Сиділка для свекра

Сиділка для свекра

— Тут така справа, Олено… Мама знову просить приїхати, — сказав Андрій за вечерею.

— Ну то давай, звичайно, з’їздимо! — відгукнулася любляча дружина. — Без проблем. Що треба привезти?

— Та ні, ти мене не зрозуміла! — скривився Андрій. — Вона просить тебе приїхати й доглядати за Миколою Васильовичем.

— Але ж вона сама, начебто, за ним доглядає! До того ж він мене не дуже любить, якщо ти не забув! Та й твоя мама теж, здається, ніколи мною не була задоволена.

— Любить — не любить, яка тепер різниця! Мамі потрібна допомога. Вона каже, що не справляється.

— Не знаю… А я тут до чого? Твій вітчим — ось ти й думай. Він тебе, зрештою, виховував.

— Але ти ж знаєш, що я цілий день на роботі, а ти працюєш віддалено. До того ж, у вас це краще виходить: усі доглядальниці — жінки! Ти хоч одного чоловіка серед них бачила?

— Ну звичайно, ні. Бо вас, чоловіків, горщики виносити не привчали!

— До речі, про горщики. Я, взагалі-то, не горю бажанням виносити їх за твоїм вітчимом — чужою для мене людиною, яка все життя ставилася до мене по-свинськи.

— Ну що ти починаєш? Людина тяжко хвора! А мама вже немолода! Невже ти не можеш допомогти? Це ж, зрештою, твоя родина!

— А що ж моя родина? Вона мені всі нерви вимотала, коли ми разом жили! Там жодного дня без скандалу не було!

І Олена не перебільшувала.

Свекор і свекруха справді ставилися до неї жахливо, постійно даючи зрозуміти, що вона їм не пара. Їхній син одружився всупереч їхній волі, і цього вони йому пробачити не могли.

Але, як це часто буває, весь свій гнів вони спрямували на ні в чому не винну дівчину не з їхнього міста, яка, на їхню думку, приїхала сюди виключно ловити багатих кавалерів.

Андрій, на думку мами та вітчима, саме таким і був: красенем-чоловіком на хорошій посаді, хоча щодо його «високооплачуваної кар’єри» можна було б і посперечатися.

Вони вважали, що їхній син заслуговує на столичну красуню із власною квартирою та капіталом, а не на цю провінційну дівчину, яка навіть не знала, як увімкнути посудомийну машину.

І де він її тільки знайшов?

Тоді Олена ще не мала постійної роботи після закінчення університету. Хорошу посаду вона знайшла лише через кілька місяців після весілля. А поки що підробляла офіціанткою в кафе в **Коломиї**, де вони з Андрієм і познайомилися.

Як це — одружитися з офіціанткою?

З інтелігентним хлопцем?

Ні за що!

Але Андрій несподівано для самого себе закохався. Йому дуже сподобалася ця мовчазна, симпатична дівчина, яка вигідно відрізнялася від інших представниць прекрасної статі відсутністю «тюнінгу»: накачаних губ, довжелезних нігтів і наклеєних вій.

А те, що вона з невеликого села **Підгір’я**, — навіть краще.

Буде вдячна йому все життя!

І добре, що батьки в неї небагаті. Знатимуть своє місце й не лізтимуть із порадами. Йому й своїх вистачає.

Тому егоїстичний Андрій після пів року стосунків зробив дівчині пропозицію.

І вона погодилася.

Хоча мама з татом, познайомившись із майбутнім зятем, намагалися її відмовити.

Їм чомусь дуже не сподобався цей симпатичний і доглянутий Андрій.

— Але чому, мамо? — щиро дивувалася Олена, якій заздрили всі дівчата в кафе. — Що в ньому не так?

— Не знаю, донечко, — сумно відповідала мама. — А він тебе любить?

— Звичайно! — обурювалася донька.

— А чому він не захотів познайомитися з нами?

Тут була невелика ложка дьогтю.

Батьки нареченого відмовилися знайомитися з «селом».

Тим більше бідним.

Взяти з них було нічого, тому нехай сидять у своєму селі **Підгір’я** й мовчать!

