І саме в цю мить Галина зрозуміла: проблема була не в банках із варенням, не в городі й навіть не в допомозі. Проблема була в тому, що між ними давно з’явилася стіна, про яку вона навіть не здогадувалася.

— Назаре, сину, ти зараз серйозно говориш? — голос Галини залишався спокійним, хоча всередині в неї все стискалося від образи. — «Ваша частина»? Дивно чути це від тебе. Адже ще влітку Марта сама сказала, що вам мої заготовки не потрібні. Що я витрачаю час на дурниці, замість того щоб «жити для себе».

У кімнаті запала тиша.

Назар повільно повернув голову до дружини.

— Марто… ти справді так сказала моїй мамі?

Дружина відвела погляд.

І саме в цю мить Галина зрозуміла: проблема була не в банках із варенням, не в городі й навіть не в допомозі. Проблема була в тому, що між ними давно з’явилася стіна, про яку вона навіть не здогадувалася.

---

Того травневого ранку Галина стояла біля вікна свого заміського будинку і дивилася на теплицю, яку власноруч облаштувала кілька років тому.

Там уже зеленіла розсада помідорів, огірків і перцю. Все було підготовлено до нового сезону.

Вона взяла телефон і набрала сина.

— Назаре, ви сьогодні приїдете? — запитала вона з усмішкою. — Я вже все приготувала. І шашлики замаринувала, і місце біля теплиці звільнила. Ти ж казав, що допоможеш мені з поливом.

На іншому кінці дроту настала пауза.

— Мам… тут така ситуація… — Назар заговорив обережно. — Ми, можливо, не приїдемо.

Галина одразу відчула: щось не так.

— Чому?

— Марта домовилася зустрітися з друзями. А потім ми ще хотіли заїхати подивитися квартиру. Самі розумієш, вихідний один…

Жінка мовчала.

Вона не хотіла показувати, як їй неприємно.

— Назаре, але ж ми домовлялися заздалегідь. Я навіть справи перенесла.

— Мам, ну не починай. Ми ж не відмовляємося назавжди. Приїдемо іншим разом.

На задньому фоні почувся голос Марти:

— Назаре, ми запізнюємося.

І за кілька секунд у слухавці пролунали короткі гудки.

Галина поклала телефон на стіл.

На кухні пахло свіжою випічкою. На столі стояла велика миска салату, який вона приготувала спеціально для дітей.

Вона подивилася на все це і тихо усміхнулася.

— Ну що ж… значить, буде менше гостей.

Того дня вона сама садила город.

Тягала відра з водою, копала землю, поправляла кущі. Втомилася так, що ввечері ледве дійшла до крісла на терасі.

Але найбільше боліла не спина.

Боліло відчуття, що син, якого вона все життя підтримувала, тепер має зовсім інші пріоритети.

---

Минуло кілька тижнів.

Назар приїхав у червні сам.

— А Марта де? — запитала Галина.

— У неї справи.

Вона не стала розпитувати.

Просто поставила на стіл його улюблені вареники, налила борщу і вони довго сиділи на кухні, згадуючи дитинство.

Того дня Назар допоміг їй полагодити старий паркан і навіть сам запропонував:

— Мам, я приїду наступного тижня. Треба ще теплицю підремонтувати.

Галина тоді повірила, що все налагоджується.

Але в липні сталася інша історія.

Урожай був величезний. Банки з варенням, соліннями та компотами заповнили всю комору.

Галина подзвонила синові.

— Назаре, може, ви на вихідних заїдете? Допоможете трохи розкласти все? Бо вже місця немає.

Цього разу слухавку взяла Марта.

— Галино Іванівно, а ви не думали менше цим займатися?

Жінка здивувалася.

— Що саме?

— Цими вашими банками. Назар потім змушений їхати, тягати все це додому. А ми не використовуємо половину.

Галина мовчала.

— Я просто хотіла поділитися…

— Ну, ми не просили. Чесно.

Ці слова запам’яталися їй надовго.

---

Через кілька місяців Назар приїхав до матері несподівано.

— Мам, нам треба поговорити.

Галина поставила чашку чаю на стіл.

— Що сталося?

— Ми з Мартою плануємо купити будинок. І хотіли б, щоб ти допомогла нам із першим внеском.

Жінка здивовано подивилася на нього.

— Допомогла?

— Ну так. Ти ж маєш заощадження. Та й дача… Можна було б продати.

Галина кілька секунд мовчала.

— Назаре, а ти пам’ятаєш, що ще влітку мені сказали, що все це — моє непотрібне хобі?

Син насупився.

— Хто сказав?

Вона подивилася прямо на нього.

— Твоя дружина.

Саме тоді він уперше почув усю розмову, яка відбулася без нього.

Він перевів погляд на Марту.

— Ти справді так із нею говорила?

Марта зітхнула.

— Я просто не хотіла, щоб твоя мама нав’язувалася.

— Нав’язувалася? — тихо перепитав Назар. — Вона роками нам допомагала. Вона сиділа з нашою дитиною, коли ми працювали. Вона привозила продукти. Вона ніколи нічого не вимагала.

Галина слухала мовчки.

Вона не хотіла сварки.

Їй уже не потрібно було доводити свою цінність.

Наступного дня Назар приїхав сам.

Він мовчки взяв кошик і пішов у сад.

— Що робиш? — запитала мати.

— Допомагаю тобі.

Галина усміхнулася.

— Ти ж казав, що тобі це не цікаво.

Назар опустив очі.

— Я багато чого не помічав, мам.

І вперше за довгий час вони працювали разом, як колись.

А банки з варенням так і залишилися стояти на полицях.

Тільки тепер Галина робила їх не для того, щоб заслужити чиєсь схвалення.

А тому, що це була її праця. Її дім. Її життя.