Я довго думав, як описати маму. І зрозумів — це неможливо зробити одним словом. Бо мама — це не просто людина. Мама — це ковдра від холоду. Парасолька від дощу. І вода, коли ти помираєш від спраги.

Я довго думав, як описати маму.

І зрозумів — це неможливо зробити одним словом.

Бо мама — це не просто людина.

Мама — це ковдра від холоду.

Парасолька від дощу.

І вода, коли ти помираєш від спраги.

Я зрозумів це не одразу.

Колись мені здавалося, що вона просто… є.

— Одягни шапку, — казала вона.

— Мамо, мені не холодно!

— Мені холодно за тебе.

Я сміявся.

Мені було соромно перед друзями.

Вона стояла біля школи, тримаючи в руках мій шарф.

— Ти забув.

— Та не треба, — бурмотів я. — Я сам дійду.

А вона просто мовчки поправляла мені комір.

І дивилася так… ніби я для неї був цілим світом.

Я тоді цього не розумів.

Для мене вона була фоном.

Чимось постійним.

Як повітря.

Якого не помічаєш, поки не почнеш задихатися.

Пам’ятаю той дощ.

Сильний.Холодний.

Я повертався додому без парасольки.

Мокрий до нитки. Злий.

Весь світ мене дратував.

І раптом бачу — вона стоїть.

Під під’їздом.

З парасолькою.

— Я знала, що ти забудеш, — сказала вона тихо.

— Та я не маленький! — різко відповів я.

Вона нічого не сказала.

Просто накрила мене парасолькою.

А сама залишилася під дощем.

Я йшов поруч і навіть не помітив, як її плечі стали мокрими.

Мені було байдуже. Тоді.

Ще один спогад.

Я захворів.

Температура під сорок.

Світ плив.

Я пам’ятаю тільки її руки.

Холодні.

І голос.

— Тримайся, я тут.

— Мамо… мені страшно…

— Не бійся, я нікуди не піду.

Вона не спала всю ніч.

І наступну теж.

І ще одну.

Я відкривав очі — вона поруч.

Я закривав — вона все одно поруч.

Як ковдра.

Яка не дає замерзнути.

Я виріс. Переїхав.

Робота, справи, зустрічі.

— Ти їв? — питала вона по телефону.

— Мам, я зайнятий.

— Я просто спитала…

— Все, потім.

І я клав слухавку. Завжди поспішав. Завжди кудись біг.

І чомусь думав, що вона буде завжди чекати.

Одного дня вона сказала:

— Приїдь.

— Мам, я не можу зараз.

— Просто приїдь.

В її голосі було щось дивне. Я відчув це.

Але знову вибрав “потім”.

Минув тиждень.

Потім ще один.

Я все відкладав.

Все знаходив причини. А потім задзвонив телефон. І світ раптом став тихим.

— Ваша мама в лікарні.

Я не пам’ятаю, як їхав.

Не пам’ятаю дороги.

Пам’ятаю тільки страх. Той самий, дитячий.

Я забіг у палату. Вона лежала. Маленька.

Така маленька, якою я її ніколи не бачив.

— Мамо… — прошепотів я.

Вона відкрила очі.

Посміхнулася.

— Прийшов…

— Пробач… я не міг раніше…

— Тсс… — тихо сказала вона. — Ти тут. І це головне.

Я взяв її за руку.

Вона була холодна.

— Ти їв? — раптом запитала вона.

Я не витримав.

Сльози потекли самі.

— Мам… ти зараз про це?

Вона ледь посміхнулась.

— Мама завжди про це.

Я нахилився ближче.

— Мені страшно, — сказав я.

Вона стиснула мою руку. Слабко. Але так знайомо.

— Не бійся… я тут.

Це були ті самі слова.

Тільки тепер я не вірив.

Бо відчував… Вона втомилася.

— Мамо… не йди… будь ласка…

Вона подивилась на мене довго. Наче запам’ятовувала.

— Я нікуди не піду.

Я хотів відповісти.

Але не встиг. Монітор тихо пискнув.

І світ розсипався.

Я сидів поруч. Тримав її руку.

І не міг відпустити. Бо якщо відпущу…

То визнаю, що її більше немає. Минуло багато часу. Але іноді мені холодно.

І я автоматично шукаю ковдру.

І згадую її. Іноді йде дощ.

І я ловлю себе на думці, що хочу стати під її парасольку. Іноді мені так хочеться пити.

Не води. А її голосу. Її “ти їв?”

І тоді я розумію страшну річ.

Мама не зникає.

Вона просто перестає бути поруч.

І стає всім навколо. Ковдрою. Парасолькою. Водою.

Але є одна правда, яка розбиває мене щоразу.

Поки вона була жива…

Я цього не цінував.

І тепер я живу з питанням, яке ніколи не зникне:

чому ми починаємо відчувати тепло…

лише коли назавжди мерзнемо без нього?