— Тобто грошей не буде? Юлю, ось чеки на дванадцять тисяч гривень. Я три ночі майже не спала, збираючи це замовлення! Світлана стояла в службовому приміщенні заміського ресторанного комплексу під Києвом, тримаючись за ручку спеціального візка. На ньому височів розкішний триярусний весільний торт вагою майже двадцять кілограмів. Наречена, поправляючи пишну фату перед дзеркалом, навіть не обернулася. Вона ліниво розглядала свіжий манікюр. — Ой, Світо, тільки не починай зараз, у мене реєстрація через пів години, — недбало відмахнулася Юля, милуючись своїм відображенням. — Яка ще оплата? Я викладу фото торта і відмічу твою сторінку. У мене в блозі тридцять тисяч підписників. За таку рекламу люди великі гроші платять. Ти ще подякувати…

— Твого золота більше немає. І не підвищуй на мене голос у моєму ж домі, — холодно сказала Тамара Петрівна, навіть не піднявши очей. Вона сиділа у вітальні своєї просторої квартири в Києві й уважно розглядала на пальці масивну золоту каблучку з темно-синім каменем. Її обличчя залишалося абсолютно спокійним, ніби йшлося про якусь дрібницю. У Марини перехопило подих. Вони з чоловіком повернулися з медового місяця лише кілька годин тому. Перед поїздкою Денис поклав їхні обручки та золотий браслет, який Марині залишила покійна бабуся, до сейфа в кабінеті своєї матері. Саме Тамара Петрівна тоді наполягала: — У готелях зараз що завгодно може статися. А в мене сейф надійніший за будь-який банк.…

Ми з чоловіком від самого початку скептично ставилися до того, що наш син хоче одружитися з Оленою. Вона виросла в непростій родині: мама сама виховувала трьох дітей, батька поруч не було. Олена закінчила медичний коледж і працювала звичайною медсестрою за невелику зарплату. Власного житла не мала, а вдома ще залишалися молодші брат і сестра, яким теж потрібна була допомога. Ми ж усе життя тяжко працювали заради своїх дітей. Чоловік багато років їздив далекобійником по Європі, а я займалася репетиторством і готувала школярів до вступу в університети. Завдяки цьому змогли купити дітям квартири та оплатити хорошу освіту. Коли син одружився, квартиру, яку ми для нього придбали, я оформила на себе. Не…

Мій чоловік завжди багато працював. Додому повертався пізно, але заробляв добре, тому наша сім’я ні в чому не мала потреби. У домі панували затишок і спокій, а мої батьки не втомлювалися хвалити зятя. Усім знайомим вони розповідали, як мені пощастило з чоловіком. І я сама так думала. До певного часу. Про його зраду я дізналася випадково. Ніяких підозрілих змін у поведінці чоловіка не було. Він, як і раніше, був уважним, турбувався про дітей, допомагав у побуті. Коли телефонував і казав, що затримується через важливу зустріч чи робочі справи, я вірила кожному слову. А потім правда відкрилася. Виявилося, що всі ці роки він зустрічався з іншою жінкою. Спочатку я була шокована.…

«Або купуєш квартиру і моїй доньці, або я подаю на розлучення!» — крикнула я чоловікові після того, як він без вагань забезпечив житлом свого сина, а Інесу залишив ні з чим після 15 років шлюбу Я сказала йому це прямо в обличчя. — Або ми розлучаємося, або ти купуєш квартиру і моїй доньці також! У кімнаті запала тиша. Михайло подивився на мене так, ніби почув щось абсолютно неймовірне. Здавалося б, у мене є все для щастя. Ми з чоловіком у шлюбі вже 15 років, живемо в достатку, маємо просторий будинок під Львовом. Але всередині мене все кипіло. У нас із Михайлом не спільні діти. У мене донька Інеса, їй 19…

