«Люди добрі, скажіть мені чесно: я справді зобов’язана виховувати дитину, яку мені навіть за онуку не визнають?» — Мамо, ти можеш у суботу забрати дітей? Ми з Оленою хочемо хоча б один вечір побути удвох. — Свого онука заберу, — відповіла я. — А її дівчинку не братиму. У слухавці запала така тиша, що я навіть перевірила, чи не перервався зв’язок. — Мамо, знову? — А що «знову»? — обурилася я. — Я тобі відразу сказала: я не збираюся ставати безкоштовною нянею для чужої дитини. — Вона моя донька. — А мені хто вона? — Моя дитина. — От ти її й виховуй. Син важко видихнув. — Добре. Тоді не…

— Що ти зараз сказав? — Галина Петрівна дивилася на сина так, ніби не впізнавала його. Максим важко видихнув і провів долонею по обличчю. Він уже не був схожий на того чоловіка, який пів години тому сміявся біля мангалу й обіймав матір. — Я сказав правду. Якби Іра мене не вмовила, я б сьогодні не приїхав. — Не приїхав би на ювілей до власної матері? — голос Галини Петрівни затремтів. — Не приїхав би, — твердо відповів він. — Бо в мене робота, двоє дітей і купа проблем. А Іра три дні вибирала тобі подарунок, замовляла квіти, дзвонила татові, щоб уточнити, що тобі подобається, і ще вчора нагадувала мені, щоб…

— Мама завтра привезе свої речі, — сказав Денис, ніби повідомляв, що завтра треба купити хліб. Марина саме нарізала огірки до салату. Ніж зупинився посеред дошки. — Які речі? — Ну, свої. Вона продає квартиру й переїжджає до нас. Марина повільно поклала ніж. — До нас? — А куди їй ще? Вона сама. Квартира велика, опалення дороге, після того я  тата не стало зовсім одна залишилася. Буде з нами, допомагатиме з дітьми, та й нам легше. — Ти зараз серйозно? Денис знизав плечима. — Я вже все продумав. Вона житиме на першому поверсі. Там спальня, санвузол, окремий вхід із тераси. Ми нагорі. Перетинатися будемо мінімально. Марина навіть усміхнулася. — Ти…

— Я думаю, нам час поговорити про розлучення, — сказала Олена, не знімаючи пальта. — І, мамо, не треба так дивитися. Я не збираюся влаштовувати сцену. Свекруха, Тамара Іванівна, саме розкладала на святковому столі голубці. Вона навіть не підняла голови, тільки поправила серветку біля тарілки сина. — Яку ще розмову? — буркнула вона. — Це Максим має з тобою говорити, а не я. Максим сидів навпроти, крутив у пальцях виделку і вперто дивився в скатертину. Він знав, навіщо мати попросила Олену приїхати до них у неділю, але явно не наважувався почати першим. — Мамо, скажи вже, — тихо промовив він. Тамара Іванівна зітхнула, витерла руки рушником і нарешті подивилася на…

— Я не збираюся більше тебе слухати. — Або ти зараз подзвониш своєму синові й поясниш йому, що не можеш приходити сюди без запрошення, або я сама поясню. І після сьогоднішнього дня ключів від цієї квартири в тебе більше не буде. Свекруха стояла з тарілкою в руках. На кухні пахло смаженою цибулею, у каструлі тихо кипів суп, а з дитячої долинав звук мультика. Людмила Петрівна повільно поставила тарілку на стільницю й усміхнулася так, як усміхалася щоразу, коли Віра намагалася встановити межі. Не зло, навіть не зневажливо — радше поблажливо, ніби перед нею стояла дитина, яка щойно пригрозила дорослим. — Ти серйозно? — перепитала вона. — У квартирі мого сина ти…

Олена зрозуміла, що чоловік її обманює, не тоді, коли знайшла в його телефоні чужий номер. І навіть не тоді, коли вранці побачила біля дверей валізу, якої ввечері ще не було. Найбільше її насторожило інше: Сергій, який останні два тижні не міг спокійно випити каву через постійні дзвінки молодшого брата, раптом перестав нервувати. Він стояв на кухні, різав хліб і таким байдужим голосом сказав: «Мені завтра треба поїхати до Романа. Там у нього знову все посипалося». Олена повільно поставила чашку на стіл. На плиті тихо булькав борщ, у коридорі сохла дитяча куртка після дощу, а холодильник гудів так голосно, що Сергієві слова ніби зависли між ними. «Знову?» — перепитала вона. Сергій…

— Шість років тому я тобі зрадив. Соня спочатку навіть не зрозуміла сказаного. Вона стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках рушник, і дивилася на чоловіка так, ніби чекала, що він зараз засміється та скаже, що це невдалий жарт. Але Стас не сміявся. За стіною Варя щось розповідала маленькій Ганні, і від цього звичайного дитячого голосу ситуація здавалася ще страшнішою. — Дашу пам’ятаєш? — тихо запитав він. Соня повільно сіла. — Ту дівчину з юридичної контори? — Так. Вона відчула, як холонуть пальці. — У вас є дитина? Стас кивнув. — Ганна — моя донька. Соня закрила очі. Їй здалося, що кімната стала надто маленькою, а повітря — важким. —…

— Тату, ти що накоїв?! Олена влетіла до батькової нової квартири навіть без привітання. За нею тягнувся запах розігрітого асфальту, а на сходовому майданчику залишилася відчиненою сумочка. Батько саме чистив молоду картоплю над мискою і спокійно підняв на неї очі. — А що я накоїв? — Ти продав будинок! — Продав. — Наш будинок! Він витер руки об рушник. — Мій будинок, Олено. Вона замовкла. Будинок справді був особливим. Там Олена виросла, там у дворі батько колись власноруч посадив дві яблуні, там вони святкували мамині ювілеї, хрестили онуків і щоліта збиралися всією родиною за довгим дерев’яним столом. Після смерті матері батько залишився там сам, але нікому й у голову не…

«Мамо, ти ж не залишиш мене на вулиці?»  — Мамо, ти ж не серйозно? Ти справді не пустиш мене додому? Наталя стояла посеред кухні з валізою біля ніг і дивилася на мене так, ніби я щойно стала для неї чужою людиною. За вікном уже сутеніло, на плиті вистигав борщ, а в коридорі валялися дві пари її старих кросівок, які вона залишила ще торік. Їй було тридцять чотири, мені — п’ятдесят дев’ять, і я вперше в житті сказала доньці слово «ні», не додаючи після нього «але давай щось придумаємо». — Я не кажу, що не допоможу, — відповіла я. — Але жити тут місяцями ти не будеш. — А гроші? —…

Я думала, що батько зрадив маму. Я навіть не встигла зняти пальто, як побачила біля батькового під’їзду старий мікроавтобус. Двері квартири були прочинені, у коридорі стояли дві великі коробки, а з кімнати мами хтось виносив її речі. Батько саме тримав у руках її улюблену настільну лампу, і від цього мені стало так боляче, що я ледве стримала сльози. — Яку ще шафу? — перепитав він, ніби не розумів, про що я. — Олено, заспокойся. Ми просто звільняємо кімнату. — Ми? — я глянула на жінку біля вікна. — Це вона тепер «ми»? Жінку звали Вікторія. Я знала про неї лише те, що вона кілька разів телефонувала батькові, а одного разу…