Навіть грошей на весілля вони вирішили не брати. Цим одразу показали своє ставлення: батьків нареченої, так і бути, запросять, а решта периферії нехай залишається у своєму селі — ще, не дай Боже, осоромлять їх перед гостями.

Усі ці розмови відбувалися просто при Олені.

Ще до весілля вони з Андрієм почали жити разом — у батьків хлопця був великий теплий будинок у **Коломиї**.

Та й чого соромитися цієї сільської невміхи?

А наречений чомусь жодного разу не зупинив своїх родичів, хоча чудово бачив, що їхні слова боляче ранять Олену.

І саме тоді в неї вперше промайнула думка: а чи не поспішила вона із заміжжям?

Але Андрій був таким ласкавим, ніжним і турботливим, особливо вечорами, що всі її сумніви розчинялися у поцілунках і ніжних словах.

А мама й тато мовчки просиділи десь у куточку протягом усього весілля.

Для люблячої доньки це було дуже неприємно.

Її батьки були інтелігентними людьми, працювали вчителями у школі в **Підгір’ї** й ніколи нікого не осоромили.

Невдовзі після одруження дівчині з червоним дипломом запропонували хорошу роботу. Причому працювати можна було віддалено.

Чоловік був проти.

— Сиди вдома, готуй їжу, створюй затишок і забезпечуй надійний тил!

Але тут Олена несподівано для всіх запротестувала.

Втрачати кваліфікацію вона не збиралася.

До того ж їй хотілося не залежати від Андрія матеріально.

Мало що може трапитися.

Тому дівчина влаштувалася експертом-аналітиком у хорошу компанію в **Івано-Франківську**, де її швидко почали цінувати.

І це несподівано вдарило по самолюбству егоїстичного чоловіка.

Виявилося, що в його «сільської простушки» зарплата значно вища!

А він же мав бути благодійником, який прихистив бідну дівчину й подарував їй комфортне життя.

Але для його батьків невістка назавжди залишилася офіціанткою.

А всі ж знають, хто йде працювати офіціантками!

Так-так, виключно гулящі дівки, яким гроші засовують за фартух і постійно плескають нижче спини!

Що, вони кіно не дивляться?

До того ж, що це за робота — цілий день сидіти за комп’ютером?

Напевно, пасьянси розкладає.

На більше вона ж не здатна!

Усе це презирство відчувалося в кожному слові, погляді й жесті обох батьків Андрія — іноді вони говорили прямо, іноді натякали.

Причому якщо зазвичай більша частина нелюбові дістається невістці від свекрухи, а свекри найчастіше залишаються байдужими або ставляться більш-менш лояльно, то тут усе було навпаки.

Саме Микола Васильович щодня намагався «виклювати» Олені мозок.

Вітчим Андрія ніби з ланцюга зірвався, побачивши перед собою улюблену кісточку.

Характер у нього й раніше був далеко не цукор. Він постійно намагався виховати з пасинка «справжнього чоловіка», якось Андрій сам розповідав про це дружині.

А тепер із таким самим завзяттям він вирішив виховати з мовчазної Олени справжню невістку.

Бо вважав себе найкращим педагогом і вихователем.

До того ж Андрій міг його послати подалі, а Олена — ні.

Куди їй було подітися?

Микола Васильович міг без стуку зайти до кімнати, заявивши:

— Усе навколо моє!

І почати висувати претензії або термінові прохання саме тоді, коли в Олени йшла робоча нарада по Skype.

— Нічого, потім договориш! А де тут натискати, щоб увійти в онлайн-банк? Як це — не можеш зараз? До тебе батько чоловіка прийшов, а ти, виходить, навіть уваги приділити не хочеш? Я з Андрієм увечері поговорю!

Його крик чув увесь будинок.

А разом із ним — і люди по той бік екрана.

Олені було страшенно соромно.

Вона відключалася від наради, а потім намагалася надолужити пропущене.

А причіпки сипалися на неї, мов кулі з кулемета.

— Що це за гидота з травою ти зварила? — чергового разу запитала Наталія Іванівна.

— Андрій захотів щавлевого супу.

— А чому яйця немає?

