ЖИТТЄВА ПРИТЧА
Я рано вийшла заміж. Віра в Бога у мене була, але робота, повсякденна суєта відсунули віру на другий план. Я жила, не звертаючись до Бога з молитвою, не дотримуючись постів. Простіше сказати: я охолола до віри. Мені навіть в голову не приходило, що Господь почує мою молитву, якщо я звернуся до Нього. Жила я з чоловіком і дітьми. У січні раптово захворіла моя наймолодша дитина, хлопчик п’яти років. Запросили лікаря. Він оглянув дитину і сказав, що у нього дифтерія в гострій формі, призначив лікування. Чекали полегшення, але його не було.
Дитина страшно ослабла. Він уже нікого не впізнавав. Ліки приймати не міг. З грудей його виривався страшний хрип, який чути було по всій квартирі. Приїжджали два лікарі. Сумно подивилися на хворого, заклопотано поговорили між собою. Було ясно, що дитина не переживе ночі.
Читайте також:Вийшла заміж я в 20 років. Взяв мене за дружину чоловік з сином
Я ні про що не думала, механічно робила все потрібне для хворого. Чоловік не відходив від ліжка, боячись пропустити останній подих. У будинку все стихло, тільки лунав страшний свистячий хрип.
Ударили в дзвін на вечірню. Майже несвідомо я одяглася і сказала чоловікові:
– Я піду попрошу відслужити молебень про його одужання. – Хіба ти не бачиш, що він помирає? Не ходи: він помре без тебе. – Ні, – кажу, – я піду: церква близько. Входжу до церкви. Назустріч мені йде отець Стефан.
– Отче, – кажу йому, – у мене син помирає від дифтерії. Якщо не боїтеся, відслужити у нас молебень. – Ми зобов’язані відвідати вмираючих всюди і йдемо без страху, куди нас запрошують. Зараз я до вас прийду.
Повернулася я додому. Хрип і раніше лунав по всіх кімнатах. Личко зовсім посиніло, очі закотилися. Я доторкнулася до ніжок: вони були зовсім холодні. Боляче стислося серце. Плакала я, не пам’ятаю. Я так багато плакала в ці страшні дні, що, здається, і сльози всі виплакала. Запалила лампадку і приготувала необхідне.
Прийшов отець Стефан і почав служити молебень. Я обережно взяла на руки дитину разом з подушками та винесла в залу. Мені було дуже важко стоячи тримати його, і я опустилася в крісло.
Молебень тривав. Отець Стефан відкрив Святе Євангеліє. Я насилу встала з крісла. І сталося диво. Хлопчик мій підняв голову і слухав Боже слово
Отець Стефан закінчив читати. Я приклалася; приклався і хлопчик. Він обвив ручкою мою шию і так дослухав молебень. Я боялася дихати. Отець Стефан підняв Святий Хрест, осінив ним дитину, дав йому прикластися і сказав: «Видужуй!» Я поклала хлопчика в ліжечко і пішла проводити батюшку. Коли отець Стефан поїхав, я поспішила в спальню, дивуючись, що не чую звичайного хрипу, який надривав душу. Хлопчик тихо спав. Дихання було рівним і спокійним. З розчуленням опустилася я на коліна, подякувала Милостивому Богу, а потім і сама заснула на підлозі: сили залишили мене.
Наступного ранку, лише вдарили до утрені, хлопчик мій піднявся і чистим, звучним голосом сказав:
– Мама, що це я все лежу? Мені набридло лежати!
Чи можливо описати, як радісно забилося моє серце. Зараз же зігріли молока, і хлопчик із задоволенням його випив. О 9 годині в кімнату тихо увійшов наш лікар, подивився в передній кут і, не побачивши там столу з холодним тілом, гукнув мене. Я веселим голосом відгукнулася:
– Зараз йду. – Невже краще? – здивовано запитав лікар.
– Так, – відповіла я, вітаючись з ним. – Господь явив нам чудо.
– Так, тільки дивом міг зцілитися ваш хлопчик.
Вісімнадцятого лютого отець Стефан служив у нас подячний молебень.
Хлопчик мій, абсолютно здоровий, щиро молився. Після закінчення молебеню отець Стефан сказав:
– Варто було б вам описати цей випадок.
Щиро бажаю, щоб хоч одна мати, яка прочитала ці рядки, в годину скорботи не впала у відчай, а зберігла віру в добро невідомих шляхів, якими веде нас Промисел Божий.