Я досі пам’ятаю той ранок — не просто як початок поїздки, а як момент, коли щось всередині мене тихо здригнулося, ніби душа прокинулася раніше за тіло і вже знала: сьогодні почнеться щось більше, ніж просто дорога… Було ще темно, повітря було свіже, трохи холодне, і в тій тиші було стільки простору для думок, що вони самі почали виходити назовні, без запрошення… Я стояла з сумкою, дивилася на автобус і раптом зловила себе на відчутті — я їду не тільки в інше місце, я їду вглиб себе… і це трохи лякало… Я сіла в автобус, притиснула до грудей вервицю, яку дала мені мама, і вперше за довгий час не знала, що…

І я сидів біля вікна, притулившись плечем до холодного скла, дивився на Стамбул і ловив себе на дивному відчутті — ніби я тут уперше, але водночас щось у мені вже знає це місто, ніби воно було десь у спогадах, у словах, у мріях, які колись здавалися далекими, і поруч зі мною сидів літній чоловік, який час від часу дивився на мене так, ніби читав мої думки, і раптом тихо сказав: “Ти зараз не просто дивишся… ти шукаєш щось своє, правда?” — я на секунду задумався і відповів: “Можливо… я сам ще не розумію, що саме”, і він кивнув, ніби це була найправильніша відповідь, і сказав: “Тоді не поспішай… у цьому…

І якби хтось колись сказав мені, що найбільше виснажувати може не відкрита сварка, не гучний конфлікт, а тиха, липка, щоденна заздрість людини, яка усміхається тобі в обличчя, я б, мабуть, не повірила, бо зовні тітка Галина виглядала як звичайна сусідка — завжди на подвір’ї, завжди все бачить, завжди перша помічає, хто куди пішов, хто що купив, хто у що вдягнений, у кого яка новина, і спершу я думала, що вона просто така людина — цікава до чужого життя, трохи язиката, трохи колюча, але не зла, та з роками я почала відчувати одну дивну річ: кожного разу, коли в моєму житті з’являлася хоч крапля радості, вона наче темніла на очах, хоч…

Вона часто любила розповідати, як усе починалося, ніби це була найкраща сторінка її життя, хоча насправді саме там усе і зламалося, і коли Оля вперше зустріла Марка, їй здавалося, що це той самий чоловік, про якого пишуть у книжках — уважний, теплий, завжди поруч, він умів слухати, умів мовчати, коли потрібно, і говорити так, що серце починало вірити в щось більше, ніж просто випадковість, і вони жили як усі — прогулянки вечорами, прості розмови на кухні, сміх без причини, плани на майбутнє, які здавалися такими реальними, що навіть не виникало думки, що одного дня все це може розсипатися, але життя ніколи не питає, коли йому ламати твої мрії, і той…

— Слухай, скажи чесно… ти щасливий? — запитав Ігор, довго дивлячись на дорогу, яка тягнулася через усе село, ніби розділяючи минуле і теперішнє, і в його голосі не було звичної легкості, бо це питання він задавав не тільки Андрію, а й самому собі, тільки раніше завжди уникав відповіді. — Колись думав, що буду… коли досягну всього, що запланував, — відповів Андрій, повільно, не відводячи погляду від горизонту, де небо вже змінювало колір, і кожен цей відтінок ніби нагадував про те, як швидко минає час, навіть тоді, коли здається, що його ще дуже багато. — Я будував життя, як план: спочатку робота, потім гроші, потім стабільність, а вже потім — щастя,…

Вона ніколи не говорила про свої мрії голосно, не ділилася ними з кожним зустрічним і не намагалася довести комусь, що здатна на більше, ніж про неї думають, бо її мрія жила не в словах, а в діях, у щоденній тиші, у маленьких рішеннях, які ніхто не помічав, але саме вони поступово складали той великий шлях, яким вона йшла роками, не звертаючи назад, не дозволяючи собі сумнівів, навіть тоді, коли всередині ставало важко і хотілося просто сісти й перепочити. Вона відказувала собі у всьому не тому, що не хотіла жити краще тут і зараз, а тому що бачила далі, ніж один день, ніж один місяць, ніж навіть один рік, вона жила…