Свекруха завжди розбивала сире яйце прямо в суп під час варіння.

— Андрій сказав, що не любить, коли яйце розбивають у каструлю.

— Що ти вигадуєш? Як це я можу не знати, що любить мій син?

— Він сказав, що йому ніколи не подобався ваш щавлевий суп, але він не хотів вас засмучувати, — тихо відповіла Олена. — І попросив класти яйце вже в його тарілку.

Це був нокаут.

Посміти перечити улюбленій матусі!

Ще й натякнути, що вона неправильно варить щавлевий суп!

Про роботу того дня можна було забути.

Олена, намагаючись, щоб ніхто не помітив сліз, зателефонувала й попросила дозволу не працювати.

А далі причіпки продовжилися.

— Чому заздалегідь не замочила рушники?

— Хто так прасує сорочки?

— Коли витреш пил?

— І чашки треба витирати краще. Чого тебе тільки у твоєму селі вчили?

І дівчині це нарешті набридло.

Вона вирішила переїхати на орендовану квартиру.

Андрій був категорично проти.

Але, на його невдоволення, це вже нічого не змінювало.

Олена поставила питання руба.

— Але чому? — щиро не розумів Андрій. — Жити на орендованій квартирі дорого!

— Зате спокійно! — не поступалася завжди поступлива дружина. — Ти можеш залишитися. А я переїду.

Андрій остовпів.

Але після короткої паузи зрозумів, що жарти закінчилися, і теж почав збирати речі.

Микола Васильович, людина надзвичайно токсична, одразу почав кричати.

Він відчув, що з-під носа в нього зникає щоденна смачна їжа.

Від кого ж він тепер отримуватиме свою енергію?

Допустити такого він не міг.

І тут від напруження в голові в нього лопнула якась судина, після чого Микола Васильович без свідомості впав на підлогу.

Швидка, яка приїхала за кілька хвилин, поставила попередній діагноз: порушення мозкового кровообігу.

Пізніше виявилося, що це був геморагічний інсульт.

Свекра забрали до лікарні.

Андрій поїхав разом із ним.

А Олена зібрала речі й переїхала на орендовану квартиру.

Хоча розгублена свекруха раптом стала дуже лагідною й просила її залишитися, називаючи «донечкою».

Їй чомусь стало страшно.

Напевно, Наталія Іванівна вже відчула, що спокійне життя закінчилося.

У свекра віднялися ноги.

«А краще б у нього віднявся розум», — недобре подумала Олена, дізнавшись про це. — «Усім було б легше».

Але розум залишився на місці.

І характер теж.

Щоправда, тепер він став просто нестерпним.

Навіть дружина вже ледве могла витримувати це «щастя».

Після виписки додому хворому потрібно було забезпечити належний догляд.

Було зрозуміло, що потрібна сиділка: одній Наталії Іванівні було не впоратися.

Але сиділки довше двох днів не витримували.

Бо в кіно догляд за лежачими хворими часто показують кумедно.

У житті все набагато сумніше.

І тоді Наталія Іванівна попросила допомоги.

Звичайно ж, у сина та невістки.

До кого ще звертатися, як не до рідної кровиночки?

— Та й ти, Оленочко, нам не чужа! Пам’ятаєш, як ми добре всі разом жили?

У молодої спеціалістки-аналітика Олени була хороша пам’ять.

Вона й рада була б забути, як вони «добре жили разом», але не виходило.

Тому на пропозицію чоловіка переїхати до його батьків вона відповіла, що поки не готова.

— Ну то як, ти готова до переїзду? — поцікавився Андрій через кілька днів після розмови.

— Поки що ні.

— Невже так важко зібратися? У тебе ж, начебто, речей небагато.

— Справа не в речах. Я просто не хочу їхати до твоїх.

Олена подивилася на чоловіка й додала:

— І не треба на мене так дивитися. Я не хочу.

— А як мені на тебе дивитися? Якби я відмовився допомогти твоїм батькам, як би ти до мене поставилася?

— Але ти, здається, забув, що вже відмовлявся. Коли мої батьки звернулися до нас по допомогу, ти не захотів навіть грошей їм вислати. Мені довелося брати кредит. А про весілля я взагалі мовчу.

