Я тобі чесно скажу — раніше день народження для мене був як у всіх. Стіл, друзі, тости, трохи шуму… і на ранок відчуття, що нічого особливого не сталося. А потім один раз все змінилось. Пам’ятаю, як зараз. Сидимо вдома, дружина каже: — Слухай, а давай цього року зробимо щось інше. — Та що там вже придумати… — Поїдь до дітей. Я тоді ще не до кінця зрозумів: — До яких дітей? — До тих, в яких нікого нема. І от з того дня пішло. Кожного року все починається однаково. Я беру телефон, набираю: — Алло, добрий день. Це Василь. — О, Василю, ми вже чекали, — відповідає директор. — Та…

Я тобі чесно скажу — я ніколи не був на морі. От реально, ні разу. Не було часу, не було можливості, все відкладав. То робота, то справи, то гроші не ті. І якось так воно тягнулось роками. І знаєш, найсмішніше — я навіть не сильно про це думав. Ну нема і нема. Думаю: “Та що там того моря? Вода і все”. Аж поки одного вечора сидимо вдома, вечеряємо, і дружина каже: — Все, досить. Ми їдемо на море. Я аж засміявся: — Куди ми їдемо? Яке море? — Звичайне море. Ти ж його ніколи не бачив. Я махнув рукою: — Та не до того зараз. А вона дивиться на мене…

Я тоді навіть не планував нічого такого. Просто звичайний день, звичайний ліс, як сотні разів до того. Весна тільки починалась, земля мокра, запах такий, що хочеться дихати на повні груди. Пішов пройтись, трохи грибів глянути, трохи голову розгрузити. І якби я тоді не звернув на ту стежку… може, нічого б і не було. Йду, значить, тихо, і раптом — звук. Ледь чути. Наче хтось пискнув і замовк. Я спочатку не звернув уваги. Думаю — пташка якась. Але пройшов пару кроків — і знову. І тут мене щось зупинило. Прямо всередині. Така тиша стала, що аж у вухах дзвенить. Я повернувся. Пішов назад на той звук. Кущі розсунув… і завмер. Лежить…

Для мене він завжди був просто своїм — тим, хто зустрічає біля воріт, махає хвостом і дивиться так, ніби ти для нього весь світ. — Тату, він знову тебе чекав під воротами, — сказав малий, коли я повернувся одного вечора. Я тільки посміхнувся і присів поруч з ним. — Ну що, друже… скучив? Він не гавкав, не стрибав — просто притулився головою до мене. І в той момент ти розумієш: цей пес тебе не просто знає… він тебе відчуває. Дітей він любив особливо. Бігав за ними, терпів їхні обійми, навіть коли його тягнули за вуха чи хвіст — ні разу не огризнувся. — Він як старший брат, — казала дружина.…

— А чому ні? — я усміхнувся, хоча сам до кінця не вірив у свої слова. — Колись будемо. Свій двір, тиша… і ніхто зверху не свердлить о сьомій ранку. Вона тихо засміялась, але в її очах було щось більше, ніж жарт. Там була мрія. Ми тоді тільки починали. Грошей — мінімум. Планів — максимум. І кожен вечір виглядав однаково: чай, розмови і… ті самі фантазії. — А кухня буде велика, добре? — вона казала, малюючи пальцем щось невидиме на столі. — І вікно, щоб світло зранку падало. — А я хочу гараж, — відповідав я. — І щоб у дворі можна було спокійно сісти ввечері. — Домовились. Але спочатку…