Коли ми познайомились з Олесею, вона жила лиш з бабусею. Батько поїхав на заробітки, та не повернувся, а матері скажімо так, було не дуже цікаво до долі своєї доньки. Жили вони з бабулею не дуже багато, але на саме необхідне вистачало. Коли ми одружились, я переїхав до їхнього дому. Бабусі потрібна була допомога по господарству, та й пів будинку пустого залишалось. Ми зробили ремонт, купили нові меблі, бабуся була щаслива. Давно хотіла його зробити, проте коштів ніяк не вистачало. Жінка хоч й була в літах, проте виглядала гарно, була повороткою та веселою. Жили ми весело та дружно. Ось одного дня, у воротях я помітив чоловіка, який намагався відкрити замок. —Ти…

– Привіт, красуне, мене звуть Роза і мені 60 років, – сказала вона – можу я присісти поруч? Я заусміхалася і посунулася, щоб поступитися їй місцем. – Звичайно, сідайте. Можу я дізнатися, що привело Вас до університету в настільки невинному віці? – Мені раптом захотілося жартувати. – Я тут, щоб зустріти багатого чоловіка і подарувати йому купу дітей, – підморгнувши мені, парирувала старенька . – А якщо серйозно? – Роза подобалася мені все більше і більше. Мене зацікавили мотиви появи тут цієї вельми літньої жінки. – А якщо серйозно … Я завжди хотіла здобути вищу освіту, і ось я тут, – відповіла Роза. Читайте також Сім’я це ваша фортеця, яку…

«Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих — завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима. Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш. Якось француженка спитала поета: — Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній? — Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, — відповів той. Читайте також Розумна жінка ніколи не буде жити одним чоловіком. Наступного дня Рільке…

Мені було років 17, а мамі – майже 40. Тоді у нас тільки почали вибудовуватися дружні стосунки. На той час вона була… Втомлена. Будь-які мої спроби витягнути, стимулювати, підбадьорити, розважитись «по-молодіжному» розбивалися об таке болісне «Куди мені вже в моєму віці? Я тільки з роботи, дай спокій». Здавалося, що вона колись мала план, який вже майже виконала, а зараз залишилося тільки дотримуватися графіка, сформованого за довгі роки. І ось якось, без особливої ​​надії, говорю: «А пішли на ковзанку». Чесно скажу, ляпнула, навіть не сподіваючись на іншу реакцію, окрім саркастичної усмішки. А в неї аж очі спалахнули: «А давай!». Виявилося, що в дитинстві у них на подвір’ї кожну зиму заливали ковзанку,…

Восени, щойно повіяли вітри, і осінній дощ почав зрошувати землю, з білченям Рудиком почало творитися щось недобре. Раніше він був вихованим і ласкавим малюком, а тепер – як підмінили. Ледве що не по його – відразу вередувати, тупотіти, скандалити. Про існування ввічливих слів взагалі забув. Його матуся дуже переживала. Вона ніяк не могла збагнути, що ж відбувається з її сином. І раптом їй на думку спала чудова ідея. – Завтра ми з тобою йдемо до нашого лісового лікаря, – сказала вона Рудику напередодні. – До лікаря? Але ж я не хворію, – дивувалося білченя. – А, на мою думку, ти захворів – журилася мама-білка, хитаючи головою. – Щось відбулося. Ти…