— Це зовсім інше! — скривився Андрій. Йому явно не подобалося, коли нагадували про неприємні моменти з його минулого.

— Справді? А я тоді намагалася тебе зрозуміти й не образилася. Чому ж ти зараз упираєшся, як баран? Оплати сиділку — чому ні? Навіщо нам туди їхати, я не розумію. Видно ж, що й ти цього не хочеш!

Андрій знову скривився.

Олена мала рацію.

Він дуже не хотів їхати до матері.

Присутність тяжкохворої людини в домі завжди напружує. А якщо в неї ще й огидний характер — це взагалі може перетворитися на пекло.

І не пошлеш же його!

Але визнати, що дружина знову мала рацію, для Андрія було просто неможливо.

Тому він сказав:

— Вітчим не хоче чужої людини в домі.

— А тобі не здається, що для лежачого тяжкохворого чоловіка Микола Васильович хоче забагато? Багато хочеш — мало отримаєш.

— Так я не зрозумів: ти відмовляєшся переїжджати?

— А що тут незрозумілого? Так. Відмовляюся.

Андрій трохи помовчав.

Така поведінка завжди поступливої дружини явно виходила за межі дозволеного й вимагала термінової «корекції».

Тому він жорстко сказав:

— Тоді будемо розлучатися!

І очікував, що після цього Олена кинеться йому на шию з проханнями не робити такого необдуманого кроку, здатного зруйнувати їхнє велике кохання.

Але дівчина лише криво усміхнулася й вийшла з кухні.

Чоловік услід їй крикнув:

— Даю тобі добу на роздуми!

— Ну що, подумала? — запитав Андрій наступного вечора за вечерею.

— Подумала.

— Тоді я дзвоню мамі. Що передати? Коли вас чекати?

Іншого результату Андрій просто не уявляв.

Звичайно ж, його Олена погодиться.

Адже вона його так любить!

— Мене — ніколи. А ти сам вирішуй, коли тобі зручніше.

— Тобто як — ніколи? Ти хочеш сказати, що…

— Так, — перебила його Олена. — Я хочу сказати, що завтра виїжджаю з квартири й подаю на розлучення. А ти вільний робити все, що тобі заманеться. Хочеш — халву їж, хочеш — пряники.

— Які ще пряники? Що ти несеш? — раптом розлютився Андрій.

У його плани розлучення зовсім не входило.

Як і горщики після вітчима, які тепер, схоже, доведеться виносити йому самому.

— Скажи, що ти пожартувала! Ми ж любимо одне одного!

Олена подивилася на нього спокійно.

— Це тобі тільки так здається. Ми з тобою любили одну людину. Я — тебе. А ти — себе.

Андрій мовчав.

— Тому ти й далі робитимеш те, що робив завжди: любитимеш себе. Тільки тепер житимеш за іншою адресою — зі своєю улюбленою мамочкою.

Вона зробила паузу.

— І тепер це відбуватиметься на самоті. Я вже не зможу складати тобі компанію, бо моя любов закінчилася.

— Олено…

— Тому я просто усуваюся. Адже я тобі тільки заважала. Та й твої батьки, мабуть, не захочуть бачити поруч із собою ненависну невістку.

Усе це Олена сказала абсолютно спокійно.

І саме це найбільше налякало Андрія.

Виходило, що вона справді йде від нього.

Від нього — такого цікавого, брутального чоловіка в самому розквіті сил!

Як так?

Хіба таких, як він, кидають?

Він же буквально витягнув її із села Підгір’я!

Забезпечив комфортне й безбідне життя!

До того ж чоловікові було надзвичайно зручно жити з такою симпатичною, охайною дружиною, у якої все розкладено по поличках і на все знаходиться час.

А як вона готувала щавлевий суп!

— Не говори дурниць, — спробував повернути все назад розгублений Андрій, ошелешений правдою, яка раптом відкрилася перед ним. — Вони тебе чекають!

— Вони чекають не мене. Вони чекають безкоштовну сиділку, — втомлено відповіла Олена, яка за всі ці роки чудово вивчила родичів чоловіка.

