«Ти мені більше не дзвони!» — крізь сльози сказала Катерина після одужання, зрозумівши, хто був поруч лише на словах

Одна жінка йшла коридорами шпиталю.

Їй сказали перейти до іншого корпусу через критий перехід. Нешпиталь, а справжній лабіринт. Стара величезна будівля з добудовами, переходами, сходами в напівпідвальні приміщення та нескінченними коридорами.

А жінка була слабкою й виснаженою хворобою.

Сил майже не залишилося.

І розпач підкрадався дедалі ближче.

Вона не могла знайти вихід не лише з цих коридорів — нічого поки не допомагало. Від одного спеціаліста до іншого її направляли, обстежували, призначали нові аналізи, але бажаного результату не було.

Спеціалісти старалися.

Та покращення не наставало.

Катерина худла, слабшала, а треба було триматися.

Хоча триматися особливо не було за кого.

Вона була самотня.

Подруга одразу сказала:

— Катю, у мене сім’я, робота, діти. Ти там не падай духом і лікуйся. Напишу, як матиму час. А кота можеш поки віддати в притулок. Заплатиш — його годуватимуть. Одужуй. Бувай!

І ось Катерина блукала нескінченними темними коридорами, спускалася все нижче й нижче, аж раптом уперлася в глухий кут.

Далі дороги не було.

Десь вона пропустила потрібний поворот.

І раптом у стіні відчинилися білі двері.

У темряві з’явилася смужка теплого світла.

— Заходьте! Не затримуйте чергу! — пролунало звідти.

Хоча жодної черги поруч не було.

Катерина обережно переступила поріг.

Усередині був звичайний лікарський кабінет.

Трохи старомодний.

Темна дерев’яна шафа з папками, письмовий стіл, старе крісло.

За столом сиділа дуже стара лікарка.

Надзвичайно стара.

У бездоганно білому халаті.

Сиве волосся було зібране у великий вузол на потилиці, а шкіра нагадувала тонкий пожовклий пергамент, укритий дрібними й глибокими зморшками.

Руки були майже прозорими.

На носі — окуляри.

Світлі очі дивилися уважно й спокійно.

Попри вік, вона сиділа рівно, наче була зроблена зі сталі.

— Роздягайтеся до пояса, — сказала лікарка.

Вона довго слухала Катерину фонендоскопом, перевірила пульс, подивилася очі.

Потім узялася читати паперові медичні записи.

Комп’ютера в кабінеті чомусь не було.

Нарешті стара лікарка підняла голову.

— Ваша проблема виліковна, — спокійно сказала вона. — Вас обстежують правильно. Але потрібно ще приймати ось ці ліки.

Вона дістала невеличку пляшечку з темного скла.

— По чайній ложці щоранку натщесерце. Коли вип’єте все, почнете швидко одужувати.

— А що це за ліки? — здивувалася Катерина.

Лікарка ледь усміхнулася.

— Вам зробила біду  людина, яка довго забирала ваші сили. Ви весь час віддавали себе іншим. Але тепер усе буде добре. Лікування продовжуйте, а мікстуру пийте регулярно.

Катерина взяла пляшечку.

Подякувала.

І запитала, коли їй прийти знову.

— До мене приходять лише у виняткових випадках, — відповіла стара знахарка. — А вам більше не потрібно. Ви на правильному шляху.

— До побачення.

— До побачення, дитино.