— А я свого чоловіка ніколи не кохала… — Та як же так? І скільки ви прожили разом? — Та рахуй сама… Одружилися ми ще у сімдесят першому… На лавці біля могил сиділи дві малознайомі жінки. Кожна прибирала на могилах своїх рідних, а потім якось непомітно зав’язалася розмова. — Це ваш чоловік? — кивнула жінка в сірому береті на фотографію на пам’ятнику. — Мій… Уже рік, як його не стало. Ніяк не можу звикнути. Сумую дуже. От і приходжу сюди. Я його так сильно кохала… — жінка поправила чорну хустку й важко зітхнула. Помовчали. А потім співрозмовниця несподівано сказала: — А я свого чоловіка не кохала. Жінка здивовано повернула голову.…

— Ти хоч розумієш, що ти зробив?! Там були всі мої проєкти, креслення для трьох великих клієнтів, податкові декларації, база клієнтів за п’ять років! — голос зривався, дзвенів від істерики, а пальці безупинно тремтіли над порожнім столом. — Ой, та годі тобі, я ж хотіла як краще, — невимушено відмахнулася гостя, спокійно попиваючи каву з улюбленої чашки господині. — Він страшенно гальмував, я просто відкрила редактор… потім подзвонила знайомому програмісту. Він усе відформатував, перевстановив систему і за пів години «почистив від сміття». Файли ж старі були. Почни з чистого аркуша, не тримай у голові цей мотлох. П’ять років безперервної роботи київського дизайнера-архітектора зникли за тридцять хвилин чужої самовпевненості. Ще вчора…

— Ваша майбутня дружина коштувала мені триста тисяч гривень. Перекажіть гроші на картку, інакше цей файл отримає її керівництво. Саме це повідомлення Андрій побачив на екрані телефону, коли вони з Оленою вибирали обручки в ювелірному магазині на Хрещатику. До повідомлення був прикріплений файл із промовистою назвою: «Борг_Олени.xlsx» Андрій відкрив вкладення. Перед ним з’явилася детальна таблиця з десятками рядків, формул і підрахунків. Колишній чоловік Олени, Вадим, педантично занотував усі витрати за п’ять років шлюбу. У списку були відпустки в Єгипті, комплект зимових шин для її автомобіля, частина комунальних платежів, покупки в супермаркетах, квитки в кіно, походи в ресторани та навіть витрати на доставку їжі. Внизу таблиці жирним шрифтом значився підсумок: 300…

— Віддайте коробку, Галино Іванівно, або я зараз викликаю поліцію і пишу заяву про крадіжку! Олена стояла посеред готельного номера в напівзастебнутій весільній сукні. Руки тремтіли, голос зривався на крик. Свекруха навіть не кліпнула. Вона спокійно сиділа на акуратно застеленому ліжку й методично перебирала подарункові конверти. Частину з них уже встигла сховати до своєї великої шкіряної сумки. — Викликайте, — байдуже відповіла жінка, навіть не підводячи очей. — Серйозно? Поліцію на матір власного чоловіка? Хочете осоромити Ігоря на все місто? Викликайте. Тільки грошей там уже немає. Я забрала їх ще вчора, поки ви з гостями дивилися феєрверк. Коробку можете залишити собі на згадку. Ще дванадцять годин тому це весілля здавалося…

Від звуку ключа в замку її пройняв холодний дрож, хоча вдома нікого не мало бути. Чоловік, з яким вона прожила сім років, стояв посеред напівтемного коридору з великою будівельною сумкою в руках і мовчки відкручував плафон від стелі. — Що ти тут робиш? — вона кинула сумку на тумбу для взуття й помітила, що її домашні капці зникли. — Твої речі були спаковані ще два тижні тому. Минулої суботи ти все забрав. — Забираю своє, — глухо відповів він, навіть не озирнувшись. У його голосі звучала суха, накопичена образа. — Усе до останньої дрібниці, що купувалося за мої гроші. Вона пішла на кухню налити води, але під мийкою не виявилося…