— Ти розумієш, що зараз може статися? Я можу погодитися на розлучення! Подумай добре, на що ти йдеш!

— А я вже добре подумала. Останнім часом тільки цим і займаюся.

Олена подивилася йому прямо в очі.

— І навіть якщо ти не погодишся, нас усе одно зрештою розлучать.

— То це твоє остаточне рішення?

— Так. І безповоротне.

З цими словами Олена вийшла з кімнати.

А через пів години — і з квартири.

У невеликому рюкзаку було зовсім небагато речей. Вона завжди була мінімалісткою, а орендоване житло, де їй належало тепер жити, вже було оплачено.

А абсолютно розгублений Андрій залишився, як то кажуть, біля розбитого корита.

І тут задзвонив телефон.

На екрані висвітився мамин номер.

— Синку, коли ви приїдете? — плаксиво запитала жінка. — Я цієї ночі взагалі не спала. Він мені всі нерви вимотав!

Андрій мовчав.

— Попроси Олену, нехай завтра купить якихось заспокійливих в аптеці. Тих, що без рецепта продають.

Жінка зробила паузу й додала:

— А то я вже всі свої з’їла. І нехай одразу завезе. Вона ж у тебе вільна! Заодно мені допоможе. Мені ще треба підстригтися. А Миколі треба часто міняти памперси. Ти ж знаєш його проблеми.

«М-да…»

Андрій відчув, що перспектива вимальовується зовсім невесела.

А розумна Олена, виявляється, вчасно втекла.

І як же тепер він без неї?

— Мамочко, ти поки збереш волосся у хвіст. Тобі це навіть дуже пасує, молодить. А деякі заспокійливі я бачив у тебе в шафці у ванній, — спробував чоловік відтягнути неприємний момент поїздки до матері.

Після того як дружина пішла, все чомусь перестало виглядати таким прекрасним.

— А Олена де? — не відступала втомлена Наталія Іванівна.

— А ми з нею розлучаємося. Ти ж завжди цього хотіла! Ось твоє бажання і здійснилося. Ти рада?

На тому кінці слухавки на кілька секунд запанувала тиша.

А потім пролунав крик:

— Ти що, з глузду з’їхав?! Саме зараз розлучатися? Не міг потерпіти? Я що, тут одна маю корячитися й перевертати його?!

Андрій мовчав.

— Я ж думала, Олена мені допоможе! А ти — на розлучення! Отак ти про матір дбаєш?!

Наталія Іванівна відключилася.

Бо що тут було ще говорити?

Синові ніколи було доглядати за вітчимом.

А невістку він, судячи з усього, сам прогнав.

От і пощастило з сином.

Тільки про себе й думає!

А Олена тим часом ішла вечірнім Івано-Франківськом і вперше за дуже довгий час відчувала, як у душі стає тихо.

Думок майже не було.

Так само, як емоцій і почуттів.

Усе вигоріло до самого дна.

Що ж їй потрібно було зробити?

А, згадала.

Олена розмахнулася й кинула щось у найближчу урну.

— Дівчино, ви ключі загубили! — почула вона за спиною.

Олена обернулася.

— Я їх не загубила.

— А що тоді?

— Викинула.

— Але навіщо?

Олена на мить подивилася на урну, а потім усміхнулася.

— Бо це ключі від мого минулого життя. Я його замкнула. А ключі мені більше не потрібні.

Вона поправила лямку невеликого рюкзака.

— Повертатися туди я не збираюся.

І це було абсолютно справедливо.

Минуле має залишатися в минулому.

А зимові речі вона собі ще купить.

Бо буквально напередодні Олену несподівано підвищили на роботі.

Вона знову відчула себе вільною.

Не чиєюсь невісткою.

Не безкоштовною сиділкою.

Не «сільською дівчиною», яку колись хтось милостиво витягнув із Підгір’я.

Просто жінкою, яка нарешті зрозуміла собі ціну.

Олена поправила сповзлу лямку рюкзака й зробила крок уперед.

Назустріч своєму життю.

Цього разу — своєму.

І вона точно знала: її майбутнє буде світлим.