик Віктора Петровича, сусіда знизу, пролунав на весь під’їзд київської багатоповерхівки, коли він щосили гамселив кулаками в броньовані двері квартири на п’ятому поверсі. Анна відчинила двері, навіть не встигнувши зняти кухонний фартух, і відразу відсахнулася. Чоловік років п’ятдесяти зззі злосним обличчям буквально увірвався до її передпокою, розмахуючи руками. З-за його плеча перелякано визирала дружина Жанна, тримаючи в руках оберемок мокрих пожовклих рушників. — Ви що, геть з глузду з’їхали? Чого ви кричите на весь будинок? — Анна спробувала виставити руки вперед, захищаючи свій простір, але сусід безцеремонно відштовхнув її…